Коли в російськомовній літературі йдеться про окультні засоби з арсеналу різних спецструктур, у першу чергу згадують про гітлерівську структуру «Аненербе». Потім на виднокруг виходять американці, англійці, євреї. А вже за ними скромно маячать більшовицькі ЧК-ГПУ-НКВД. І ніде не згадуються найперші спеціалісти з маніпуляцій над людською свідомістю – релігійники. Так усталилося, що, де найбільше закликають до праведності, там найбільше грішать.
Всілякі там шамани, вуду, лами тощо або залишаються в тіні, або виходять з неї, прекрасно знаючи, що їхні впливи на внутрішній світ кожного з нас несуть добрі та злі заряди. Якби не розуміли, то риторично не запитували б: «Що є істина?». Сьогодні, на жаль, бачимо, як церкви спрямовують свою паству в потрібному тільки їм руслі. Те, що вторгнення у глибини чужого «Я» приносить дивіденди зовсім не тим людям, котрих використовують, дуже швидко зрозуміли більшовицькі вожді.
Якщо Леніна, чи там земляків Троцького і Зінов’єва, вважали неперевершеними ораторами, то це значить, що вони опанували методи, м’яко кажучи, екстрасенсорного впливу. Або, простішою мовою, навчилися шаманити, зомбуючи власний електорат.
Відомим більшовицьким окультистом, якому доручено вивчати й використовувати у славу нового соціального устрою паранормальні явища, був чекіст Гліб Бокій. Для успішого включення відьмівства у чекістську практику було створено при ВЧК-ГПУ окремий Спецвідділ. Сьома його філія виявилася винятково важливою. Тут займалися «особливими проблемами», причому працівників цікавило все: сонячна активніть, зоряні та паралельні світи, передача думок на відстані й життя після смерті, контакти зі «сніговою людиною», створення банку генів і, звичайно ж, розгадка таємниць людської психіки. При філії існувала спеціальна школа, що готувала шпигунів найвищого класу. Курс навчання там пройшли багато хто з відомих радянських майстрів закулісних справ, в тому числі й вихідці з Єлисаветградщини. Бокій якраз і очолював цей, підпорядкований і підзвітний тільки вищому партійному керівництву, відділ.
Яків Блюмкін (Сімха-Янкель Гершів Блюмкін (1900-1929); партійні клички Живий і Джек, котрий з дрібного прохіндея виріс в терориста світового масштабу, став однією із «зірок» ЧК. Високу думку про свого особистого секретаря Блюмкіна мав нарком з військових і морських справ Лев Троцький, бо той часто відвідував Єлисаветград, виконуючи конфіденційні завдання шефа. Інколи навіть подовгу таємно проживав тут. Зокрема, відшукав у післяреволюційній віхолі та вивіз з палаючого українського степу не тільки членів родини «перманентного революціонера», а й усіх родичів ще одного єлисаветградця – Григорія Зінов’єва. Це без огляду на те, що обидва земляки-гіпнотизери на дух один одного не переносили. Проте, Блюмкін увійшов в історію за терористичний замах у 1918-му на посла Німеччини Мірбаха, а не за щось інше.
За рекомендацією Дзержинского його прийнято на навчання в Академію Генерального штабу РСЧА на факультет Сходу, де готували працівників амбасад та агентуру розвідки. Там Блюмкін до знання івриту додав турецку, арабську, китайську, монгольську мови, а разом с ними, сам казав, ніби й обширні воєнні, економічні та політичні знання. А згадана школа прилучила парубка до білої та чорної магії. У 1929 році «молодого коханця революції», як називав його бобринчанин, розстріляно за контакти з Лейбою Давидовичем.
З Єлисаветградщиною тісно пов’язані дитинство і юність відомого чекіста, уродженця Високих Байраків Сергія Каріна-Даниленка. Його батько Тарас Олександрович був дуже відомим картярем-шулером. А вже це одне говорить про певні екстрасенсорні здібності. Наймолодший із п’ятнадцяти дітей – Сергій – успадкував від старого багато чого з тих знань. Він оволодів акторською майстерністю ще в комерційному училищі, де грав в любительських виставах, а потім розвинув навики далі на службі. Адже вона зобов’язувала уміло втиратися в довіру до звичайних і спеціально підготовлених людей і ходити по лезу ножа. Даниленко це добре вмів. Десятиліття він займався чекістськими розробками релігійних діячів різних конфесій найвищого рангу. Таку роботу не зможе виконувати непідготовлена людина звичайних здібностей без капітальних знань і задатків. Згадаймо хоча б «подвиги» різних сект, відламів релігійних вчень, таємних містичних товариств, чарівників, контактерів, екстрасенсів. Даниленко закінчував згадану бокієвську школу при Спецвідділі, бо до священницького рівня повинні наблизитися й працівники спецслужби, якщо прагнуть результату. Йому легко далася наука на релігійному фронті, де він запросто перегравав своїх піднаглядних. А вони, зайвий раз запевняємо, були дуже не прості люди.
Міг навести ману навіть на своїх співпрацівників, хоча ці теж на ходу підметки рвали. У роки Другої світової війни сам викладав у розвідувальній школі, яку закінчили Любов Шевцова, Віктор Третьякевич, Юрій Алєксєнцев, Володимир Загоруйко, Володимир Серіков, брати Василь та Сергій Левашови. Та що говорити, адже й сьогодні маємо цілу когорту таких вихованців, котрі, особливо на Донбасі, знають відповіді на всі випадки життя. Даниленко не боявся приносити людські жертви на олтар недоброї своєї служби і мабуть через те набув злу карму – на три десятки років наприкінці життя осліпнув. Про нього існує обширна література, але досить поверхова, оскільки багато карінських чекістських таємниць ще не дочекалися свого часу.
Крім згаданих шанувальників і знавців таємних доктрин Троцького, Зінов’єва, Блюмкіна, Каріна-Даниленка, до Єлисаветградщини мала опосередкований стосунок відома спіритистка Олена Блаватська, уроджена Ган. Її дід Андрій Фадєєв управляв іноземними колоніями в Новоросійському краї, коли князь Воронцов був Новоросійським генерал-губернатором. Щоб стало зрозуміліше, коли те відбувалося, нагадаємо, що мовиться про того самого Воронцова, котрого Пушкін називав «полу-милорд, полу-невежда, к тому ж еще полу-подлец», займаючись в Одесі перелюбом з його ж дружиною.
Так от, якось Фадєєв вибрався інспектувати німецькі колонії Карлівку, Германівку, Новий Данціг під Єлисаветградом. Їхали великим обозом: в дорозі сановника супроводжували дрібніші чиновники, члени родини керівника, чимала обслуга – в часи кріпаччини саме так обставлялися подібні службові відрядження. У подорож вирядилася й онука Фадєєва Олена. Звісно, дівчина не брала дурного в голову щодо дідових обов’язків, а цілком віддалася ярмарково-театральним розвагам у Єлисаветграді. Та так, що уже й додому час повертатися, а молодої продовжувачки роду ніяк знайти не можуть. Виявляється, повіялася з циганським табором до Маріуполя. Тоді було модним заради зміни вражень приставати до циганів. Пригадаймо хоча б того самого Пушкіна. Втікачку невдовзі виявили і повернули під рідний дах. Однак сприйнятлива дівиця встигла нахапатися циганських штучок і ворожбитства, що й супроводжували її все життя. Таким чином Єлисаветград став колискою посвячення майбутньої теофізитки. Пізніше Олена вийшла заміж за єреванського віце-губернатора Блаватського, але не на довго. Втекла від нього і прибилася знову до діда. Там не затрималася. Познайомившись з англійським капітаном, тайкома відправилася до Константинополя, де влаштувалася наїздницею в цирку. А там у неї закохався один з найвідоміших тоді співаків – бас Митрович. Потім Фадєєви отримали листа, ніби внучка зійшлася уже в Лондоні з якимось англійцем і відправляється у комерційних справах до Америки. Потім Блаватська знову з’являється у Європі й стає найближчим адептом відомого спірита 60-х років ХІХ столяття Юма. Дає пізніше фортепіянні концерти в Лондоні та Парижі, а згодом зробилася капельмейстершею хору, який утримував при собі сербський король Мілан.
У цих перепетіях минуло з десяток років, аж поки мандрівниця не повернулася і не зійшлася із законним чоловіком Блаватським. В Єревані і Тифлісі вона розпочинає давати сеанси викликання духів, вертінням столів та іншими спіритичними фокусами. Аж тут на Кавказі виникає – хто б ви думали? Так-так, бас Митрович викрадає Блаватську і вивозить до Києва, де співає в операх «Життя за царя», «Русалка» та інших. Потім новоспечена сім’я перебирається, із заїздом до Єлисаветграда, в Одесу. Займається в Одесі бізнесом: відкриває фабрику з виробництва чорнила і квітковий магазин. Коли підприємництво прогоріло, Митович, якому було вже за шістдесят, раптом отримав ангажемент в італійській опері в Каїрі, куди і відплив разом з Блаватською. Біля берега пароплав затонув разом з Митровичем, а мокра, без гроша в кишені, дружина вибралася з пригоди і згодом об’явилася в Англії й почала засновувати теософське товариство.
Для розвитку справи подалася в Індію осягати тамтешні містичні таємниці. Паралельно писала серію статей «В хащах Індостану» для журналу «Русский вестник», яка мала шалений успіх. Сама ж Блаватська у надзвичайно цікавих спогадах її двоюрідного брата, відомого державного діяча Сергія Вітте зображена, як неординарна, а, можливо, й видатна людина, котра за всім своїм бісівством мала толерантний незлобливий характер. Разом з тим, Вітте з великою долею скепсису сприймав естрасенсорні здібності родички. Вважав, вона сама безмежно вірить в свої побрехеньки. І тому вони ставали ніби правдою, набираючи матеріального наповнення, як для неї, так і для її адептів.
Леонід Багацький для Першої електронної газети