Сьогодні, 23 листопада, в Україні відзначають роковини геноциду українського народу, влаштованого радянськими комуністами. Масовий голод, який світ охрестив Голодомором, забрав за різними підрахунками життя близко 10 мільйонів людей.
До роковин трагедії Перша електронна газета публікує спогади мешканців Кіровоградщини, які вижили під час Голодомору. Їх зафіксувала команда проєкту “Баба Єлька” під час фольклорно-етнографічних експедицій, що стартували у 2018 році і тривають досі.
Згадує Іван Прохніцький, 1929 р.н.
(село Лащівка, Перегонівська громада, Голованівський район)
«У Копенкуватій була жінка… (не пригадав імені – ред.). Як був Голодомор, то люди вмирали, а була така повозка – мертвих звозили. Два чоловіки, давали їм кусочок хліба за каждого мертвого. Вивозили на цвинтар. Вони викопали там яму, ями неглібокі були, але вони так: умерла людина – завезли, умерла – завезли, потом прикопували.
Приїхали до одної жінки, в неї вже всі вимерли, вона сама осталася. Лежит, уже жде. Прийшли.
– Давай, збирайся!
– Куди?
– До ями, куди! Ми маєм за тобою ще завтра їхати? Сьогодні давай.
– Та мені дайте кусочок хліба – я вам на полі ще снопи буду в’язати!
– А-а, маєм з тобою возитися!
За ноги, за руки – на повозку, завезли туди, вкинули в ту яму. А вона їм із неї дулі крутить…
Вона потом бачит, шо дєло – дрань, викарабкалася по тих мертвих і до первої хати доповзла, там дали їй якоїсь юшки. Вона вижила. То вона ж нікому не казала, шо це так случилось, бо були б її ше раз завезли живйом.
А вона вже потом, як Сталін умер, тоді вона вже почала розказувать», – дід Іван бачив її у 1956 році. Тих, хто її вивозив, і Сталіна вже не було, а вона ще жила…
“І тоді було не 12 місяців, як січас, а 13, бо ше був пухлень і був смертень. У 32 був пухлень, а в 33-му був уже смертень – вмирали люди”.
Згадує Ольга Вількановська, 1926 р.н.
(село Цвітне, Олександрівська громада, Кропивницький район).
«Мені було мабуть год вісім, як я пішла за хату, де була посаджена картопля. Продав нам сельсовет хату, вигнали людей з хати. Під соломою хату нам сельсовет дав. Нема ні сарайчика, нічого. Вобщім, страшне діло. А я підрила кущ: “Ой мамо, картопелька є!”.
А тоді нагрянув 33-й год. Мама розказувала, що гарбазі волами возили, покойних збирали по селу, з голоду померлих. Хоронили їх в одній ямі. Це мама – очевидець і вони розказували.
Ми вижили, не вмерла нікотра, бо корова була. А прийшов чоловік, він у поліції робив, та прийшов і каже: “Мені, тьотю, вас жалко, шо малі дітки. А у вас корову хочуть вкрасти”.
А у Красносіллі був базарь, їздили з Цвітної. І вони думали забить уночі, а на ранок повезти м”ясо з корови у Красносілля. А чоловік сообщив, спасіба йому, то ми заперли сарай на гвинт.
Дядюра Купріян, тоже був начальник, мама піша до нього, а він каже: “Тьотю Василино, лягайте оддихайте з дітьми, а я засяду, у мене є ружжо”. І точно, прийшли вони серед ночі. А мама коло вікна просиділа… А вони приходять, світять і крутять той гвинт. А він як вистрелив, то вони як поперескакують забор, ой-ой-ой, утікли вони… А тоді рано мама вивели корову… Ще правда у погребі забрали у Голодовку і кваснину. Під діжкою була й картопелька, то під діжкою картопельку покрали.
Ми з братом Афанасієм ходили в ліс, рвали липове листя і бруньки на ліщині, то мама їх одварювала, товкли в ступі, лушпиння з картоплі, товкли, сушили і пекли оладки. От не могла я їх їсти. Здохну, а не можу їсти. І пекли мама ті оладки… Муки куплять два стакани на базарі (на стакан мука!) і умішають оцю смєсь – бруньки, листя липове, лушпайки і мука. Ну може вони трошки молочком розбавляли, не знаю. І ото ми таке їли. А потім стали гірчаки. Ми гірчаки їли.
Гірчак-молочак
На капусті сидів
Усі черви поїв
Одного не доїв
Бо живіт заболів.
Оце ми було приказуємо і їмо цей гірчак. Він почиститься отако і ми їли. А потім шовковиця напала. У нас не було нічого коло хати, ні одного деревця.
Був паслін. Ви чули такий бур”ян? Похожий точно смородина. Кругленькі ягодки такі і гроном як смородина. Я його їла оцей паслін. Я їла сильно. І на городі виросла одна пасльо нина, а тоді коло города виросла і я їх поливала, бо мені жалко було їх рубать, бо вони помагали життю. Оце такі бур”яни їли».
Згадує Тетяна Гекало 1927 р.н.
(село Павлівка, Світловодська громада, Олександрійський район)
«Дитинство моє…. Голодомор я знаю, який був. А тільки мені було п”ять год, то я бачила і не забула цей Голодомор, як люди гибли. Козельки рвуть на буграх, от, мнуть … Шо тільки не робили.
Лазе, лазе, лазе, козельки копає, упала і нежива.
А в мене батько був і охотник, і рибалка, і корову ми держали. То я голод великий такий не зазнала. Таки нас було шість душ у матері, усі живі зостались, не померли ми. Знаю, що дівчата (старші сестри) прийшли з лісу, нарвали грибів багато, пішли порать корову там чи шо. А тоді кажуть, наваримо чи нажаримо, та будемо обідати. А я поки дівчата повиходили, а я ці гриби поїла сирі. Умочаю у сіль і їм. Голод не свій брат.
А тоді вже я сіла до їхнього обіду. І помню, в мене руки трусяться, ложка з рук випала. І поклали вони мене не на кровать, а поли дерев”яні були. То я спала до вечора, аж увечері дійшла я до тями.
А так шоб зазнала я дуже… Козельки вкопають, батько лисицю вб’є, зайця, лелеку, то ми ж його їли».
Згадує Ніна Водолазька 1940 р.н.
(село Михайлівка, Олександрівська громада Кропивницький район)
«Добре запомнився той голод (1947-го – ред.). Річка в нас була, мать, кілометри три була річка. А голод страшенний був, не було нічого їсти. Ой Господи… Страшно й згадувать.
Моя сама старша сестричка 28-го году, уже така дєвочка була, то вона спасала нас. Оце піде до річки із мішком і відро бере, тоді налама яких там дровець, підпале, поставе відро з водою, поки вода гріється, вона залазе в річку, річка вже була замерзла така, ногами попробивала кригу… А в річці були черепашки, вона бистренько черепашок накладе, а тоді бистренько у воду гарячу. Мама покладуть на плиту, а вони так порозчепляються на гарячій плиті. Але ми його щитай не їли, воно таке тверде було, на кусочки поріжуть чи там той… Не можна було їсти.
Як підуть мама на роботу, нас двоє. Там попільник був, колись був клуб чи контора, там попіл зсипали і там така лобода висока виросла. Мама каже: “Поки прийду з роботи, шоб лободи відро нарвали, тільки самі такі молоденькі. То ми лободи нарвем, вони кип”ятком заллють, воно трохи покипить, а потом одцідять…
Десь у стріху поховали качани, а тоді на млинок. Ноччю: “Мамо, їсти хочеться…” Сидимо над плитою, вони печуть, а ми ніяк не діждемо… Тоді лягаємо спать, а мама ніяк не вкладуть нас спать. “Ми не хочемо, ми їсти хочемо” – “Та ну лягайте, поснете, воно і їсти не буде хотітися”.
Люди ходили пухлі, а ми не пухли. Мама такі були в нас, шо Боже збав, шось приховають. Разів три ну нема що їсти, хоч ти що хочеш. Плачуть, ну нема. “Я січас вірьовку візьму і полізу на горіще повішусь. Та ми тоді плачемо: не нада, мамо, ми не хочемо їсти, тільки не вішайтеся».
Закликаємо:
о 16.00 запаліть на своєму підвіконні символічну свічку пам`яті, аби вшанувати жертв Голодомору і нагадати людям і самим собі наслідки радянсько-російської окупації України.
Читайте також:
- “Таке було горечко, не хочеться даже казать” – спогади про Голодомор на Кіровоградщині
- Обличчя тих, хто опирався Голодомору, показали у краєзнавчому музеї