23.06.2014. Потяг Луганськ-Одеса. У валізі речі на два тижні. Плацкартний вагон. Навкруги люди чимось стривожені, метушаться і думають про свої проблеми…
Хтось їде в Одесу відпочивати, хтось – у Дніпропетровськ на кілька днів до родичів. Сусіди по плацкарту їдуть з Луганська в Одесу на відпочинок. Дівчинка років 11 радіє, що батьки дозволили узяти з собою кошеня. І ніби все добре, але мої думки зовсім не про хороше. Я покидаю своє місто, своїх друзів, школу, батьків.
Їхати 12 годин. Зі мною собака, яка піднімає мені настрій. На кожній тривалій стоянці потягу, вона, своїм благаючим поглядом примушувала мене виходити з вагону і розряджала всю цю ситуацію своєю ставною ходою по перону, де була величезна кількість людей з посмішками і щирими сльозами на очах.
12 годин пролетіло непомітно для мене, тому що було багато думок в голові:
“Куди я потраплю? Які там люди? І взагалі, що мене чекає в Кіровограді?”
Ніч. Перон. Втомлених після важкої дороги, мене і бабусю зустріла моя тітка, до якої ми, власне, і їхали. На початку було важко. Ми жили у неї на дачі. Люди, які мене там оточували, тикали пальцями, озиралися і за спиною говорили: “Сепаратистка пішла”. Перший час, я дуже болюче на це реагувала, але з часом змирилася.
Літо пролетіло швидко і треба було думати про моє подальше навчання. Стояло одне питання: їхати назад в Донецьку область або вчитися у Кіровограді. Ситуація, яка відбувалася (і зараз відбувається) лякає мою бабусю. Тому вона вирішила, що моє майбутнє повинно будуватися тут. Я пішла в школу – у 10-й клас. Усі ніби усі звикли один до одного і я переживала що мене не приймуть, і я залишуся одна і в школі. Мої переживання виявилися марні, усі мої нові однокласники дуже привітно і тепло мене зустріли, деякі запропонували познайомити мене ближче з містом.
Пройшов перший тиждень навчання, нарешті вихідні. Дівчатка Аліна і Даша вирішили мене провести по магазинчиках одягу. Після шопінгу ми прогулялися на футбольний стадіон, де вони мене познайомили зі своїми старими друзями. Так у нас з’явилася з’явилася велика і дружна компанія, яка допомогла мені адаптуватися до нового міста. За це я їм дуже вдячна.
Я влилася в бурхливе життя тепер уже нашого міста. І мені здається, що якщо я повернуся назад в Горлівку, то не зможу жити без цих вулиць, вічно забитих вранці маршрутках, насиченого життя.
Сколько воды, и сколько недосказано, то всего!