Вже п’ятий рік відвідувала “Вересневі самоцвіти”. Коли проходить захват після перших років приїздів на Хутір, коли з’являється жахлива звичка все критикувати та іронізувати з приводу чогось – відкриваються очі на зворотній бік деяких речей. Враження від цьогорічної поїздки.
По-перше, подарунок для цього свята театрально дійства зробила погода: на контрасті з попередніми днями тижня, які не вдовольняли теплом та сонцем, вчора було досить комфортно. Можна було зняти з себе верхній одяг, постелити на траву (для тих, хто не додумався взяти покривало) і насолоджуватися прекрасним вихідним за межами міста. Бо сісти десь на лавку, чи (зухвала мрія) у бесідці було майже неможливо. Хіба що біля сцени, але то вже нецікаво.
Можливо, погода передивилася свої плани після того, як дізналася, що приїде сам Міністр культури? Бо таке ж нечасто буває. Цієї подією був вражений навіть письменник Олександр Жовна, який, даючи коментар з приводу фестивалю сказав наступне:
«Повернувся нещодавно з Києва, з «Гоголь-феста». Там рівень театрального мистецтва, можливо, вищий, але офіційний, виявляється, вищий тут – на хуторі «Надія», бо сам міністр приїхав. Вдалося з ним зустрітися, погомоніти. Приємно, що і міністр тепер має мою книжку».
Дуже люблю приїздити на “Вересневі самоцвіти” через те, що там є Жовна. Колись, майже давно, це стало дуже яскравою подією мого життя. Я, мила та наївна другокурсниця, випадково зустріла свого улюбленого (!) письменника. Зараз я вже на 5 курсі, смаки мої дещо змінилися, але все одно приємно бачити подібні відголоски минулого. І до того ж, дуже імпонує образ Жовни: він наче вийшов з іншої епохи, як і всі його твори. Але це вже інша історія (як каже Леонід Канєвський).
Обійшовши всі локації, побувавши на всіх виступах, можна сказати наступне: найбільшим попитом користувався намет з шашликами. Протягом фестивалю черга біля нього не зникала, вона була константною, хоча люди у ній і змінювалися. Як можна думати про мистецтво, коли на півхутора розходиться запах смаженого м’яса? І тим паче, коли поруч з шашликовим наметом намет з алкоголем. Чесно, я теж постояла 2 рази у цій черзі, але моя витримка не така сильна, як у інших, і мені так нічого і не дісталося. (Чи, може, не так і хотілося?). Не знаю, як люди у часи СРСР переносили всі черги, бо я точно не змогла б вистояти у них, і моїм нащадкам не дісталося б порцелянових сервізів та розкішних килимів.
Великим плюсом відвідин «Хутора Надія» під час «Вересневих самоцвітів» є вільний вхід у всі музеї. Особливо це сподобалося хлопцеві, від якого я почула випадковий коментар: «Нічо собі, оце по-мажорному жили люди раніше». Те відчуття, коли відбиток в душі залишає не атмосфера історичного місця, не дух, який панує на хуторі, а метерільщина. Крім того, я не помітила цього “мажорства”, бо то була майже звичайна хата тих часів.
І, нарешті, основним заняттям людей під час «Вересневих самоцвітів» було захоплення алкогольними напоями. Типові картини, коли гуляєш територією: компанія любителів мистецтва, які сидять на галявині і відкривають пляшку коньяку. Компанія людей, які так пройнялися духом всього дійства, що розливали горілку у пластикові стаканчики під народні мотиви. Компанії, які сидять у бесідках та діляться враженнями під вино. Поодинокі представники сильної статі, які прогулюються з пивом.
Більшість відвідувачів фестивалю – це люди більш старшого віку. Молоді мало, і це не може не засмучувати. Їхала ми на хутір у автобусі, який винаймав КДПУ для студентів. Відчувалося переоцінка любові до театру у студентів, оскільки транспорт був напівпорожній, і більшість пасажирів була не з КДПУ. І, звичайно ж, згадуючи всі поїздки на хутір, жодного разу не бачила там своїх одногрупниць. І, як би сказав мій улюблений викладач Сергій Гаврилович Мельничук: “І чого ви збираєтесь вчити дітей?”. Нічого особистого, просто згадалося.
Не зважаючи на всі недоліки, було наче непогано.
Хоч Жовну побачила.
