Учора в Україні відзначався День пам’яті жертв політичних репресій. Вечеряю з колишнім політичним ув’язненим, моїм тестем, слухаю історії. Посадили його за філологію, хоча якби знали за що, посадили б надовше.
Невеличка преамбула: живих жертв репресій у Кіровограді практично не залишилося – вік, підірване здоров’я. Тесть мій 1928 року, сів у 49-му. Щоб ви розуміли, коли роздають матеріальну допомогу жертвам репресій, тих, хто реально сидів, серед них практично немає. До того ж вони значно молодші.
Коротше, історія з моїм дорогим тестем така. Посадили його за лист однокурснику (другий курс Львівського університету), у якому він на канікулах, описуючи життя на Волині, процитував забороненого Гринченка: “Смутнії картини, смутні-невеселі, а інших не знайдеш ти тут”. На допиті, правда, тесть заявив, що це цитата з Лесі Українки. Тому тільки 5 і впаяли. Однокурсник, скоріше за все, і стуканув. Коли тестя заарештовували у гуртожитку, дозволили забрати теплі речі і їжу. Сусіди згадали про його ящик з салом, що був у сусідній кімнаті. Тесть забрати його поспішно так, знаєте, відмовився – на дні була УПІвська брошурка. Знайшли б – сів би крепко.
Звідки брошура? А разом з листівками дали в одному бандерівському селі на Львівщині, куди юний студент-філолог з Волині їздив на Великдень і на весілля сестри одногрупника. Листівки тесть вночи розкидав на сходах університету. Про це МГБшники також не знали. Тож отримав тільки 5, у 53-му вийшов по першій, Маленкова ще, амністії, пробувши у таборі 3,5 роки. Його приятель по зоні вийшов у другу хвилю амністії, це ті, що 10 отримали (ті, що 25, відмотали по повній). Приятель сів теж за художню літературу.
Приятель цей, етнічний українець з-під Кракова, після війни поїхав вчитись на кінооператора до Німеччини (радянський сектор). Після закінчення вирішив працювати фотографом у Ворохті. Приїхав туди з валізою спеціалізованої літератури по фотомистецтву і книжечкою забороненого Уласа Самчука, виданою десь за кордоном. І поїхав на Північ валити дерева, замість того, щоб знімати урочистих гуцулів на фоні намальованих у студії горбів.
Мораллю цієї історії могло б бути щось про те, що треба плекати, як парость, українську літературу, чи, наприклад, не довіряти сусідам про гуртожитку чи ще щось. Я того робити не буду. Скажу тільки одне: людей, які відсиділи у таборах, завербувати після того КДБшникам у 60-70 вдавалося дуже нечасто, ну, це як налякати їжачка голою цією самою. І ті, хто ще живий (дай їм бог здоров’я!), з цікавістю очікують обіцяного відкриття архівів зі справами агентів КДБ.
