15 червня своє професійне свято відзначають люди найгуманнішої професії, на яких покладена велика місія – лікувати людські життя. Бути медиком важко і відповідально водночас, адже саме медик, лікуючи хворого, разом з ним переживає про його одужання.
Робота сільського фельдшера вимагає неабияких зусиль, адже саме фельдшер «тримає на пульсі» здоров’я всіх односельців, проводить серед них профілактичну роботу відносно хвороб, лікує, радить, наголошує на важливості первинної діагностики.
Сьогодні, в день професійного свята, Перша електронна розповідає про фельдшера Назарівського ФАПу Людмилу Зацаренко, яка півстоліття пропрацювала на цій посаді. В її трудовій книжці записано одне місце роботи, яке збереглося і після того, як жінка вийшла на заслужений відпочинок.
Ще з самого дитинства Людмила звикла допомагати людям, які цього потребують, ніколи не залишала їх у біді. Це бажання їй прищепили рідні – мама і бабуся, які обидві лікували людей. Тільки якщо бабуся захоплювалася нетрадиційними методами лікування, то мама Люди була кваліфікованим медиком.
«Я змалку любила допомагати людям. Якщо перев’язку требу було зробити, я не губилася. Як з дітьми гуляла, то бувало всяке: хтось побився, хтось впав і забив коліно, але я ніколи не залишала їх в біді, завжди бігла на поміч», – згадує свої перші прояви милосердя Людмила.
Тож все життя дівчина вчилася медицини, спочатку спостерігала, а потім потроху практикувалася. Коли ж підросла, в її серці з’явилися інші захоплення – танці і спів, які вона демонструвала на шкільних святах та заходах у сільському клубі у селі Федорівка (Кіровоградського району), звідки вона родом. Це захоплення могло навіть перекреслити її покликання.
«Це моя хвороба – співати і танцювати. Тому, коли я закінчила дев’ять класів, переді мною стала така дилема – поступати мені в Олександрійське культучилище чи в Кіровоградське медучилище. Я любила і ту справу, й іншу. Тільки вже на сімейній раді вирішили, що я повинна бути медиком. Тому я склала іспити і так пройшла на навчання», – пригадує Людмила Зацаренко.
Під час навчання, дівчина із задоволенням отримувала всі знання, а потім поспішала їх застосувати на практиці. Коли закінчила медучилище, її направили на роботу у заклад медицини Новоукраїнського району. Робота їй приносила задоволення, проте серце непокоїла думка про те, що в неї хвора ненька, яка проживає в іншому районі і потребує підтримки. Тому, щоб бути поряд і вчасно прийти на допомогу, Людмила попросила, аби її перевели працювати у Кіровоградський район.
«Так я повернулася сюди – на батьківщину, у село Назарівку. Це 12 кілометрів від Федорівки, де в мене проживала мама. Як треба було, я сідала на велосипед і за сорок хвилин вже була біля мами, допомагала по господарству, що треба, а потім поверталася назад у Назарівку, де власне і прижилася. Тепер це також моя велика сім’я, я знаю, хто тут чим живе, хто чим дихає», – розповідає жінка.
У Назарівці Людмилу прийняли тепло, цінували як молодого спеціалізованого фахівця, зверталися за допомогою. Тут дівчина знайшла свого майбутнього чоловіка, з яким одружилися, а згодом і няньчили дітей. Оскільки Людмила була віддана своїй роботі, вдень і вночі бігла на допомогу хворим, то з вихованням дітей їй дуже допомагала свекруха.
«Свекруха була найкраща. Я дев’ять років з нею прожила, горя не знала. Я йшла спокійно і приходила. У неї свого часу було п’ятеро дітей. У мене родився син, вона його гляділа… Вона хворіла, лягла в лікарню, а за день до операції в неї стався інфаркт, то вона так з посмішкою на устах і померла», – пригадує Людмила.
Жінка мала лише одну проблему – у селі не було приміщення для ФАПу, тож їй протягом восьми років доводилося постійно переїжджати з однієї хатинки в іншу.
«Хтось одружується із молоді, то мені кажуть: «звільніть хатинку, бо будуть розширятися». Тоді ми дачу наймали. Я із 1944 року по 1965 роки таким чином й працювала», – зазначає Людмила. – А потім набралася сміливості і пішла в райком партії, пояснивши, що ФАП немає постійного місця «проживання». Тоді мені сказали зібрати хоча б 50 підписів, з ними йти до другого секретаря обкомпартії, а він ЦУ видасть і справа піде. Я пішла збирати підписи – підписалося півсела. І через два-три дні з обкому перенаправили все на район. Тоді мені сказали, що їм соромно, бо в усіх селах є ФАПи, а в Назарівці нема. Так почалося будівництво».
Про те, як тривало будівництво сільського закладу медицини, жінка пам’ятає і досі, адже всі працювали разом, для однієї спільної і великої справи. «З1965 року у нас було активне будівництво, ніхто ні в кого грошей не просив, бо знали, що це спільна справа. Зараз люди кричать «нам повинні, нам зобов’язані!». Та хто нам що винен? А ніхто! – каже Людмила, додаючи, що сільський заклад нині потребує капітального ремонту. – У 1986 році тут зроблений останній капітальний ремонт. А зараз, купимо якусь баночку фарби, самі підфарбуємо. До фермерів йдемо, просимо…».
За весь час роботи фельдшером, а це понад піввіку – 56 років, жінка самовіддано і відповідально ставилась до свого покликання, і лише в травні цього року залишила своє постійне місце роботи, яке стало справою всього життя.
«У мене ні дня, ні ночі не було. Це моє життя. Я не звикла його рекламувати. Я звикла робити. Жити з людьми по доброму. За 56 років фельдшерської роботи ніхто не помер. І я молю Бога, щоб так і було…, – зітхає розмову Людмила Зацаренко.
Олеся Пономаренко, Перша електронна газета