Якось я натрапив на допис у Facebook, в якому авторка поділася з читачами своїм цінним досвідом – своїм переходом на українську. І закликала робити це всіх інших. Мало хто сьогодні згадає, але колись я теж був російськомовним, тому приєднаюсь до цього челенджу і розповім свою історію.
Починати, напевне, краще із самого початку. Отже, в дитинстві я був україномовним, навіть принципово україномовним, десь класу так до третього. Я говорив виключно українською завжди і з усіма. А потім, якось непомітно для себе самого, я став російськомовним. Я навчався в україномовному класі, ріс в україномовній родині, але на перерві всі говорили російською. Сьогодні, згадуючи і аналізуючи те, що тоді відбулось, я розумію, що головну роль у моїй русифікації зіграли саме мої україномовні родичі: дядько, якому не подобалось, коли я виправляв його русизми, мама, яка говорила російською з усіма нечленами родини, брат, який вчив мене говорити без жахливого українського акценту… і я навчився, і пишався, що говорю чистою російською.
А потім я закінчив школу, пішов у коледж, а там викладачі на перших парах підступно запитували у моєї групи: “вам якою мовою викладати?” І тільки я, вже російськомовний, сказав “українською, звісно!” Я не готовий був позбутися звичної моделі спілкування “на уроках українською, на перервах – російською”. А всі інші – готові. А наприкінці року виявилось, що іспити ми маємо здавати українською. І екзаменаційні білети містять купу незнайомих термінів, і все, що ми вчили цілий рік – треба вчити наново, але вже українською.
А найгірше відчуття було, коли одного дня я спробував перейти на українську і не зміг… бракувало лексичного запасу! Раніше, у школі, я навіть не замислювався, коли переключався між мовами. Проте на той момент я вже думав лише російською… Після цього я зрозумів, що просто втрачаю себе. Наступного року я вирішив дещо змінити – я почав писати конспекти українською. Так, викладачі продовжували викладати російською, посилаючись на “бажання більшості”, але я одразу перекладав їх слова. Спершу було важко, проте згодом це відбувалось вже автоматично, само собою. Це було моє внутрішнє рішення, такий собі маленький протест.
І тільки згодом я випадково потрапив до патріотичної молодіжної організації (овва, виявилось, вони існують!), взяв участь у Помаранчевій революції, на якій ухвалив для себе остаточне рішення говорити в Україні із українцями виключно українською. Було важко вперше сказати “на зупинці, будь-ласка!” і витримати здивовані погляди інших пасажирів. Було важко пояснювати новим знайомим, що я “нє са Львова”, а народився і виріс у Кропивницькому (на той час ще Кіровограді). Було важко пояснювати своїм друзям, що я “нє прикаливаюсь”. Було важко вперше сказати офіціанту “я вас не розумію, ви можете сказати це українською?”.
Але я це зміг. Вже більше 15 років я говорю лише рідною мовою. Винятком можуть бути лише іноземці. І досі так роблю, і це робить мене щасливим. Я знайшов себе)))
І з’ясувалося, що людина сама формує своє оточення. Говорити українцю українською в Україні – це природно. Сьогодні майже всі мої друзі та знайомі говорять українською. Мій син теж не бачить необхідності у використанні російської, при цьому чудово володіє англійською. Сьогодні я вже живу в україномовному місті і в україномовній країні і бачу позитивну динаміку в мовній ситуації. І кожен з нас робить свій внесок в українську Україну.
