Історія одного героя з Кіровоградщини: від погроз за Україну в ДНР до «зеленого коридору» (частина 1)

Люблю писати про хороші, мотиваційні, цікаві історії. Пишу про людей, які хочуть і вміють робити важливі речі. Слідкую за оновленнями в сфері реформ і намагаюся писати про складне простими словами)
Контакт: Facebook Telegram

Історія одного героя з Кіровоградщини, який ледь не поплатився життям за проукраїнську позицію в ДНР, бачив тишу «зеленого коридору», із контузією був у руках загарбника. Повернувшись додому не здався, а і знайшов у собі сили допомагати іншим – таким як він.

Він народився у Знам’янці на Кіровоградщині. Багато років прожив із родиною у Донецькій області. Із появою «ДНРівської чуми» намагався зберегти Україну в шахтарському Торезі, за що ледь не поплатився життям. Під час втечі з уже рідного Торезу, чув у спину заклики до захисту «Атчізни». Уже тоді Він твердо вирішив, що захищатиме не «Атчізну», а Батьківщину. У тихих містах його батальйон роздавав їжу місцевим. А в запеклих боях Він бачив, як помирають його товариші. У «зеленому коридорі» Він потрапив  у полон. Майже два місяці у сирому підвалі. Із рук ворога Його виміняли на будматеріали.

Перша електронна газета розпочинає серію публікацій про героя нашого часу Миколу Миколайовича Нікітіна.

Нікітін
Фото з facebook Миколи Нікітіна

Микола Нікітін народився у Знам’янці на Кіровоградщині. Навчався в Українському державному університеті залізничного транспорту (Харків). У студентські роки підпрацьовував на залізниці монтажером шляху. На третьому курсі університету познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою, родом із Донбасу. Після навчання молоде подружжя повернулося на Кіровоградщину, але Олена сумувала за малою батьківщиною. Тому Микола прийняв рішення переїхати в Торез – до її батьків.

У Торезі Микола влаштувався слюсарем у підземній шахті (2004 р). Після двох років роботи його призначили головним механіком шахти. А після смерті директора став виконуючим обов’язки начальника. Цю посаду Микола займав до того часу, поки йому не довелось тікати від погроз за свою проукраїнську позицію.

Далі історія Миколи Нікітіна – прямою мовою.

Лютий 2014.

Тоді я вперше почув слово ДНР

У 2013, коли тільки почався Майдан, із Донецької області везли автобуси  з тітушками. Я тоді віз доньку в табір до Слов’янська. Бачив, як стоять автобуси і оця тітушня відкинута кричить: «Та, ми цих майданутих повісимо, приріжемо». Загалом, збирали увесь оцей зброд і відвозили на антимайдан.

До кінця 2013 року цей рух притих. Відновився після новорічних свят – у лютому 2014.

Тоді я вперше почув слово ДНР. Вперше побачив їх прапор, наклейки по місту.

У березні, після того як Росія віджала Крим, я був на Майдані в Донецьку. Зібрались ті, хто підтримує українську сторону. Нас оточила тітушня. Були побиття. Розгромили автобуси. Ми з горем навпіл дістались до домівок. Тоді я зрозумів, що ці тітушки всі проплачені і мають кураторів – росіян.

днр
Ілюстрація з мережі Інтернет

Ближче до травня все стало проявлятись набагато жорсткіше. По-бандитськи. Почали приїздити на шахту, погрожувати під заклики: “Вступайте в наші ряди. Підтримуйте ДНР”. Всюди розклеювали свої агітаційні матеріали. Коли я вранці приїздив на роботу, на дверях свого кабінету бачив наклейки ДНР, їх прапор стояв. Я це все зривав, палив. Це було фактично щодня протягом місяця. Багато  шахтарів почали підтримувати сторону ДНР. Я їм відразу пригрозив:

“Почую слово “ДНР”, а не Україна, – буду звільняти!”

Звільняв через це і якщо хтось нетверезий на роботу приходив. У мене була сувора дисципліна. Так я нажив собі ворогів.

(Тоді ж, наприкніці травня, не дочекавшись закінчення навчального року, ми відправили доньку до бабусі – мами моєї дружини. Вона тоді вже жила у Вінницькій області).

Травень 2014.

