Досі пам’ятаю кожен день тієї зими. І листопад, коли все лише починалось. Тоді ми ще не знали, чим це закінчиться, ще не були певні, чи зможемо вистояти. Але точно знали – відступати нікуди.
Пам’ятаю людей. Тих, які щодня, після роботи, приблизно на 17:30-18:00 приходили на площу. Тепер це площа Героїв Майдану, хоч на ній ще немає пам’ятника, але є пам’ятна дошка. Тоді ж це була площа Кірова, а зустрічались ми, як то заведено було, «під пальцем». Ми всі жили цим. Бігли після роботи, навчання, тренувань саме туди, на Майдан. Ми обіймали побратимів по революції, і тоді здавалось, що рідніше за цих людей не існує нікого. А тих, хто в якийсь момент сказав: «Не можу, не розумію», – їх не існувало, вони зникали з життя самі по собі. Тоді існував тільки Майдан. Кожного дня, по вечорах, нас було небагато – десь 50-60 людей. В неділю, під час народного віче – сотні, інколи й тисячі.
Кожен учасник революції був елементом цілого механізму. Всі знали про свою роль у цих подіях. Хтось малював плакати та влаштовував флешмоби, хтось підбирав патріотичну музику, яку можна було б увімкнути на площі, хтось відправляв людей на Київ, хтось допомагав грошима, бензином, харчами, одягом, ліками. Хтось був голосом Майдану, хтось заводив «Ще не вмерла..», після чого гімн підхоплював увесь натовп. Хтось був фотографом, хтось сидів за тим самим самоваром, біля якого грілись майданівці. Хтось висвітлював усе, що відбувалось, у ЗМІ. Хтось приводив друзів. А хтось просто приходив. Хай не щодня. Але Майдан у Кіровограді був. Саме завдяки цим людям. Які обгортались прапорами, які стояли на морозі, які співали гімн. Які просто були.
Так, були речі, які зараз хотілось би забути. Популістські промови політичних партій, їхнє нерозуміння того, що ця революція має відбуватись тільки під державними прапорами, але ніяк не під партійними. Ці збори «Ради Майдану», які більше скидались на цирк, ніж на цивілізоване обговорення питань. Але все це не було першочерговим, ні. Були речі значно важливіші.
Пам’ятаю студентський страйк. Ми оголосили його одразу після побиття студентів 29 листопада. Страйк починався о 8 ранку, якраз тоді, коли починались пари в університеті. Згадую те відчуття невпевненості. Варто роззирнутись довкола, аби зрозуміти чому. Біля пам’ятника Винниченку стояло п’ятеро людей. Але так було лише 10 чи 15 хвилин. Впевненою ходою до нас наближався хлопець. Не дійшовши усього кілька метрів, він викрикнув «Слава Україні!» Секунд за 30 половина студентів, які навчались у п’ятиповерховому корпусі, стояли біля вікон. А потім почали потроху з’являтися люди. Вони приходили з міста, виходили з корпусів. Минуло усього півгодини, а чисельність «мітингарів» збільшилась до 20-ти. Тоді наша присутність одразу почала заважати охороні університету. Не надто ввічливо нас попросили згорнути прапори та не заважати навчальному процесу. Здається, навіть керівництво ВНЗ приділило нам кілька хвилин свого дорогоцінного часу. Але й це не подіяло – людей ставало все більше. Особливо відчутною тоді стала підтримка викладачів, які стояли пліч-о-пліч зі своїми студентами. На площу тоді прийшло вже близько двох сотень. Чомусь не вірилось, що все вдалось. Тоді багато хто питав: «Вам, студентам, не страшно, що вас виключать із університету?» Страшно чомусь не було.
Найважчим періодом став кінець грудня – початок січня. Коли затихли події в столиці, і ніхто не розумів – а що далі? Але тоді ми відзначали одразу кілька свят – спершу День Святого Миколая, коли дівчата з нашого Майдану напекли патріотичного печива, згодом, 24 грудня, відзначали маленький ювілей – перший місяць кіровоградського Євромайдану, – а далі – Різдво. Тоды у нас був Вертеп на Майдані.
Пам’ятаю ті кілометри стрічок, які ми чіпляли на руки, якими обв’язували хлопців із Самооборони, аби в разі чого «розпізнати своїх». Усе це було в лютому, коли Майдан не просто став щоденним – він став цілодобовим. В черговий раз ми рушили купити синіх, жовтих та чорних стрічок. Спершу продавець хотів зробити нам знижку на сині й жовті стрічки, а чорні віддати задарма, аж коли сказав: «Ні, забирайте все безкоштовно, вам це потрібно». Здається, дрібничка – ті стрічки, мабуть, коштували 40 чи 50 грн. Це була маленька, але така необхідна допомога. Момент гарячої вдячності та хвиля гордості за людей, з якими живеш в одній країні.
Є речі, які ніколи не вдасться забути. З чого все почалось.