Є божественні миті!
Як, наприклад, відпустка чи перший поцілунок. Або прокинулася зранку і зрозуміла — нарешті ВИСПАЛАСЯ?!!! Чи навпаки – прокинувся з коханою людиною і порадів, що НЕ виспався. Коли вперше побачила море… Коли виходиш з автобуса, а мама з татом тебе цілують…
Або стоїш посеред Венеції чи Єрусалима і думаєш: чорт, як я сюди потрапила? невже могла я, сапаючи в дитинстві город, подумати, що колись тут стоятиму? То ж ніби як тільки для еліти, для обраних…
І ти стоїш, а люди навколо мерехтять — туристи роззявляють роти, місцева шушара намагається почистити їхні кишені, екскурсоводи летять галопом, аби встигнути набрати побільше груп… а ти стоїш… із жовто-блакитним прапорцем, витріщаєшся на кожен будинок і кожен пам”ятник і думаєш — оце і є божественний момент, момент щастя!
Такий, як сьогодні в театрі — на виставі “Момент кохання”, виставі одного актора — АКТОРА-БОГА і актора від Бога – Євгена Нищука.
Як?? От як один-єдиний актор може тримати увагу публіки півтори години?! Та що там увагу.. як можна витягти з глядача всі емоції, намотати їх на руку і потім майстерно смикати, щоб слізьми лило до катарсису….
Читайте також: Дебютна вистава КропФесту “ДІМ”: про війну, смерть та перемогу життя
Моновистава за новелою Винниченка “Момент”. І присвячена, зрозуміло ж, моменту великого щастя, згадуваного героєм у момент глибокого відчаю.
Ми знайомимося з героєм, який сидить у в”язниці. І завтра його стратять.
От про що б думав кожен із нас перед стратою? Щодо себе — не змогла б однозначно сказати. От і герой починає думати про все підряд, думки спочатку здаються хаотичними, навіяними глибоким відчаєм перед смертю.
Наприклад, про природу, про кузьок і метеликів. А потім про якісь межі, які всі ми собі будуємо. Хоч насправді усі вони є умовними. І ця умовність підкреслюється його гіркими словами: “Я не можу вийти за межі цієї камери, але завтра вони виведуть мене за межі мого життя”.
І з часом ти вже помічаєш логіку в його думках. Адже насправді ці метелики, якими він тішиться, є спогадами про саме життя, насолода його найменшими дрібницями, бо завтра — вже смерть!
“Метелик ширяє, яскраво світиться і не здогадується, що його вже помітила хижа птаха!” – каже герой, і ми розуміємо, що він і є тим метеликом – жив, світився, аж поки тюремні мури його не прийняли.
По суті, усі ми є такими метеликами. Комусь вдається прожити цим метеликом усе життя. Комусь — тільки коротку мить, бо його швидко помітила та хижа птаха. У когось це може бути родина, яку він створив, але задихається, ненавидить, і все не знаходить сили вирватися, змушений вкалувати на трьох роботах, бо діти в перший клас і дружина ремонт на кухні хоче…. а тобі так хотілося стати океанологом чи підкорити Північний полюс.
А хтось, щоб тільки вийти заміж і сидіти біля чоловіка (ну щоб, як у всіх) відмовляється від консерваторії, закопує свій талант і йде працювати касиркою в АТБ, бо в коханого просто очєнь сложний період…
У кожного свої хижі птахи…
У героя — в”язниця.
За що його кинули за грати? “За те, що я відмовився бути рабом!” – говорить сам.
Думки його хаотично стрибають, аж поки не натрапляють на ту стежку, до якої його й вела підсвідомість. Він скидає чорну шинель і постає перед глядачем у яскраво-білій сорочці. І ми розуміємо, що зараз буде світлий спогад.
І спогад таки є. Про те, як він намагався перетнути кордон і натрапив на дівчину, яка мала зробити те саме.
Першу ж фразу, яку він їй адресує, Нищук зіграв так, що навіть той, хто не читав новелу, одразу здогадався — усе це закінчиться глибокими почуттями:
“Можна… (говорить мужньо, впевнено) увійти (тягне пискляво і одразу падає на коліна)”. Отак — емоції, які збивають чоловіка з ніг, змушують ніяковіти і сумніватися — а чи сподобаюсь я їй! Цим жінкам вічно не вгодиш. То красивого їй подавай, то багатого, а то все зразу.
