Протягом багатьох років поняття Чорнобиль обростало міфами і здогадками. Статті з грифом «як це було насправді» били рейтинги, а відповіді на поставлені десятки років тому запитання і досі не знайдені. Менше того, з’являються все нові і нові запитання…
Алла Андріївна – одна з небагатьох, хто бачився з Чорнобилем віч-на-віч. Ще сімнадцятирічною, вона закохалася в Прип’ять, «захворівши» цим містом під час відвідин двоюрідного брата на канікулах.
«Прип’ять стала моєю рожевою мрією… Там і природа, і люди – все унікальне. Якими добрими і відкритими були ті місцеві жителі-поліщуки! Які ліси, трави, ягоди, повітря! Я приїхала з Кіровоградщини і, здається, ще не зустрічала таких відкритих людей», – розповідає пані Алла.
Завершивши навчання на Вінниччині, Алла мріяла отримати направлення на роботу у Прип’ять, проте відкріплення дівчині ніхто не давав, тому в місто своєї мрії вона приїхала через рік.
«Я приїхала у Прип’ять взимку 1983 року, місто будувалося посеред лісу, тому сосновий ліс навколо був частково збережений, це була казкова краса!» – згадує Алла Андріївна. Згодом дівчина влаштувалася на роботу до медико-санітарної частини №126, отримала кімнату у гуртожитку.
Тієї страшної ночі, коли трапився вибух на ЧАЕС, Алла була черговою у нічну зміну.
‒ Той день не запам’ятався нічим особливим, я ішла на зміну, попередньо домовившись із чоловіком про те, що вранці, після роботи, підемо удвох на базар. Уночі ми почули, що якось дивно активізувався рух ліфту – туди-сюди, туди-сюди. Попід вікнами весь час їздила швидка. Ми чули щось схоже на вибух, але не могли й подумати, що це трапилося саме на атомній станції. Думали, що це звук літака, адже поряд був аеродром… До того ж, наші вікна виходили на інший бік, це вже потім, наступного дня, ми дивилися з балкону гуртожитка, де жили, на цю пожежу.
____________________________________________________________________________
Всі приходили до нас власними ногами, мали нормальний зовнішній вигляд, а після обіду вже тіло ставало наче після засмаги, наче аж світилося, таку дозу опромінення вони отримали
____________________________________________________________________________
Пам’ятаю, як уночі приїхав лікар на прізвище Іллясов і попередив: зараз почнуть привозити хворих, їх треба буде прокапати. І відразу в мене запитує: «Куди ти їх покладеш?». На питання, скільки буде людей, він відповів, що близько чотирьох. Я подумала, що в цьому випадку можна обійтися кушетками в маніпуляційній, щоб не тривожити людей… Потім їх почали привозити і привозити, що я не встигала їх реєструвати. Перших трьох зареєструвала, це був лейтенант Володимир Правік, який отримавши велику дозу опромінення, потім помер у Москві. Згодом йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а також він був нагороджений орденом Леніна, а в 1996 році зіркою «За мужність». Другим, хто прибув до лікарні, був 23-річний пожежник Микола Титенок, який помер 16 травня… А далі ми просто підключали крапельниці всім хлопцям, клали їх на підлогу в тій половині відділення, де був ремонт, на матраци, привезені з готелю. Потім я вже чула, що й наші дівчата – санітарки і медсестри – теж лежали з променевою хворобою. Всі приходили до нас власними ногами, мали нормальний зовнішній вигляд, а після обіду вже тіло ставало наче після засмаги, наче аж світилося, таку дозу опромінення вони отримали, – згадує Алла Андріївна перші дні після аварії.
Вранці Аллу покликали до телефону. То був її чоловік, який чекав на неї, як домовлялися, щоб піти на базар. «А ти що, нічого не знаєш?» – запитала Алла. З цього і почалося життя, коли Чорнобиль став означати для жителів Прип’яті катастрофу планетарного масштабу.
Брат Алли Андріївни працював на станції оператором, але на іншому реакторі. Коли 27 квітня пішли провідати брата, його родина вже була зібрана для евакуації. Інформацію про евакуацію почула з гучномовця і Алла.
____________________________________________________________________________
Ми думали, що евакуація тимчасова, що місто помиють і ми повернемося. Тому брали з собою лише їжу на два дні і спортивний костюм, бо сказали, що їдемо в табір. Вже їдучи в автобусі, брат мені тихо сказав «Ми вже сюди не повернемося»
____________________________________________________________________________
Ми думали, що евакуація тимчасова, що місто помиють і ми повернемося. Тому брали з собою лише їжу на два дні і спортивний костюм, бо сказали, що їдемо в табір. Вже їдучи в автобусі, брат мені тихо сказав «Ми вже сюди не повернемося». Я розсердилася на нього: «Та як ти можеш таке говорити! Звичайно, повернемося!».
Якби тоді людям хтось сказав, що ми більше не вернемось, то це була б паніка. Нас привезли в якесь село Поліського району, брудними автобусами, які перед тим чекали нас у «рудому» лісі. Інший транспорт із міста не випускали, хіба що можна було виїхати електричкою. Із села нас привезли до Києва, звідки ми поїхали до батьків.
Двічі Алла Андріївна бувала в Прип’яті після вибуху на АЕС. Одного разу їздила за паспортом, який, збираючись похапцем, не знайшла серед документів. Тоді перепусткою до дому стала книжка-альбом із фотографіями, яка називалася «Прип’ять», яку попросив подарувати йому міліціонер, родом із Одеси, який стояв на посту.
«Ми слухали по телевізору, що все прекрасно і все під контролем, радісні дітки марширували на парадах, а з Житомирщини вивозили цілі села і це була трагедія» – каже Алла Андріївна, пригадуючи спілкування з бабусями, які воліли скоріше вмерти, ніж покинути свою хату і город.
____________________________________________________________________________
На одній із будівель у Прип’яті висіло гасло: «Хай буде атом робітником, а не солдатом». У результаті атом із багатьох зробив солдатів…
____________________________________________________________________________
Нині Алла Андріївна працює у Кіровоградському комунальному закладі Центрі первинної медико-санітарної допомоги №2. Має доплату на харчування – 146 гривень. Має право на 10 років раніше вийти на пенсію, а також 50% пільги на послуги ЖКГ. Минулого року вперше їздила на лікування до санаторію.
‒ Пані Алло, чи підтримуєте ви зв’язок зі своїми колегами – медсестрами, лікарями, з якими працювали в першу ніч після аварії?
‒ Люди роз’їхалися по всьому світу, а зараз нікого не можу знайти, крім лікаря, з яким працювала на вахті. Не може ж такого бути, щоб їх уже не було в живих? Я хотіла б знайти і поспілкуватися з Танею Потапенко, Валею Карпенко, Тамарою Науменко…
‒ Ваші доньці 25 років, що ви їй розповідали про Чорнобиль, чи ділились пережитими емоціями?
‒ Я б не хотіла, щоб вона знала про нього так багато, як я. Якби вона захотіла поїхати в Чорнобиль, я б її не пустила. А щодо емоцій… Зараз усі відчуття, пов’язані з тими подіями, притупилися. Але спочатку дуже часто снилося, що ми повертаємося додому і чистимо плитку на тротуарах у Прип’яті. А одного разу мені наснилося, що місту дали назву Красноє. От зараз я дивлюся на будинки на фото і все мені здається, що он той ‒ будинок мого брата… Все там занедбане, поросле травою, на всьому мітка Чорнобиля.
‒ Що, на вашу думку, чекає на Полісся?
‒ Мій брат ще довго там працював, то розповідав, як там розквітла природа, як там багато тварин і рослин, як ліс дихає красою…Думаю, що Полісся має стати заповідною зоною.
‒ Як ви ставитесь до екскурсій, які проводять за гроші на території Прип’яті?
‒ Навіть не знаю… Якщо на цьому заробляти гроші, то негативно… А якщо керуючись благими намірами, то нехай проводять.
‒ Як Ви думаєте, чому трапилася аварія?
‒ Я чула, що на станції проводився експеримент, після того, як розігнали реактор, його не могли зупинити. Не даремно кажуть, що академік Лігасов не пережив зроблених помилок і покінчив життя самогубством. З Чорнобилем пов’язано багато такого, про що ми ніколи не дізнаємося, адже в нас не звикли говорити правду…
Розмову вела Інна ТІЛЬНОВА “Нова газета”
Фото Чорнобиля зі сторінці в Фейсбуці Сергія Шульги