У рамках фестивалю «Весняний книговир» відбулася презентація книги вибраних поезій Валерія Гончаренка «Лиш світитися Україною…» ( видавництво «Імекс-ЛТД», упорядник Федір Шепель, редактор Василь Бондар). Більшість з тих, хто прийшов того дня у ошатний зал художньої галереї «Єлисаветград» знали і пам’ятають його – відкритого, рвійного, артистичного. Він пішов з життя не зістарівшись (уже півтора десятиліття Валерія немає з нами), та його поезія, що звучала у виконанні студентів, друзів і у піснях барда Андрія Фоменка, свідчила – вона жива, актуальна, пульсуюча думкою і почуттями.
Валерій, як ніякий інший місцевий літератор, саме кіровоградський поет. У його рядках пізнається наше місто, його вулиці, вокзал, педуніверситет, де він навчався, двори, під’їзди. Усі ці знайомі образи, введені його талантом у нетривіальний текст, служать авторові для узагальнень і думок далеко не провінційних.
Він, як поет починався успішно і окрилено. Збірка поезій, видана у столиці, для радянського студента була неабияким успіхом, за яким стояли не порожні амбіції та пара десятків тисяч гривень, як це часто трапляється нині, а справжній природний поетичний талант. Він дав йому крила, але на якийсь час і підрізав їх: у американському видавництві «Пролог» вийшла антологія «Шістдесят поетів шістдесятих років», куди упорядник Богдан Кравців включив і два вірша кіровоградського поета. Із сьогоднішньої точки зору це було б лише додатковим підтвердженням визнання його обдарування, але всюдисуще КДБ не могло закрити очі на респект відкритого ворога СРСР (саме таким тоді вважали Кравціва) і організувало неабиякий тиск на Валерія, що й не здогадувався про цю заморську публікацію. Додатковим приводом послужив також вірш Гончаренка, де він писав про сучасних Чичикових, в образі яких партійні апаратники нібито пізнавали себе.
Як пригадував, виступаючи під час презентації ветеран кіровоградської журналістики Броніслав Куманський, на одній з нарад партійний секретар Ніна Сухаревська назвала поета Валерія Гончаренка гниллю. Перед ним зачинились двері редакцій, уже набрану і готову до друку нову книгу у столичному видавництві, розсипали (тоді набір здійснювався лінотипим способом), він ніде не міг знайти роботи, ніхто не брав до друку його творів. Валерієві навіть на якийсь час довелося виїхати з нашого міста. І хоча це тривало не так довго, тиск послабився і пізніше він працював у багатьох кіровоградських редакціях, для вразливого і відкритого душею поета, це стало непростим випробуванням. Можливо, однією й з причин того, що присутність Бахуса у його житті стала не рідкісним явищем.
Крім поетичного дару, він мав ще й артистичний. Так, як він читав свої вірші, не вмів робити ніхто. Професор Григорій Клочек, аналізуючи поезію Валерія, спробував відтворити його стиль читання, згадавши свого часу дуже відомий вірш «Борщ». Саме таким Гончаренко і запам’ятався багатьом – натхненний трибун з вічно розмаяним білим шарфом (наприкінці життя шарфи стали менш яскравими – сірі, зелені). Художник книги Ольга Краснопольська, яка за життя не знала поета, просто інтуїтивно відтворила в ілюстраціях подібний образ.
Колега Валерія по літературній студії «Бригантина» Тетяна Березняк, яка, за словами директора видавництва Тамари Саміляк і відкрила для неї поета Гончаренка, зачитала уривки з його юнацьких листів. Очевидно, вони ввійдуть до колективної збірки колишніх літстудійців.
На жаль, у цей день, день його народження, чомусь не згадали матір поета. А вона була головною жінкою у його житті, його порятунком, причалом, надією. Портрет матері висів у його робочому кабінеті, принаймні коли він працював у редакції «Вечірньої газети», і Валерій завжди з великою любов’ю говорив про неї.
Нині ім’ям поета названа вулиця, на якій він жив, діє літературний конкурс його імені, що відкриває молоді таланти.
За життя Валерій Гончаренко видав п’ять збірок лірики та сатиричну поему. Вже після смерті обласна організація Спілки журналістів видала його невелику збірочку, на жаль, недолугу поліграфічно. Книга «Лиш світитися Україною…» фактично перше солідне, у товстій обкладинці, видання поета. Воно тим більше радує на фоні агресивної графоманії, яка останнім часом просто пішла у наступ, просочившись і у той же «Весняний книговир». Хотілося б, аби ця хвиля не змила й не заступила (а у нинішньому хаотичному інформаційному просторі це дуже ймовірно) ті справжні таланти, якими багатий наш край. Хай би книга Валерія Гончаренка започаткувала серію подібних видань.
Світлана Орел, Кіровоград