20 жовтня 2009 року президентом України В. Ющенком було підписано указ про щорічне відзначення 28 жовтня Дня визволення України від фашистських загарбників. Цього року ми будемо відзначати 70-у річницю від того осіннього дня 1944 року, коли всі окуповані гітлерівцями та їх союзниками українські землі були визволені радянськими військами.
У ході воєнних дій на території України загинуло близько трьох мільйонів радянських воїнів, понад два мільйони українців було вивезено під час окупації до Німеччини для примусової праці. Повністю чи частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 мільйонів людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств. За звитягу і мужність бойовими нагородами було відзначено близько 2,5 млн. воїнів-українців. А всього в лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Українці складали в радянській армії другу за чисельністю національну групу. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом.
Серед вищих офіцерів Червоної Армії, зокрема командуючих фронтів, армій, корпусів та дивізій було чимало українців. Найвідоміші з них — А. Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, І. Черняховський, П.Рибалко, К.Москаленко, П. Жмаченко, С.Руденко, І.Кириченко, вихідці з Кіровоградщини П. Кошовий, О. Мазуренко та ін. Тож, нікому не дано права сумніватися у внеску українського народу у розгром гітлерівської орди.
Незрозуміло тільки, чому В. Ющенко за підказкою численних радників та консультантів-істориків саме 28 жовтня 1944 року назвав датою завершення визволення усієї української території від гітлерівських окупантів? Якщо виходити з сучасних кордонів України й орієнтуватися на дату визволення адміністративного центру Закарпатської області – м. Ужгород, то радянське інформаційне агентство періоду війни – Совінформбюро 28 жовтня 1944 року повідомляло, що «війська 4-го Українського фронту в результаті стрімкого наступу 27 жовтня оволоділи на території Чехословацької республіки
головним містом Закарпатської України Ужгород – великим вузлом комунікацій і важливим опорним пунктом оборони противника».
Отже, 27 жовтня, а не 28. Якщо виходити з дати визволення найзахіднішого населеного пункту нинішньої України, а це село Соломонове Ужгородського району Закарпатської області (тоді воно називалося угорською мовою Тісашаламон), то воно дійсно було визволене 28 жовтня 1944 року. Але на цьому бої з визволення Закарпаття не завершилися. Того ж 28 жовтня 1944 року Совінформбюро повідомило (подається мовою оригіналу): «На территории Чехословакии южнее города Ужгород наши войска продолжали наступление. Особенно ожесточённые бои произошли за железнодорожный узел и город Чоп. Этот важный опорный пункт обороны противника расположен между реками Тисса и Латорица, что затрудняло обходные операции наступающих советских частей. В полосе шоссейной и железной дорог, идущих к Ужгороду, а, также на окраинах города гитлеровцы создали широко разветвлённые оборонительные сооружения. Город Чоп является важным железнодорожным узлом Чехословакии. Отсюда расходятся магистрали в Северную Трансильванию, Советский Союз, в Венгрию и центральные районы Чехословакии. Наши войска стремительным ударом вклинились в оборону противника и завязали бои на улицах города. Немцы и венгры засели в каменных домах и сильным огнём с чердаков и из подвалов пытались сдержать натиск наших частей. Советские бойцы, действуя небольшими штурмовыми группами, врывались в здания, гранатами и штыками уничтожали вражеские пулемётные точки и снайперов. Бой длился в течение всего дня. Наши войска расчленили гарнизон противника на несколько групп, окружили и в результате ожесточённых схваток ликвидировали его. К вечеру город и железнодорожный узел Чоп был полностью освобожден от немецких захватчиков. На улицах города остались сотни вражеских трупов. Захвачено 35 орудий, 53 миномёта, 87 пулемётов, склады с боеприпасами и различным военным имуществом».
Проте тільки в пострадянські часи офіційна історія визнала, що остаточно Чоп було визволено 23 листопада 1944 року, але без пояснень, чому він був знову захоплений гітлерівцями після 28 жовтня, як і те ж Соломонове. У студентські часи в 70-і роки минулого століття один із викладачів історичного факультету Ужгородського університету, до речі, фронтовик, пошепки розповідав нам, студентам, що Чоп німцям вдалося легко відбити знову, оскільки радянські воїни передчасно святкували перемогу, використавши декілька захоплених на залізничній станції цистерн зі спиртом. За це від Сталіна добряче перепало не лише командуючому 4-м Українським фронтом генералу Петрову І.Ю., але й начальнику політуправління 18-ї армії Брєжнєву Л.І, якому 2 листопада 1944 року було присвоєно звання генерал-майора (напевно, він його «обмивав» тим же чопським спиртом). Про це розповідав сам Брєжнєв Л.І., коли перебував у Чопі під час «празької весни» 1968 року.
За списком втрат 138-ї стрілецької дивізії, яка визволяла Чоп, можна побачити, що дійсно в 20-х числах листопада 1944 року дивізія зазнала великих втрат. Так, похований у братській могилі в центрі м. Чоп 17-річний командир відділення 768-го стрілецького полку цієї дивізії сержант Глушко Петро Кирилович, житомирянин, загинув 29 листопада 1944 року. А наш земляк – Башмаков Михайло Олександрович, 1925 року народження, із села Злинка Маловисківського району, загинув у бою 22 листопада 1944 року. У цій могилі поховано 262 радянських воїни, часом загибелі половини з яких є період після 28 жовтня 1944 року. На фото – повідомлення про загибель у бою на українській землі 19 листопада 1944 року червоноармійця Носова П.О.
Василь ДАЦЕНКО, історик, для Першої електронної газети.