Сьогодні Бобринець попрощався зі старшим сержантом державної прикордонної служби України Анатолієм Луцком, який загинув 11 липня в зоні АТО.
Він був першим, про кого в Бобринець прийшла страшна звістка з так званої зони АТО. Після окупації Криму і “ввічливих зелених чоловічків”, навряд чи хто розумів, що безлика абревіатура АТО скоро хлюпне вогнем і “Градами”, розмете і прикордонників, і романтиків-добровольців.
Звістку про загибель Анатолія Луцка далека від розуміння війни свідомість бобринчан відмовлялася приймати. Та саме у ці липневі дні, коли вона підтвердилася і миттєво розлетілася по домівках затишного мирного містечка, ми протверезіли. Якщо простежити хронологію благодійності бобринчан для бійців АТО, ми побачимо, що саме після смерті Анатолія жителі району “прокинулися”: війна поруч, смерть не ефемерна, ворог реальний і жорстокий. Якщо за десять років Афганської війни Бобринеччина втратила шістьох хлопців, то за літні місяці 2014-го, за період нової Вітчизняної війни, п”ять бобринецьких родин поховали своїх синів.
Нам ніхто не розповість, як довелося солдатам переступати бар’єр, щоб усвідомити і прийняти: щоб вижити – потрібно вбивати. Але скільки ж таких, як Анатолій, стояли з автоматами проти смертоносної броні й “Градів”?
У ніч на 11 липня під час обстрілу терористами позицій українських військових загинуло троє військовослужбовців з Кіровоградщини. Не стало одразу трьох хлопців-контрактників 79-ї окремої автомобільної бригади.
Їм було по 25-27 років. Анатолію – 29-й. Самий розквіт сил, бажань, прагнень. Рідні Анатолія не вірили, довго не хотіли прийняти смерть сина. Ми говоримо – Герой. А мамі Софії Степанівні, батькові Степану Миколайовичу, сестрі Анні від цього не легше. Довгих два з половиною місяці тривала ідентифікація. Довгих два з половиною місяці батьки жили надією.
Бобринчани за цей час встигли оплакати та провести в останню путь ще чотирьох: Максима Вербового, Віталія Петровича, Андрія Писаренока, Віталія Волкотруба.
У вівторок Бобринеччина прощалася з Анатолієм Луцком. Скорботні промови від представників районної влади Сергія Рожкована, Івана Танасієнка. Забракло слів командиру частини, полковнику Роману Машкіну. Гнівом пронизана промова представника ветеранів-прикордонників Віктора Могильди. Розвіваються чорні стрічки на приспущених прапорах, вже вражає чіткістю ритуал прощання, море квітів і вінків від земляків, вдячних Анатолію за подвиг, молитви про себе про мир…
Ще один чорний день для нашого краю. Вічна скорбота для однієї, окремо взятої родини. Ми попрощалися з Анатолієм Луцком. Але цю – його сторінку історії, де він Герой, посмертно нагороджений орденом “За мужність” – тепер прочитає багато поколінь, але ніхто вже не перегорне, відправивши у небуття.
Зінаїда Пирля для Першої електронної.