Закінчуємо цикл публікацій історика і краєзнавця Сергія Шевченка «Коріння нашого родоводу». Свої дослідження науковець обґрунтовує реальними подіями, незаперечними фактами та, часто, історичними артефактами, знайденими ним та колегами-істориками на території рідного краю. Сподіваємося, що ці важливі й цікаві дослідження знайдуть своїх читачів і поціновувачів, адже без історії немає майбутнього.
Закінчення. Початок читайте тут: (частина 1) , (частина 2), (частина 3)
Новокозачин
Сьогодні вже відомо, що серед найдавніших поселень на території нашого міста, які виникли раніше фортеці св. Єлисавети, були Лелеківка, Інгульська, Завадівка. Майже за два десятиріччя до Єлисаветграда, як випливає із нижчецитованого фрагменту статті російського дорадянського дослідника С. Давидовича в редагованому віце-головою Імператорського російського географічного товариства П. Семеновим Санкт-Петербурзькому багатотомнику “Живописная Россия” 1898 року, з’явилася тут назва Новокозачин: “Фортеця була закладена…18 червня 1754 року. В той час тут було невелике великоросійське розкольниче поселення… прогнані з насиджених місць розкольники переважно переселилися до Туреччини і Польської України, але наступного 1755 року їм було дозволено повернутися до Росії із збереженням свободи сповідання і політичних прав.
Повернувшись, розкольники поселились біля Єлисаветградської фортеці і з них негайно було створено військове поселення Ново-Козачин”.
Про бажання розкольників поселитися біля фортеці, її комендант рапортував 12 квітня 1755 року своєму керівництву. В “Історичному нарисі м. Єлисаветграда”, упорядкованому О. Пашутіним, йдеться, що розкольники стали першим купецьким станом в краї і вважались купцями фортеці св. Єлисавети. Монаршим указом 1762 року зазначалось: “…не робити їм перепон ні відносно бриття бороди, ні указного одягу… Перебувати їм у відомстві канцелярії фортеці св. Єлисавети… Стороннім купцям і різночинцям, приїжджим із російських міст торгувати вроздріб і будувати лавок не дозволяти”. Пашутін зазначає, що розкольники мали “головне перебування у форштадті фортеці по той бік Інгулу, де знаходилися їх багаті церкви з дорогоцінностями та рукописами богослужбових книг…”. На 1774 рік науковець Й. Гільденштедт зафіксував у цьому форштадті 600 будинків, торговельний майдан з крамницями, ратушу, церкви православного та розкольничого (часовники, часовенні) віросповідань. Уже в 1760-х роках місцевий купець С. Сенковський відправляв товари через Хаджибей до Константинополя. Розкольники складали більшу половину населення і поділялися на кілька течій. Зазначимо, що місцевий магістрат виник саме 1755 року, у рік повернення сюди старовірів.
Надалі старовіри та їхні нащадки ставали міськими головами нашого міста (Пашутіни, Макеєви та ін.) та Одеси (Желєзцов), активно вели внутрішню й зовнішню торгівлю, спорудили Преображенську церкву, будували підприємства, займалися благодійністю.
… Найдавніші частини Кіровограда виникли в добу запорозьких та гетьманських козаків, які першими захищали і загосподарьовували його територію. Якби ті поселення (Завадівка, Лелеківка, інші) до сьогодні залишалися самостійними, хоча б селами, напевне, мали б свої музеї, будинки культури, видану в книгах історію, витоки якої дослідили б, можливо, на рівні 300 – 400 років. Сьогодні ж вони відзначають з фортечним центром міста лише 260 років, залишаючись у його тіні на рівні окраїн. Ситуацію можна змінити, якщо відлік історії Кіровограда рахувати саме від найдавніших його складових, від козацької доби.
Будемо сподіватися, що настане час – і замість вулиць Карабінерної та Верхньої Пермської (які носять імена царських частин, котрі ліквідовували Запорозьку Січ), Дворцової (увічнює палац імператора Миколи І) з’являться козацькі назви, а на площі Героїв Євромайдану – пам’ятник Петрові Калнишевському, якого вісім років обирали кошовим отаманом Запорозької Січі і який хоробро боронив і загосподарьовував центральноукраїнські терени. Можливо, це трапиться, коли до міської територіальної комісії ввійдуть фахівці – історик Юрій Матівос, кандидат історичних наук Юрій Митрофаненко, історики-музейники Микола Правда, Микола Галицький, лауреат премії ім. Володимира Ястребова Василь Бондар, автор кількох краєзнавчих книг Віктор Погрібний, голова обласної “Просвіти” Олександр Ратушняк, доктор філологічних наук Григорій Клочек, голова товариства політв’язнів Віктор Полтавець, історик Федір Шепель, представники козацької громади, геральдист Анатолій Авдєєв.
Сергій ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети.