23-го серпня мене набрав мій приятель-журналіст з дружнього видання: «Слухай, не хочеш до зони АТО завтра з’їздити?». На День Незалежності? На Донбас? Звичайно, хочу. Ніколи не був до того в Донецькій області. Мав певні упередження, я це усвідомлював, які хотів для себе розвіяти: депресивний регіон, жертви російської пропаганди.
Ми виїхали рано вранці 24-го з головою Кіровоградської обласної ради за кермом та водієм, який поведе машину назад – ми планували повернутися пізно ввечері, шлях довгий. Питаю голову, Олександра Чорноіваненка, який не вперше їздить до зони АТО: «Як рідні? Відпускають?». Каже: «Я тільки дружині кажу, куди я їду. Матері, як питає, говорю, що до Києва поїхав». Десь паралельно з нами їде машина з бронежилетами, придбаними коштом обласного бюджету. Це вже друга партія, перші 320 відвезли ще у вівторок. «Різні виробники, цього разу інші бронежилети – таку кількість у одного придбати нереально зараз. Перевіряємо, відстрілюємо. Ці 7,62 тримають з 20 метрів, перевірено».
Їдемо через Дніпропетровськ. А десь з боку Харкова їде вантажівка з причепом, яку організували нардепи – 17 тон продуктів, 12 дизель-генераторів, тепловізори, біноклі. Ми повинні зустрітись з нею у місці дислокації кіровоградського 34-го батальйону. А перед тим – поїздити трошки по Донбасу, провідати 42-й, теж кіровоградський, і заїхати до штабу АТО. Нас, журналістів, туди не пустять – про це попередили заздалегідь.
Кіровоград мобілізував тільки за офіційними даними 3000 бійців через військкомат. Скільки пішло у добровольчі батальйони або воює неофіційно – ніхто, власне, і не рахував. Зараз формується ще один батальйон тероборони, що поїде на Схід. У зоні АТО є і кіровоградська міліція – не тільки Нацгвардія, з охорони правопорядку і ДАЇ, але і карний розшук. Виявляють озброєних сепаратистів, вилучають незареєстровану зброю.
Дніпропетровська область зустрічає блокпостом. Блокпости будуть дедалі серйознішими, як наближатимемось до Донецької області – озброєна міліція і добровольці. Відкрийте багажник, покажіть документи, звідки, з самого Кіровограда чи з області, з якою метою, чи не везете зброю і засоби особистого захисту? На кордоні перевірка найбільш ретельна – спецпідрозділ міліції, 2 метри зросту, малинові берети. Довго вивчаються журналістські посвідчення, розпитують – до якого саме військового підрозділу їдемо. Посвідчення голови облради вивчають не менш прискіпливо, хоча номер машини і його самого, схоже, знають.
Хочу розчарувати тих, хто, як і я до того, ніколи не був на Донбасі. По-перше, Донбас – то не тільки Донецька чи Луганська область. Частина Харківської та Дніпропетровської – то так званий Західний Донбас. Павлоград – шахтарське місто, наприклад. По-друге, Донбас донецький нічим зовні не відрізняється від рівнинної частини України – ні архітектурно, ні ландшафтами. Терикони, шахти, так, трошки більше, ніж в Полтавській чи Кіровоградській області. Люди? Усі, кого зустрічав, російськомовні. Ми були тільки в містах, в селах трохи інша ситуація, кажуть. Люди як люди. Такі ж, як в Олександрії, Кривому Розі чи Кобеляках. Тут тебе і накриває до холодку по спині – такі самі? Тобто, те, що відбувалося і відбувається тут, могло бути і у нас?
Красноармійськ, районний центр, захід Донецької області, 77 тис. населення. Перше, що кидається в очі – велика кількість білбордів «Україна – це надія», «Україна – це кохання» і несподівано – «Батальйон «Донбас» захищає вас!».
Тут було відносно спокійно весь час, місцевих сепаратистів не було, в усілякому разі – явно. Як і у нас – пофарбовані жовтою і синьою фарбою мости, намальовані прапорці на стовпах. Напис на стіні «Донбасс – это Украина». Намальований криво, схоже, за власним бажанням, не під дулами завезених жидобандерівською хунтою з Польщі і Голландії карателів. Далі, у Димитровому (це 75 км від Донецька) ми побачили останній прапор на п’ятиповерховому будинку, на даху, який поставили місцеві жителі. Далі – прапори тільки на державних установах і на розтяжках над трасою до Донецька. Борди на кшталт «Дружківка – це Україна» та подяки за звільнення українським військовим від імені міських голів, які знову стали патріотами країни, коли змінилася ситуація. Хоч так, хоч так…
Костянтинівка Донецької області. До самого Донецька менше, ніж 70 кілометрів. Сонне містечко з трамвайчиком, магазинами АТБ, де ціни трохи вищі, ніж на «материку», сімействами, що йдуть на базарчик тихими вуличками. Рудий кіт переходить дорогу так повільно, як це може робити тільки сільській кіт. Місто, яке називають депресивним. Нічого особливо депресивного у ньому особисто я не побачив. Костянтинівка могла б бути геть такою самою у Полтавській чи Житомирській області. Їмо на вулиці морозиво і намагаюсь зрозуміти – звідки могла тут взятись війна. І розумію, що війна так само могла бути в сотнях інших костянтинівок.
