Загальна пасажиромісткість ПАЗа приблизно 50 людей,із них 30 – сидячих, із них 15 – бабусь-божих кульбабок, яким конче потрібно в поліклініку саме сьогодні, коли весь автобус забитий школярами, студентами та іншими людьми, які працюють у місті.
Масштаби цієї давки здавались би не такими великими,якби не той факт, що ходить нещасний ПАЗік лише один раз у півтори-дві години, тому водій керується не характеристиками автобуса, які диктують йому допустиму норму – 5 людей/, а принципом «скіки влізе». Одним словом – звичайний ранок.
Кожного такого ранку я спостерігала за одним досить колоритним чоловіком. Високий, з вусами, в химерному одязі та капелюсі. Він завжди стояв на одному і тому самому місці, я завжди стояла напроти. Жодного разу він не претендував на вільне місце в автобусі, хоча кожен залітав туди як хижак, що бачить здобич і рве кігті, аби йому дістався ласий шматочок. Він не такий. Він сумирно стояв і дивився у вікно. На його обличчі виднілася дивна посмішка,яку ледь можна було розгледіти. Так посміхаються приречені. Ті, кому нічого втрачати.
Трохи розкажу про нього. Він середнього віку, в селі його майже ніхто не знає, адже він переселенець. Його сина вбили в АТО ще рік тому, а меншу донечку та дружину при обстрілах завалило стіною власного ж будинку. Ще зовсім недавно у нього було все, а тепер він один. Такий палкий прихильник влади ДНР та політики Захарченка. З дружиною останнім часом часто сварилися з цього приводу. Вона відстоювала незалежність України, він – незалежність ДНР від України. Та попри все вона дуже його любила, навіть коли йому поставили діагноз : пухлина стравохода; і він змушений тепер ховати трубочки та мішочки під своїм химерним одягом, завжди у всьому його підтримувала, вмовляла його переїхати… марно.
І ось … остання сварка. Він пішов, грюкнувши дверима. Не чув він тоді ані криків, ані плачу донечки… не чув нічого, крім власних амбіцій. Він просто йшов, та не знав, що повертатися вже не буде куди.
З того часу минув рік. Колись у нього було все, а зараз, стоячи у цьому старому іржавому ПАЗі, у чужому місті, серед натовпу він самотній. Переможець завжди залишається один.