Поспішаючи на роботу чи на навчання, ми часто скаржимося на переповнені маршрутки та тролейбуси, особливо – на пенсіонерів. Мовляв, куди вони поспішають з самого рання, що змушує їх сідати у і без того переповнений громадський транспорт. На думку людей непенсійного віку, поїхати в поліклініку чи заплатити за комуналку можна і не в години пік. Але старше покоління живе своїми законами, має свою мотивацію і, як не дивно, не завжди вона має раціональне пояснення.
Перша електронна газета вирішила легенько привідкрити фіранку секретів кіровоградських пенсіонерів і все-таки дізнатись – куди так поспішають вони у будні зранку.
7.00. На зупинці на Жадова стоїть чоловік 30. Під’їжджає тролейбус майже заповнений. Хвиля людей запливає у нього. Зупинка порожніє, але ненадовго. Через 5 хвилин знову сюди збираються майбутні пасажири. Серед них і 70-річна пенсіонерка Галина Андріївна.
«Куди я їду? До подруги у лікарню. Поїсти везу. А журналісти луччє б написали про те, що з п’ятої ранку під вікнами шумлять маршрутчики: матюкаються, курять, гудять машинами. У них он там (показує рукою-ред.) парковка є. Але нє, гарцюють під вікнами», – відповідає на моє запитання Галина Андріївна і демонстративно відвертається. Видно, спілкуватися не дуже хоче.
Заходжу у тролейбус, який щойно під’їхав. Він наполовину порожній – пенсіонерів мало. Здебільшого тут люди, які поспішають на роботу. Кожен у своїх думках. Доводиться змінювати локацію. Виходжу на наступній зупинці.
У новому тролейбусі рай для збору матеріалу – майже всі пенсіонери, але спілкуватися не дуже налаштовані. Підозріло поглядають на фотоапарат. Стає трохи ніяково і, чесно кажучи, страшно. Розумієш, що нічого такого бабусі тобі не зроблять, але все одно якось не по собі. Заговорюю з жінкою пенсійного віку, яка сидить біля вікна.
«Їду по своїм ділам. Куди – не скажу. Зараз час такий, що довіряти нікому не можна. Тільки й чуєш: того пограбували, того обдурили. Не можна ні номер телефону давати, ні жодних особистих даних», – говорить симпатична нафарбована бабуся, з якою я намагалася зав’язати розмову.
Підсідаю ще до однієї жінки. Слово за слово, розговорилися. Валентина Павлівна виявилася набагато комунікабельнішою за попередню співрозмовницю. Розповідає, що їде у лікарню.
«Я, знаєте, частенько зранку їжджу у справах – то за комуналку заплатить, то у лікарню, то на ринок. Не хочеться засиджуватися дома, а так хоч справи повирішую та з людьми поспілкуюся, – говорить 59-річна Валентина Павлівна, яка все своє життя пропрацювала з технічною документацією. – Прокидаюся у будні о 6.30, на вихідні – о 8.00. А спати лягаю приблизно о пів на першу ночі. Останнім часом просто футбол дивлюся. Страшенно люблю спорт. Тільки бокс не люблю».
«От і все – такі банальні і прозаїчні причини у пенсіонерів їхати зранку кудись. Не вийде ні цікавого репортажу, ні спілкування…», – думаю я собі злегка розчаровано.
Підходжу до двох жіночок, які про щось жваво розмовляють. Стою собі слухаю про що говорять, що їх турбує. А говорять вони про комуналку, про знайомих, про те, що Андрій Райкович обіцяв великогабаритні автобуси, але їх і досі немає, про декомунізацію і те, як вона вдарить по кишені. Потихеньку вставляю свої 5 копійок у розмову. Зрештою розговорилася ще з двома пенсіонерками – обидві їдуть на роботу. Одна працює прибиральницею вулиць, інша – документознавцем.
«У мене ще й дача є. На сьогоднішній день маю 45 років трудового стажу, а пенсія всього 1400 грн. У чоловіка така сама, але він не працює, бо дуже хворіє, – розповідає 65-річна Алла Миколаївна, яка все своє допенсійне життя пропрацювала у виправній колонії №6. – Пенсії катастрофічно не вистачає, тому змушена працювати. Встала ото зранку, дивлюся дощ. Думаю, оце б ще поспала, так ні – на роботу треба йти. Умився, розчесався і пішов».
Проте сидіти на лавці нічого не роблячи Алла Миколаївна також відмовляється.
«Я так просто не зможу, – говорить пенсіонерка. – Я не люблю отих розмов, що на лавці. Виходжу інколи, півгодинки-годинку посидіти. Але відчуваю, що наче на лавці відбуваю покарання».
Після цього ми з Аллою Миколаївною вийшли з тролейбуса і ще хвилин 40 поговорили просто про життя-буття, про її молодшу доньку, яка живе на Багамських островах, про внучку, яка у 7 років вивчає три мови, про… Та про різні речі говорили… Не було відчуття, що з цією жінкою ти познайомився годину тому у тролейбусі. Так тепло і мило стало. Щось змінилося. Маленьке, але змінилося. Мабуть, ставлення до насправді важливих речей…
Тепер, коли сідатиму в переповнену ранкову маршрутку чи тролейбус, а якась бабуся наступить на ногу чи кине словесну колючку, я просто усміхнуся. Тепер то я знаю, куди поспішають кіровоградські бабусі о 7.00 ранку і що вони везуть із собою – тягар життєвого досвіду, прожитих років і купу побутових проблем та клопотів, які потребують термінового вирішення.