Дружківка. Краматорськ. Здається, міста тут розташовані настільки близько одне від одного, що іноді здається, що це райони одного міста. У краматорському АТБ діти з українськими прапорцями, схоже, нікого не шокують і взагалі не викликають ніякої надмірної уваги. Як і дівчина з жовто-синьою стрічкою. Вийшли з магазинчику – їде колона з пари десятків авто з державними прапорами, це ті, що ми застали. Сигналять. Місцеві жіночки помахали прапорцями їм вслід.
На блокпосту біля краматорського аеропорту ажіотаж – бігає кумедна білка.
– Як тут зараз?
– По-різному, – відповідає хлопець трошки старший за мого старшого сина.
42-й батальйон. Майже всі прострілені вікна засклили, тільки на КПП отвір у вікні від кулі. На узбіччях дороги воронки. Знімати не можна. Ні техніку, ні людей. Зустрів знайомого, прокопченого, засмаглого. Веселого. Їхав сюди – форму і бронежилет купив сам, каже. Водій привіз йому гостинці з Кіровограда. Ну так, спільні знайомі. Це ж Кіровоград, практично усі знають один одного через друзів-родичів , чому тут дивуватись.
На блокпості дочекався друга з кіровоградської міліції. Під’їхав на кілька хвилин поговорити – роботи багато, каже. Вже місяць тут. Теж веселий, загорілий, бородатий. Ех, коли ж ми в гаражах вже посидимо…
В Краматорську ще тиждень тому на вулицях було пусто. Їздили тільки військові і місцеві на розбитих “копійках”, яких не жалко. Тепер з’явилися джипи і навіть відкрився ювелірний магазин. Зовні – абсолютно нормальне мирне місто. Якщо не знати, що тут було ще трохи більше місяця тому. Сепаратисти є, ховаються, пострілюють по ночам іноді. Їх відловлюють. Місцевій міліції ніхто не довіряє, ні керівництво МВС, ні місцеві жителі. Працюють спеціалісти з інших регіонів України. Напис на паркані: «Спасибо украинской армии за освобождение Краматорска». Та не все так однозначно. На людей у формі реагують по різному – від подяк до «кто вас сюда звал?».
Інший блокпост. Стоять кіровоградські, зі Світловодська: “Усі брешуть. Видали комплект форми і каску 49 року, як їхали. Мені моя броня випадково по дорозі сюди дісталась. Ось привезли кіровоградські бронежилети, зараз нормально. А взагалі батьківщина нам мало чим допомагає. Привозять їжу і що треба місцеві хіба що». Пропонуємо сигарети і купити їжі. Відмахується, що все у них є. «Ми тут стоятимемо, скільки треба. Краще тут, ніж дома з тими, що під ларьками пивними. Комусь же треба. Воюю я не за уряд. Був проти і того, і проти цього. Нічого вони нам не дали. Ми тут за землю нашу. Щоб далі ці гади не пішли. Місцеві – половина дякує, мирне життя нарешті почалося. Половина вовками дивляться”.
Його батальйону також сьогодні передамо бронежилети, що придбала облрада. Вистачить точно усім. Поки говорили з ним, двічі під’їжджали на блокпост місцеві, цивільні. Привозили харчі і воду. Хлопець з дівчиною принесли банку меду.
Броньовані умільцями військові “ЗИЛи” з номерними знаками ПТН ХЛО. На “цивільних” блокпостах міліція в майках “Беркут”. Може, тут так і треба – місцевим так зрозуміліше, хто і за що воює. Військові кажуть: «Форму після Майдану відпирають». Їдемо далі Донбасом.
До Слов’янська вже не встигаємо. Нам – до села, під яким стоїть ще один наш батальйон. Цей підрозділ прийшов сюди першим першім серед усіх батальйонів територіальної оборони. Батальйон формувався ще наприкінці квітня – на початку травня. На відміну від інших підрозділів, де є і мобілізовані, тут усі – добровольці. Відсотків 70% – з так званого Руху опору, який формувався у Кіровограді. Вирішили поїхати в зону АТО самі, коли підрозділ ще не був повністю укомплектований засобами захисту. Батальйон «потріпало» в боях і особливо – при обстрілах «Градами».
Нам радили їхати центральними шляхами – сепаратисти та диверсанти по них вже давно не їздять, просуваються сільськими дорогами. Саме такою ми їдемо від центральної траси до місця дислокації військової частини. Нам потім пояснили – там було безпечно, вас «вели» «свої», хоч ми цього і не помітили.
