Загинув Микола Алексєєв 15 липня 2014 року біля пункту прикордонного контролю Ізварине, с. Провалля, Луганської області.
Герої України… часом вони народжуються далеко за її межами і тим не менше з честю віддають свої життя за справжню Батьківщину.
Саме це можна сказати про Миколу Алексєєва – народився 3 вересня 1983 року у місті Сургут Тюменської області в Росії. Саме там пройшло дитинство хлопчика, і в серпні 1989 року сім’я переїхала у місто Ульянівка (тепер – Благовіщенське) Кіровоградської області, де до цього часу і живе його мама Ольга Миколаївна.
Зі спогадів мами Ольги Миколаївни:
«Коля був спокійний, добрий і зовсім не конфліктний, мав багато друзів. У 1990 році пішов до 1-го класу Ульянівської школи №1. Закінчив музичну школу за класом фортепіано. Дуже захоплювався спортом, займався рукопашним боєм, любив футбол. Завжди був за здоровий спосіб життя.
У 2000 році закінчив школу, пішов навчатись в Ульянівське професійно-технічне училище №11. Вчився добре, майже відмінно. В 2001 році закінчив навчання та пішов служити в армію. Дуже любив військову справу, служив у місті Києві у внутрішніх військах. Після армії у 2003 р. навчався в школі міліції міста Запоріжжя. Чому вибрав професію міліціонера? Бо любив боротися за справедливість.
Закінчив школу міліції і пішов працювати в Ульянівський райвідділ, де пропрацював 7 років. Одночасно з роботою навчався заочно у Кіровоградському філіалі Харківського національного університету внутрішніх справ по професії «Слідчий-криміналіст».
У 2007 році пішов служити за контрактом спецпризначенцем до 3-го окремого полку спецпризначення у м. Кіровоград, – продовжує Ольга Миколаївна. – Колі до душі була військова справа, він читав багато літератури і дивився багато відео на військову тематику. Дуже любив співати військові пісні».
Товариші по службі кажуть, що Микола був сильним і толерантним водночас:
«Неодноразово захищав спортивну честь свого загону, своєї частини. Строкова служба загартувала його та стала путівкою у війська спеціального призначення, де він пройшов весь шлях становлення молодшого командира – курсант 50-го окремого навчального загону спеціальної підготовки, розвідник групи спеціального призначення, командир відділення групи спеціального призначення, заступник командира групи спеціального призначення».
На війну він потрапив старшим сержантом Збройних Сил України, розвідувальної роти спецпризначення.
Ще до війни встиг одружитись на коханій дівчині Юлії.
Із спогадів дружини Юлії:
«Грудень 2011 року – доля подарувала мені можливість познайомитись з цією прекрасною людиною, який 8 червня 2013 року став моїм чоловіком. Я дізналась, що таке кохання і що означає бути коханою… Але… так несправедливо… доля подарувала – і доля забрала.
Якось ми почали з Миколою розмову, як же бути, якщо раптом з ним щось станеться… він взяв мене за руку і сказав: «Юля, це життя, будь, як ніколи, сильною, сильнішою, ніж всі ці втрати, сильнішою, ніж ця проклята війна, живи за нас двох… кохай за нас двох… ти сильна, ти зможеш все пережити… я буду твоїм охоронцем». Саме ці слова крутяться в моїй голові і не дозволяють опустити руки.
Коля був дуже комунікабельним, завжди був в оточенні друзів. В ньому було чітко видно його лідерські якості. Завжди вмів вдало пожартувати».
Побратими також підтверджують.
«Вирізнявся вмінням згуртувати навколо себе людей. Завжди цікаво було почути його думку з будь-якого приводу, бо завжди вмів аргументовано пояснити, чому думає так чи інакше… Він був тим, з кого брали приклад. Микола був за здоровий спосіб життя, не курив і не вживав спиртне, – розповідає про чоловіка Юля. – Розповідав, як деяким хлопцям з його роти забороняє курити, так сказати відучує їх: якщо помітить когось із сигаретою – той мусить віджиматись…
Коля жив спортом. Його життєва позиція: «Тренуйся, щоб вижити» – говорить сама за себе. «День без тренування – прожитий даремно», – говорив Микола. Завдяки наполегливим тренуванням в тренажерному залі Коля мав гарну фізичну підготовку, тому хлопці часто просили проконсультувати їх на цю тему. Як сильно б він не втомився на полігоні, на роботі, хоч сніг, мороз і дощ – він завжди йшов на турніки або в тренажерний зал.
