Сучасний стан мовства – це результат складного процесу розвитку й удосконалення наукових знань про людську мову. Я спробую написати неполітичний нарис, який стосуватиметься мовного питання.
Трішки хочу розповісти про себе. Я вільно володію двома мовами російською і українською. Але справа стосується не мене. Батьки і вчителі навчили, я й володію. На превеликий жаль навчили не всі.
Мене починає бентежити, коли я чую, як рівень людяності, патріотизму, гідності вимірюється рівнем володіння мови. Люди мають пам’ятати, що мова – це засіб спілкування, а не боротьби. Як на мій погляд, при зважені мовної політики люди почнуть безграмотно розмовляти, але не зараз, звісно ж не за наказом. Мене не хвилює рівень володіння мовою лікаря, медичної сестри та економіста. Я не маю бажання читати економічну газету, тому що не розуміюся на економіці. Я хочу працювати зі словом, видавати книжки, писати статті. Найголовніше те, що я волію працювати за своєю професією.
Дуже особисте – я ніколи в житті не писала про це. Я тікала від себе, від цього питання, завантажуючись навчанням. Та й коли б я мала писати про це? У дитячі роки я мало що розуміла в такому серйозному питанні. Зараз,коли ми живемо в двадцять першому столітті, про це варто говорити. Хочу поділитися з вами своїм спогадом з життя. Одного разу, стоячи на зупинці я почула розмову двох хлопців. Здається, це були солдати. Вони шукали донора для дитини. Мимоволі я підійшла й запитала: «Що сталося?». На це один з них запитав мою групу крові. Даючи відповідь на це питання у мене стиснулося горло. Навіть не пам’ятаю, якою мовою вони говорили? Можливо суржиком або навіть російською. Їхні очі були сповнені надії та хвилювання. Тишу перериває телефонний дзвінок. Мати радісним голосом говорить одному з солдатів:«Дитина вижила! Мій син житиме». Почувши це, я зраділа. Мене переповнювали емоції…
Андрієнко Крістіна