Кіровоградський 34-й батальйон в районі не-скажу-де. Біля нас “УРАЛ” з прапором, посіченим при обстрілі. “В основному йде артилерійська дуель – міномети і “Гради”. Поранених? Багато. Більше, ніж пишуть. Про “двохсотих” ви чули? Так і є. Сусіднє село – усі сепаратисти. З їх боку кілька разів обстрілювали. Поговорили з ними, пояснили, що наступного разу будемо стріляти у відповідь. Напади припинились. Ми їм тут чим можемо допомагаємо. Насос на водогоні відремонтували. Чому сепаратисти? Бо тут боїв не було. Де були бої – Краматорськ, Дружківка – багато за нас. Вони бачили, що це таке – ДНР. Більше не хочеться”.
Поки говорили – спрацювала розтяжка. Червоні “сигналки” полетіли в небо. Хтось чужий іде посадкою до частини. «Не звертайте уваги. Там є кому розібратись».
“Ми ж тут усі добровольці. Приїхав у своєму, купив форму нормальну і взуття. Бо армійські «берці», що видають, розповзаються при першому ж дощі. Їжі вистачає – регулярно привозять волонтери. Ділимось з місцевим інтернатом, їм треба, і по бідних сусідніх селах допомагаємо картоплею, цибулею, салом. Які села? А там, де бабусі самі залишились. «Сепари» заходять і забирають все, до чого руки дотягнуться.
Взагалі, допомагають нам багато. Рації, тепловізори, приціли. І кіровоградські волонтери, і з інших міст”.
“Як тут? Нормально. Воюємо”. Теж усміхнений, спокійний. Взагалі всі, кого ми бачили з наших – спокійні, посміхаються. Коли про втрати людські не говорять, звичайно.
З розмови з іншим бійцем: «Стоїмо на блокпості. Під’їхали троє, поплутали, чий блокпост. Виходять, кажуть: «Пацаны, свои!». Самі сують у руки ДНРівські документи і паспорти з військовими: один з луганською пропискою, один з Криму, один – офіцер РФ. Там ми їх і пов’язали».
«Сигарети? Ні, не треба. У нас є, привозять. Раніше курили «трофейні» тут. Чому «Трофейні»? Ні, ні у кого не забирали. Це ми їх так називаємо, бо російські. В селі в магазині купували. Там все контрабандне, з Росії, без «акцизок» наших. Навіть пиво з Росії. Це ж великий бізнес, знаєш, які гроші тут «піднімають» на цьому?».
Марат, замполіт. Досвідчений військовий, четверта, здається, війна вже після «афгану». Одружився на українці. Каже: це тепер моя країна, я зобов’язаний її захищати. Як і всі у 34-у – доброволець. Інтерв’ю з ним писалося таким чином: на блокноті писали питання, Марат відповідав. Кілька днів тому був контужений, нічого не чує.
Марат людина публічна, вже «засвітився» у ЗМІ, як і ще кілька бійців. Інших солдат та правоохоронців із зрозумілих причин фотографувати не можна.
По-перше, багато хто з них бере участь у операціях, де їм просто необхідно залишатись невпізнаними. По-друге, командири кажуть: «У них сім’ї, так спокійніше. Та і війна як закінчиться, невідомо, хто з терористів на свободі залишиться. Краще не знімайте, і техніку фотографуйте тільки ту, на яку ми вам покажемо».
Хлопці, що стоять на блокпостах, розповідають: “Їздять молоді міцні чоловіки. Прописка – місцева, зброї при собі немає. Чим вони займаються поза тим – невідомо. Питаєш іноді, чому не в армії, свою землю не захищаєш – сміються: «У нас у всех грыжа»”. Таких ми бачили, коли купували кавуни на трасі на Донецьк. Бізнес процвітає, ми стояли в черзі. Що можна привезти на згадку з Донбасу, крім кавунів? Не магнітики ж на холодильник. Багато хто везе уламки від ракет “Градів”, стабілізатори, що залишилися після вибуху мін.
Я ж привіз дивне відчуття, що Донбас майже нічим не відрізняється від Кіровоградщини, Полтавщини, Черкас чи Херсону. Хіба що тим «майже», що в головах людей, які виглядають абсолютно так само, як інші українці. Тим, що відбувалося на «параді» в Донецьку 24-го серпня. Майже нічим, крім війни, яка могла б бути і у нас. Війни, що, хочеться вірити, закінчиться колись назавжди і тут, на цій землі і в цих людях.
Коли ми їхали додому, прочитали новину, що у Костянтинівці правоохоронці затримали особистого охоронця Гіркіна. Якраз тоді, коли ми їли в Костянтинівці морозиво і дивувалися, наскільки це тихе і спокійне місце, терорист відстрілювався з автоматичної зброї під час затримання співробітниками спецпідрозділу міліції.
Євген Манженко для Першої електронної
Фото, відео – Володимир Кондрашов, Євген Манженко