Я прийду захищати. Тільки з іншого боку

Одного вечора я повернувся додому з роботи і мені зателефонував друг Миколайович. Каже: “Терміново їдь звідси. Подзвонили і сказали, що сьогодні вночі по тебе приїде група з Донецька”.

Ця бидло-маса пропогандувала ДНР, обіцяючи втричі збільшити пенсії, підвищити зарплату шахтарям. Цим вони і просували свою ідею. А я підтримував українську сторону.

Незадовго до того був випадок, який міг стати останньою краплею. У нас була організація «Бойовий побратим». Якось вп’ятьох зібрались. У одного була рушниця, я взяв биту. І ми розігнали ДНРівських алкашів на 20-тому блокпосту між Торезом і Шахтарськом.

Коли мені подзвонили, я в терміновому порядку зібрав речі першої необхідності в машину і виїхав із Торезу. У дорозі мені повідомили, що там уже знають номера моєї автівки. Проїжджати блокпости було страшно. Я боявся, що впізнають машину і її можуть просто забрати. Напередодні того був випадок, що інкасатор, який їхав до Торезу, на блокпосту розстріляли.

На макіївському блокпосту перевіряли дуже прискіпливо. Нічого не знайшли, пропускали. І тут суто російським акцентом пролунала така фраза в мою адресу: «Ты что Отчизну защищать не хочешь?». А я про себе подумав: «Я прийду захищати. Тільки з іншого боку».

Липень 2014.

Удома я побув лише тиждень

По приїзду в Знам’янку (це вже був липень), я остаточно вирішив, що піду служити. Дізнався від друзів із «Бойового побратима», що на базі Нацгвардії буде офіційно створюватись добровольчий батальйон «Донбас». Грубо кажучи, я побув удома тиждень і відразу поїхав.

Спочатку нас учили злагодженості підрозділів. Потім відправили на тренування в Десну. В армії в мене був досвід роботи зі зброєю та в підрозділах. У нас були навчання в Криму і Сьєрра-Леоне (держава в Західній Африці).

17 липня ми поїхали в Артемівськ.

Штурм Попасного

«А правда, що ви немовлят їсте?»

Через три дні (19-20 липня) ми пішли на перший штурм – місто Попасне. До нас почали заходити з тилу. З’явилися перші втрати – 4 двохсотих, 6 трьохсотих.

А на завдання нас відправляли з такими настановами: «Ви зранку видвигаєтесь. Одного сухпайку вам вистачить. Увечері ви повернетесь». А ми так видвинулись – і 4 дні в полі. Ні каремату, ні їжі, нічого. Тільки 23 липня ми змогли зайти в Попасне.

1406035390-8289
Ілюстрація із Інтернету

162836

Ця операція планувалася на добу, а йшли 4. Артилерія повинна була відпрацювати блокпости, а потім мали заходити ми. Певно, вони не змогли – командир нашого добровольчого батальйону не зміг домовитись із ЗСУ про те, коли хто йде. Тому операція затрималась…

Мирне населення реагувало на нас по-різному. Деякі кричали: «Фашисти», – і відразу ховались. Але більшість, все-таки казали: «Солдатики, дякуємо, що ви прийшли». Відсотків 80% жителів Попасного – проукраїнські. Вони про нас турбувалися. Приносили нам хто помідор, хто хліб, хто що міг. Це приємно.

Ще був випадок. Коли ми розмістились біля міськради, до нас підійшов хлопчина і запитав: «А правда, що ви немовлят їсте?». Ми пожартували з ним. Їм там надійно мізки промили.

У Попасне до нас часто приїздили волонтери з продуктами. Ми ділились ними з місцевими мешканцями. Макарони давали, солодощі дітям роздавали. Діти їм дуже раділи.

Також ми виходили на патруль із місцевими правоохоронцями. Вони нам розповідали, хто де чим займається. Дуже багато було знайдено техніки – повертали її господарям.

Потім ми стали ближче до Первомайська. Там був колишній блокпост козачків ДНРівських. Коли ми зайшли, їх чай ще був гарячий. Вони дуже швидко йшли. Знали, що Попасне взяли. А там до них – 1,5 км.

Спроба взяти Первомайськ. Липень, 2014. Фото http://news.bigmir.net/
Спроба взяти Первомайськ. Липень, 2014. Фото lb.ua

За кілька днів ми взяли Лисичанськ. Там, на складах ДРН, знайшли дуже багато медпрепаратів. Роздали їх місцевим лікарням в Попасному і Лисичанську.

На початку серпня, після двох невдалих спроб взяття Первомайська спільно з ЗСУ, командиром було прийнято рішення йти на Курахово, а звідти – на Іловайськ.

Серпень 2014.

Перший штурм Іловайська.

10 серпня добровольчі сили «Донбас», «Азов», Правий сектор, колишній батальйон «Шахтарськ» (зараз «Торнадо») почали входити в іловайську зону. З технікою було туго. Найтяжче, що в нас було – БМП 30-го калібру.

У першому ж бою в нас загинуло 4 людини. Були відкриті фланги і нас почали оточувати. Був чоловік із позивним «Самальот». Його застрелили. Ми не змогли його забрати, бо коло замикалось і треба було відступати. Командир прийняв рішення про відступ. А тіло загиблого побратима ми планували забрати під час другого штурму. Сєпари взяли тіло «Самальота» і прибили цвяхами до паркану.

самольотДовідка:

Антонов Вадим Віталійович (“Самольот”, “Літачок”), Житомир. Солдат резерву, стрілець. 2-й батальйон спеціального призначення НГУ “Донбас”.

Обставини загибелі: Зник безвісті під час бою з ворожою розвідувально-диверсійною групою вранці 10 серпня 2014 р. під м. Іловайськом Донецької області. Кілька спроб знайти його виявилися безуспішними, за слідами на місці бою однополчани зрозуміли лише те, що вороги захопили і потягли за собою тяжкопораненого Вадима. У жовтні 2014 р. пошукова група місії «Чорний тюльпан» виявила тіло Вадима у безіменному похованні біля іловайського кладовища й доставила його до м. Запоріжжя. Після встановлення особи за тестами ДНК 7 лютого 2015 р. похований із військовими почестями на житомирському Військовому кладовищі №2.

18 серпня

Кілометрів 12 і коло було би замкнене, але…

Близько 300 людей пішло на цей штурм. Решта – лишились на базі у Курахово. ЗСУ дали нам у допомогу три БМП. ЗСУ відпрацювали їх блокпости, залізничну дорогу. І ми пішли в наступ.

12310540_1655707964716580_5526079500517720957_n
Фото з facebook Миколи Нікітіна

Куратори російські залишали блокпости відразу. Особливих збройних перепалок перший час не було. Ми там закріпились – вони майже не чинили супротиву спочатку. Поодинокі постріли лунали. Вночі намагались проникнути до нас. А ще до нас дійшла інформація, що групується колона російських військових. Ті, хто вийшли із Ізвариного, нам сказали, що колона базується на кордоні. Уже тоді передавались ці дані в штаб.

Але все ж було прийнято рішення замикати коло і брати Іловайськ. Залишалося кілометрів 12 і коло було б замкнене, але…

18 серпня російські війська обстріляли нас з АГСу. На ранок ми виставили свої блокпости.

19 серпня, 5 ранку. Я заступив на пост до свого напарника. Як зараз пам’ятаю, на перехресті неподалік від нас з’явилася машина росіян. А в нас приціл був напоготові. Напарник запитав у командира дозволу стріляти. А той: «Вогонь! Що ти питаєш?». Вчасно відкрили вогонь, тому нам тільки дах знесло. Дивом врятувались.

Того ж дня пішли штурмувати спальний район. Він ділився на дві частини залізницею і вузьким пішохідним мостом.

Бойовики у той час посилились: до них підтягнулись танчики і батальйон «Схід». Там, куди ми йшли, вони потужно згрупувались. У тому бою загинув мій товариш – колишній афганець. Я був на прикритті силового групування – тил і дальні точки. Бій тривав близько чотирьох годин. Але таке відчуття, що минуло 20 хвилин. Стволи були аж малинові. У перервах, коли «швидкі» приїжджали, ми виносили поранених і вбитих.

18 серпня

Якщо вівчарка ховалась, то секунд за 10-20 щось прилетить

20 серпня зранку по нас знову відкрили вогонь. 82-й міномент, потім АГС. Почали з дрібного.

Потім зробили подарунок – три дні тиші. Ми не штурмували, групувались, давали координати, куди підтягувати тяжку артилерію. Наш командир у першому бою отримав осколкове поранення і його функції виконував начальник штабу. А той був не в курсі того, що ми були уже в оточенні. У 20-х числах російські війська перейшли кордон. Були бої і 53-я бригада уже відступила. Ми лишились фактично «оголені». Командир робив запит на Генштаб із проханням відступу. Там відповідали: «До вас іде деблокада. Не хвилюйтесь, до вас ідуть збройні сили».