Часові площини у виставі постійно змінюються — глядач то в камері із ув”язненим, то в полі – спостерігає за тим, як вирують почуття.
Двоє людей змушені спільно рятуватися — перетинати кордон. А коли двоє молодих людей опиняються так близько та ще й у небезпеці — обов”язково чекай кохання.
А знаєте, коли герой зрозумів, що дівчина стає йому все ближчою? Коли вона починає з ним сперечатися — ти не так сидиш, а як треба, я не знаю, і взагалі ти чоловік — вигадай щось, щоб нас урятувати. І чому ж це для нього так приємно? Бо саме така програму жіночої поведінки йому близька й знайома.
І ця жіночність його підкорює.
“Ми хочемо з”єднати наше тепло, але не сміємо, бо ми ще мало знайомі!” – в розпачі говорить герой. Так, ми хочемо! Обоє! Але змушені дотримуватися якихось умовностей. Не заходити за межу, яку встановлено кимось, нав”язано соціумом. Але ЧОМУУУУУУ?!
“Не треба!” – говорить дівчина, як тільки він починає її торкатися.
“Чому не треба?! Адже за мить ми можемо померти? Для чого стримувати те, чого хочуть обоє?!”
Але оте “не треба” нависає хижим птахом.
Вони долають кордон, під обстрілами, ризикуючи загинути. Але дивом рятуються. І саме тут емоції вибухають — вони стирають межу, межу кордону і межу умовностей і пізнають те саме щастя.
“Це було торжество кузьок!” – тобто перемога природи, життя над смертю і суспільними рамками.
“Це був вихор, який зривав усі “не треба!”…..
“Це було найвище щастя!”… коли викид одних гормонів тебе спочатку розриває, а потім викид інших — збирає тебе докупи.
Читайте також: Вистава КропФесту “Вій. Докудрама”: про розкаяння і прощення
Мотив перетинання межі стає основним. Саме цей перетин приносить радість героям, дає можливість пізнати один одного і пізнати щастя, саме він стає яскравим спогадом хлопця у в’язниці перед стратою.
Де ж вона зараз — цікавиться глядач, – чому він сам у цій камері?
“А тепер ми попрощаємося. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Ніколи!.. Наше кохання повинно вмерти зараз, щоб ніколи не вмирати!” – збиває його з ніг дівчина. Яаааааак???
І це зовсім не те, що ти зняв дівку в нічному клубі, а на ранок вона втекла і мало того, що номер телефону не залишила, навіть як звати не сказала. І хрін тепер знайдеш її в Інстаграмі. Та й якого біса її шукати? Яку таку межу ви разом перетнули — фейс-контроль? її алкогольне сп’яніння чи здирницьку ціну таксиста?
“Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим”, – продовжує дівчина. І всі ми з нею погоджуємося. Бо далі, коли момент завершується, починаються каструлі, консервація і пакети АТБ у верхній шухляді кухонного гарнітура.
Інколи справді треба вміти спинити якісь моменти. Аби вони навічно залишалися солодкими.
Мені найбільше щемило, коли герой згадував, як під час знайомства грався, кидаючи на дівчину солому: він говорить про це, кидає її по справжньому на сцені, але ти розумієш, що на цій сцені він сам, а то все тільки спогади, і знаходиться він у камері, самісінький…. так само самотньо падає на сцену та солома… падає, ніби усі його надії на життя…
“Але ж вона мене любила! Любилаааааа!” – кричить герой. І так щемливо звучить Вакарчукове “Така, як ти, буває раз на все життя…”
“Якщо мене вб”ють передайте моїм: Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя”, — просить його дівчина.
“Мабуть і я завтра піду з такими ж словами” – задумується герой уже про свою страту.
Страту, на яку вже й не страшно йти, якщо в тебе в житті був такий момент щастя.
Усім нам побільше моментів щастя! Таких, якими були ці шалені п’ять днів фестивалю.
Він так само попрощався з нами, як і героїня із вистави, так само зник, залишивши глибокі емоції загального щастя, аби протягом усього року підживлювати нас і надихати! І за рік пережити їх знову!
До зустрічі, #KropFest – 2019!
Читайте також: “Тіні забутих предків” або як режисер доводить до нірвани