Улюбленим актором був Він Дізель, хоча й сам мав «кличку» – «Дізель», так як був зовні схожим на актора».
Війна для Миколи Алексєєва та його товаришів почалась 3 березня 2014 року. Крим, Луганська та Донецька області. Дружині сказав, що вони – розвідка, а потім додав: «Ми перші приходимо й останні йдемо».
Коли виходив на зв’язок з рідними, говорив, що в них все добре. Не хотів, щоб хвилювалися, хоча близькі розуміли, який там насправді був жах. Пояснював, що хлопці зараз на війні, щоб ворог не прийшов далі.
«Коля дуже любив тварин, особливо вовків та собак. Він говорив, що людину не так жаль, як тварину, – розповідає дружина Юля. – Коли вони були в Луганській області на завданні, до них прибився собака, Коля віддав свою вечерю, щоб нагодувати його, хоча в них самих залишалось небагато їжі.
Він був дуже розумний в своїй військовій справі. Я завжди була впевнена, що вони вийдуть неушкодженими з будь-якого бою»… Благородна людина в усьому”.
15 травня 2014 року – остання зустріч Миколи та Юлі. Після того – війна.
Гаряче літо 2014-го. Липень. Пункт прикордонного пропуску Ізварино поблизу села Провалля Свердловського району Луганської області. Близько тижня бійці 3-го полку спецпризначення знаходились в оточенні бойовиків. Три рази підряд штурмувала пропускний пункт «Ізварино», і тричі вибивала бойовиків. Щоразу після перемоги лунав наказ – «відійти»…
А 15 липня розвідгрупа підполковника Коваленка, в якій був і старший сержант, заступник командира групи спеціального призначення Микола Алексєєв, потрапили під мінометний обстріл зі сторони противника. Тоді загинули Микола і ще семеро його побратимів, підполковник Юрій Коваленко, молодший сержант Богдан Каравайський, старші солдати Максим Бендеров, Максим Вербовий, Станіслав Майсеєв, Іван Марков, Дмитро Рябий, а ще близько 10 були поранені.
«Остання розмова з Миколою була о 12:00 15.07.14 року, день загибелі хлопців. – продовжує Юля. – Коля сказав по телефону: «Рідна моя, я скоро повернусь, чуєш? Я скоро повернусь. Я люблю тебе», – останні, такі цінні і болючі слова дружині. – Більше я не чула цей рідний голос. 15 липня 2014 року – це ніколи не забудеться… і час не лікує… а просто вчить жити з болем…»
24 липня 2014 року відбулося поховання Героїв у м. Кропивницький на Рівнянському кладовищі, на Алеї Слави. Дуже важко було забрати тіла хлопців зі сходу… попрощатись з ними прийшли тисячі українців.
На честь Миколи Алексєєва відкрита меморіальна дошка на стіні його рідної школи, відкрита Алея Слави, в рідномі міста Благовіщенське на його честь перейменована одна з вулиць. Але це не поверне матері сина, дружині – коханого чоловіка.
Невдовзі ще один Герой, Олександр Чалапчій на своїй сторінці в соцмережі написав:
«Це Алексєєв Микола Васильович, мiй найкращий товариш, з яким я ходив разом до тренажерного залу, з яким я разом працював у БНОН, людина, яку поважав кожний, хто його знав. Людина, на яку мiг покластися кожний, коли Микола вже воював, а я тiльки збирався в АТО, якось я зателефонував до Миколи розпитав що та як там. А вiн в кiлькох словах розповiв, що все добре. А вже на похоронi я дізнався, що там було пекло. 15 липня 2014 р. мiй товариш загинув у АТО».
Юля говорить:
«Микола – це втілення мужності та справжній чоловік. Його можна наслідувати, але стати таким, як він – ніколи. Він один такий. Його втрату не заповнити. Я пишаюсь ним, він загинув, захищаючи мене, вас і свою Батьківщину»
Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» старшого сержанта Миколу Алексєєва нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
26 серпня 2014 року Алекєєв Микола Васильович нагороджений відзнакою виконавчого комітету Кіровоградської міської ради «За заслуги» ІІ ступеня посмертно.
За матеріалами “Фото проекти”