13494963_1731307940489915_446027271449043734_n
Фото з facebook Миколи Нікітіна

24 серпня нас почали «сипати» ближче до вечора. З 18 до півночі нас молотили з чого завгодно, зокрема, з «градів». Найстрашніше, що прилітало це «смерч» ­– один снаряд і будинку нема. Ми в підвалі тоді переховувались. Вийшли – а все вже згоріло. Були будинки, перехрестя. Після обстрілу – рівний майданчик. І одні рештки від нашої автівки – вона згоріла. Ми дивом врятувались.

У зв’язківців була собачка – вівчарка. Хтось із місцевих її залишив прив’язаною біля будинку. Ми її підгодовували. От як тільки вона десь ховалась – то знак, що за секунд 10-20 щось прилетить. Бойовики були за кілометрів за 5-6  від нас. І від моменту як пролунав звук «градів» у нас було 6 секунд, щоб сховатись.

24 серпня

У Києві парад, а у нас – двохсоті

24 парад в Києві йшов. А у нас було двоє 200-сотих, багато 300-сотих. Коли ми перенесли їх усіх у «швидку», росіянам хтось про це відстукав. І вони просто розстріляли ці «швидкі». Поранені, які могли рухатись, переповзли в «зеленку». (Ми так називаємо лісосмугу, туди росіяни ніколи не лізли, бо думали, що в нас там міни, розтяжки). Їх звідти забрали по «зеленці». Солдат із позивним «Карат», якого у бою поранило в руку, був у одній зі «швидких». Там він отримав ще тяжчі поранення. А напередодні госпіталізації він із собою взяв дві гранати. Коли росіяни підійшли до розстріляних автівок – чи подивитись на них, чи забрати – «Карат» витягнув чеку.

карат

Довідка:

Ніколенко Анатолій Володимирович («Карат») – м. Харків. Солдат резерву, кулеметник. 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Обставини загибелі: Мікроавтобус “Тойота”, на якому з Іловайська вивозили поранених (за свідченням офіцера з позивним “Дантист”, у машині перебували 8 бійців батальйону “Донбас” та військовослужбовець ЗСУ) в районі с. Грабське, Амвросіївський район, Донецької області потрапив у засідку, влаштовану двома взводами регулярних військ ЗС Російської Федерації. В цьому бою загинули “Колдун”“Румун”“Арт”, а “Карат”, діставши тяжке поранення, підірвав ручною гранатою себе та кількох росіян, які намагалися захопити його у полон (завдяки цьому уцілілі воїни зуміли відірватися від ворога і дістатися своїх військ).

Дружина вдома вже знала, що ми в оточенні. А ми – ні.

25 серпня я телефонував дружині. Вона мені сказала, що по телебаченню повідомили про оточення добровольчого батальйону під Іловайськом. Так ми дізнались про те, що ми в кільці.

У мене ще раніше виникли підозри, чому замовкла наша артилерія, чому затихли «гради». З 24 мовчали. Командири нам сказали, що росіян у попередніх боях «потріпали»  і вони почали відступати. Насправді все було не так.

Числа 27 почали ходити чутки про «зелений коридор». Ми повинні були вийти 28-го, поки не закрилась їх третя чи четверта лінія оборони. Але тоді не домовились. Було прийнято рішення виходити 29 серпня о 5 ранку з Іловайська. Йшли двома колонами. Одна – через Грабське, інша – через Червоносільське. Ніхто не знав, як розміщені російські війська, де вони. Літали їхні, безпілотники. Де наш дівся – ми не знали. Тож ми навіть приблизно не могли побачити, де ворог.

Наша колона йшла через Червоносільське. Першими виходили ЗСУ (з танками, БТРами). Замикали колону ми, добровольці батальйону «Донбас». Їх пропустили, а нас – ні.

Про бої у «зеленому коридорі», контузію, полон, обмін на будматеріали… Та як за кілька кроків до рятівної автівки Микола Нікітін ледь не повернувся у холодний підвал лише за те, що і там залишився українцем. Читайте у наступній частині історії на Першій електронній згодом.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар