У часи Романових роком заснування Єлисаветграда було «затверджено» 1754-й і оголошено, що місто з’явилося після побудови фортеці. Імперську дату виникнення міста небезпечно було піддавати сумніву не лише в царські, а й в радянські часи.
Дату 18 червня (за старим стилем) 1754 року було прив’язано до врочистого закладення фортеці святої Єлисавети. Хоча документа, який би підтверджував цю подію та названу дату, у кіровоградських архівах чи музеях немає, не знайдено їх і в збірниках, книгах з місцевих бібліотек.
Водночас у Державному архіві Кіровоградської області в фонді Єлисаветградської міської думи знаходиться опис міста, в якому є й фрагмент про його заснування 1752 року. Названий опис здійснено міським магістратом 1796 року при генеральному розмежуванні відведеної місту вигінної землі. Копія цього документа є і в архівному фонді міського землеміра, краєзнавця, музейника, археолога Павла Рябкова, зроблена ним особисто. З текстом опису сьогодні може ознайомитися кожен в «Історичному нарисі м. Єлисаветграда», упорядником і видавцем якого значиться один із голів нашого міста Олександр Пашутін. Ця праця була дозволена до друку Одеською регіональною цензурою, а вийшла у Єлисаветграді 1897 року (у наш час видано репринтне видання книги, воно є в електронній мережі на сайті бібліотеки ім.Чижевського).
1752-м датував закладення фортеці святої Єлисавети Володимир Кабузан у книзі «Заселення Новоросії», опублікованій 1976 року в московському видавництві «Наука» під егідою Інституту історії СРСР Академії наук СРСР. Цю ж думку висловили й дослідники М. Дмитрієнко та О. Ясь у київському журналі «Відродження» в 1990-х роках. Член імператорського Одеського товариства історії та старожитностей архієпископ Херсонський і Таврійський Гаврило в розповіді про Новоросійський край 1853 року стверджував, що після прийняття рішення 1752 року щодо будівництва «в два наступні роки фортеця майже зовсім споруджена, споряджена артилерійськими гарматами». Виходячи із цього, закладення фортеці мало відбутися у 1752 або 1753 роках. Один із перших дослідників того періоду Аполон Скальковський, у розпорядження якого потрапили великі масиви архівних першоджерел, вважає роком заснування фортеці 1753-й. Цю ж дату назвали на шпальтах «Київської старовини» 1889 року дослідник Полницький та «Українського історичного журналу» 1981 року сучасний історик О. Павлюченко.
Н. Полонська-Василенко, досліджуючи архів фортеці святої Єлисавети, припустила існування більш раннього, ніж укріплення, поселення: «Мабуть, на місці, де була збудована кріпость, вже жило якесь населення, інакше тяжко собі уявити, що невдовзі після офіційного заложення кріпості тут уже відбувався ярмарок». Якщо відомий український історик обґрунтовано це припустила, то російський науковець С. Давидович 1898 року в санкт-петербурзькому виданні «Живописна Росія» стверджував: «Фортеця була закладена… 18 червня 1754 року. У той час тут було невелике великоросійське розкольницьке поселення… Вигнані з насиджених місць розкольники переважно переселилися до Туреччини і польської України…».
Юрій Матівос, який першим із кіровоградських краєзнавців ще 25 років тому висловився за 1752 рік як час заснування міста, вважає більш ранніми, ніж фортеця, поселення Поділ і Чечору, де оселилися згадані розкольники.
Очевидно, що місто заклали раніше, ніж 18 червня 1754 року. А для побудови фортеці потрібно було заздалегідь створити інфраструктуру продовольчого забезпечення (хлібо- і м’ясопереробка, отари худоби, комори для зерна, борошна, олії, сала, овочів, напевне млини), розпочати пошук питної води і копання достатньої кількості криниць. Для будівництва фортеці імперія змусила виділити з полків Гетьманщини близько шести тисяч людей (а це – велике село чи й містечко). У той же час у самій фортеці на 1 серпня 1754 року рахувалося, за даними радянського історика В. Кабузана, лише 180 осіб, на 1 жовтня того року – 201 особа. Тобто, люди й інфраструктура мали розміщуватися за її межами в уже існуючому до будівництва поселенні. Потрібно було облаштувати криті приміщення для робочих волів і коней, армійських коней, зберігання реманенту (сапи, кирки, лопати, вози, тачки), місця для складування деревини. Продовольчі корови, вівці, свині, транспортна й військова худоба потребували води й фуражу, тож усе це мало бути в достатній кількості. Тому зовсім не переконливими видаються написані в «Історичному нарисі м. Єлисаветграда» слова: «Фортеця… була збудована в дикому степу».
За свідченням багатьох авторів XIX – початку XX століть, зокрема Олександра Пашутіна, 29 червня 1754 року, через 11 днів після закладення фортеці святої Єлисавети, у ній уже відбувся міжнародний ярмарок (!). Уявімо, що десь навесні того року купці Речі Посполитої отримують запрошення прибути на ярмарок у «дикий» приінгульський степ, де влітку лише збираються закласти фортецю. Дорогою сюди в поляків гайдамаки могли відібрати товар чи й життя. А чи могли спокійно вирушити в невідоме ще на тоді місце запорозькими землями турецькі й татарські торговельні валки? З центральної ж Росії виїжджати треба було, щоби встигнути на ярмарок, узагалі ще до закладення фортеці. Чи могли ділові люди вирушати у невідоме, необжите місце без упевненості, що туди хтось приїде, із великими комерційними (і не лише) ризиками та суттєвими витратами на охорону в дорозі? Організатори ж ярмарку мали подбати про облаштоване житло для приїжджих, торгові лавки й шинки, щоб на них можна було заробити, місця для товару. Закордонні купці повинні були б знати тутешнє поселення, його інфраструктуру й дороги до нього. Це могло бути лише тоді, коли поселення певний час існувало ще до закладення фортеці.
Тож із архівного документа Єлисаветградської міської влади кінця ХVІІІ століття випливає, що 1752 року розпочинається формування поселення на Інгулі як міста, серед функцій якого, очевидно, було створення інфраструктури (житлової, господарської, харчової тощо) для будівництва фортеці. Її могли створювати у 1752-му – навесні 1754 року як із жител і господарських споруд мешканців козацьких зимівників (згаданий «Історичний нарис м. Єлисаветграда» Олександра Пашутіна засвідчує будівництво фортеці саме неподалік від кордонів запорозьких зимівників) та російських старообрядців (за С. Давидовичем, виселених звідти перед будівництвом фортеці), так і внаслідок нового будівництва (фінансувати канцелярію фортеці, розміщену спочатку в Архангелгородку на річці Синюсі, почали з 1752 року). А на це потрібен був час.
Сергій ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети.