У центрі Українського Полісся, на півночі Київщини, розкинулася територія, куди досить тривалий час не ступала нога звичайної людини. Місце, яке унікальне за своєю атмосферою та людським болем, – Чорнобильська Зона відчуження.
Нещодавно, а якщо бути точнішим – у 2011 році, до річниці аварії, її відкрили для мандрівників. Тепер бажаючих побачити наслідки найбільшої техногенної катастрофи за всю історію людства возять сюди за гроші. Спеціально до 30-х роковин аварії на ЧАЕС кореспондент «Нової газети» відвідав це місце і дізнався, що змінилося за ці роки і чим живе сучасна Зона.
Перші враження від поїздки можна було отримати ще задовго до перетину 30-кілометрового периметру Зони. Гостя Полісся зі степової і лісостепової частини України дивує в першу чергу сама природа. Коли від’їхав за кілька десятків кілометрів від Києва у бік кордону з Білоруссю, у вікні мікроавтобуса раз за разом пролітали невеличкі калюжі просто на полі обабіч дороги. Спершу здавалося, що тут просто нещодавно пройшов дощ, однак велика кількість таких калюж і характерна для заболочених ділянок рослинність відкинули це припущення. Це були болітця. Ще однією цікавинкою (для нас, степовиків) Полісся є ліси. По дорозі нам траплялися переважно хвойні дерева. Під ними, знову ж таки край дороги, звичним явищем стали вузенькі струмки, які ж або тягнулися вздовж лінії траси, або ж тікали змійкою вглиб лісового масиву.
Через дві години після виїзду з Києва (приблизно о 9-й ранку) наша група наблизилася до головного контрольно-пропускного пункту у Зону відчуження – КПП «Дитятки». Однойменне село, а відтак і сам КПП знаходяться на межі 30-кілометрового периметру, за яким лежить територія, підконтрольна природі. На усіх охочих потрапити до Зони чекає паспортний контроль. Хоча возити туристів сюди дозволяється, але й досі ця територія є режимним об’єктом. В індивідуальному порядку кожен екскурсант мав підійти до чергового і звірити паспортні дані із заявленими у дозвільних документах на в’їзд. Зовні мало що могло розповісти про те, що далі знаходиться небезпечна зона, і лише два застережливі знаки, які стоять на під’їзді до КПП, попереджають про кримінальну відповідальність за перебування без дозволу адміністрації Зони відчуження у цьому місці.
Напівпокинуте місто
Пройшовши контроль на КПП, ми поїхали до першого пункту призначення – міста Чорнобиль. Окраїни міста, в основному приватні будинки, густо заросли деревами. Далі ніж на один будинок під час руху автобуса було складно щось розгледіти. Окремі будинки могли похизуватися ідеальним станом, тоді як інші були вже явно аварійні – з проваленим дахом і дірявими стінами.
Місто Чорнобиль розташоване за ме-жами 10-кілометрової зони забруднення, на відстані приблизно 12 км від самої станції. Якого-небудь серйозного відношення до ЧАЕС воно не мало, адже переважно усі її працівники жили у ближчому місті – Прип’яті – розташованому по прямій лінії приблизно за 2 км. Всупереч багатьом думкам, що ніби у Зоні є лише окремі самосели, Чорнобиль є повноцінним населеним пунктом, якщо можна так назвати. У своїй більшості – це місто приватних домоволодінь та п’ятиповерхівок, і у той час, як перші будинки знаходяться у занедбаному стані і покинуті, останні ж по сьогоднішній день використовуються для життя обслуговуючим персоналом станції та навколишніх адміністративних об’єктів.
Люди, що живуть у цих будівлях, працюють вахтовим методом, тому тривалому впливу радіаційного фону ніхто з них не піддається. Активного руху на вулицях немає, місто за своєю активністю більше схоже на село. Окремі люди, що проходять у своїх справах, та нечасті машини, що проїжджають ідеальними (порівняно з нашими!) дорогами. Справжню реальність життя в Чорнобилі можна спостерігати увечері. Повертаючись до Києва, можна було бачити, як в окремих вікнах багатоповерхівок горить світло, а до місцевого вокзалу, де зараз працюють два магазини, помалу сходяться працівники після трудового дня. До слова сказати, у місті діє «сухий» закон до 19-ї години.
Окремо варто згадати і про корінних мешканців Чорнобиля. За словами гіда, у період з 1986 по 1988 роки ті люди, котрі категорично не хотіли покидати свої домівки, різними способами знаходили можливість повернутися додому. Дехто з них влаштовувався на примітивні робочі спеціальності і таким чином нелегально проживав тут. А дехто, попри переконання та погрози, просто поверталися до своїх домівок. Того ж таки 1988 року нелегальне переселення досягло таких масштабів, що під час перепису населення документи засвідчили цифру в майже 15,5 тисячі чоловік. Як правило, ці люди спеціально для міліції писали і вивішували на стінах будинків написи, щоб їх не плутали з бандитами і мародерами. Одну з таких вивісок – «Здесь живет хозяин дома» – вдалося побачити і нам.
Першою зупинкою у Чорнобилі став меморіальний комплекс «Зірка Полин» у центрі міста, який був облаштований до 25-річчя аварії на ЧАЕС. Центральну частину парку займає алея покинутих сіл, де зібрані вказівні таблички усіх населених пунктів Зони відчуження. Біля одного із входів височіє пам’ятник з металевих прутів «Янгол, що трубить» (на фото).
Поруч стоїть і будівля кінотеатру «України», стіна якої була відреставрована і прикрашена зображенням лелек і їхніх гнізд. За задумом розробників комплексу ці зображення мають символізувати трагедію Полісся. На території алеї пам’яті також зібрані і розміщені частина пам’ятників із покинутих населених пунктів Зони відчуження, які розміщені по всьому комплексу.
Ще однією зупинкою у Чорнобилі стала експозиція роботизованої техніки, яка брала участь у ліквідації аварії у 1986-1987 роках. Тут поруч із звичним ЗІЛом, БТРом і БМП стоять унікальні машини, які були сконструйовані в одиничних екземплярах спеціально для роботи на ЧАЕС.
Прикладом такої техніки є ТР-1 (транспортний робот), розроблений спеціально для робіт на поверхні Місяця і більш відомий як місяцехід.
Секретний об’єкт Радянського Союзу
Завершивши огляд експозиції, ми відправилися далі углиб Зони. Але перед тим нас очікувала не менш цікава прогулянка комплексом одного із найсекретніших військових об’єктів тодішнього СРСР – загоризонтальної радіолокаційної станції «Дуга-1», або ж об’єкта «Чорнобиль-2». На радянських топографічних картах це місце позначалося як покинутий піонерський табір, однак насправді там розташовувалася військова частина зі згаданим об’єктом. Бетонна дорога тягнулася вглиб лісового масиву приблизно на 7 км від головної траси. Увесь шлях до комплексу загороджував штучно посаджений ліс. Це стало зрозуміло, коли на зворотному шляху чітко проглядалися рівні ряди дерев, які були посаджені під кутом до дороги. Можливо, таким чином забезпечувалося додаткове маскування комплексу. Зараз же цей ліс суцільно покритий заваленими деревами.
Незабаром із-за дерев показалася верхівка генія інженерної думки. Якщо вірити облупленим і вицвілим від часу табличкам, комплекс цей – ніщо інше як радіоцентр дальнього зв’язку (на фото внизу), який мав моніторити ситуацію над північноамериканським континентом і виявляти запуски міжконтинентальних балістичних ракет на ранньому етапі. Проте існує ще одна досить цікава версія його призначення, згідно з якою і «Чорнобиль-2» і ЧАЕС виникли посеред Полісся не випадково. Вважається, що об’єкт «Чорнобиль-2» був новим видом психотропної зброї, а станція мала забезпечувати його енергією. Визначити ж реальне призначення споруди без документів, які знаходяться в архівах КДБ, на сьогодні є неможливим.
Перше, що кидається в очі, – це розміри антени, яка здіймається на 150 метрів у висоту. Окремі її деталі, такі як опорні стрижні і технічні частини (сходи, ліфти), за 30 років покрилися іржею, натомість самі «радари» виглядають, як нові. Якщо придивитися уважніше, можна помітити, що уся антена густо помережена горизонтальними тонкими дротами, які тягнуться через кожен радарчик по всій конструкції від низу і до верху.
Окрім самої антени, ми відвідали і технічні будівлі комплексу. Однією з таких будівель став триповерховий інформаційно-обчислювальний центр, з якого і велося керування ЗГРЛС «Дуга-1». Фактично це була перша споруда, яку ми змогли оглянути зсередини. Побачене справило більше враження, ніж те, що робилося на вулиці. Якщо ззовні будівлі здавалися більш-менш обжитими, не рахуючи вибитих вікон, облізлу фарбу та занедбану прибудинкову територію, то всередині на гостей чекав повний безлад. В одному із залів було розкидано стелажі, плафони зі стелі та ще багато різних деталей невідомого мені походження. Майже в кожному залі під ногами валяється розбите скло, яке у напівпустому приміщенні при ходьбі створює гучне ехо. Стіни і стелі «прикрашають» облізлі шматки панелей, штукатурки та фарби. В окремі коридори сонячне світло не дістає, залишаючи їх напівтемними. Ті ж кімнати, що розташовуються біля вікон теж не можуть похвалитися добрим освітленням. В основному через малі вузькі вікна, які, цілком можливо, створювалися спеціально для військового об’єкта (щоб важче було влучити в захисника ІОЦ).
Дитсадок у нетрях
Уже прямуючи безпосередньо до самої станції, ми зупинилися біля ще одного пам’ятника в Зоні відчуження. Це був монумент загиблим у Другій світовій війні. Позаду нього серед дерев самотньою будівлею на всю видиму округу стояв дитячий садок. Про це засвідчив наш екскурсовод, а згодом і інтер’єр будівлі: двох’ярусні ліжка, шафки, ляльки та книжечки. Головною особливістю цього місця, окрім, звичайно, відлюдкуватості, є замурзана лялька на ліжку, яку фотографують більшість відвідувачів.
За словами екскурсовода, ця лялька та інші предмети (особливо багато їх у Прип’яті) є результатом пошуків фотографами вдалого кадру.Зробивши знімок, речі не повертали на свої місця, залишаючи їх для зйомок наступним гостям. Так вони залишаються лежати і досі. Всередині будівлі на відвідувачів чекає картина типового радянського дитячого садка, хіба що повністю занедбаного. Два ряди двох’ярусних ліжок, залишки матраців, покриті пилом іграшки та книжки, окремі шафки – ось все, що залишилося у ньому на сьогоднішній день. Як з’ясувалося згодом, навколо садка таки було поселення, однак після евакуації його в буквальному сенсі поховали бульдозерами під землею.
За 300 метрів до епіцентру
Хоча сам сумнозвісний четвертий енергоблок із проектом «Укриття» було видно ще біля дитячого садка, перед його відвідуванням нам показали ще декілька об’єктів, без яких нормальне і безпечне функціонування АЕС було б неможливим. Першим таким об’єктом став ставок-охолоджувач, який був облаштований спеціально для обслуговування 4 працюючих енергоблоків станції. Це величезна водойма, площею 22 квадратних кілометри. У 80-ті роки рівень води у ній знаходився на 7 метрів вище рівня води у річці Прип’ять, звідки і бралася вода. Щоб підтримувати необхідний рівень води, 6 насосних станцій цілодобово накачували воду. З цією ж метою було збудовано і дамби. Сьогодні ж ці наноси не працюють, а тому вода поступово йде з водойми. Значно обмілівши, на водоймі-охолоджувачі почали з’являтися невеличкі острівці із намитого піску, а обриси дамби стали ще чіткішими. Можна тільки уявити, якою ця водойма була у часи свого розквіту.
Оскільки час поїздки припав на початок весни, нам вдалося побачити міграцію перелітних птахів. Ця водойма – чудова кормова база для них. До катастрофи на цьому ж місці діяв пункт розведення риби, який, крім прямої спеціалізації, займався контролем якості води. Тут розводили технічні види риб, які, поїдаючи водорості, максимально очищували воду для її використання в системах охолодження ЧАЕС. Після аварії на цьому місці розмістили лабораторію іхтіології, яка займалася вивченням мутації на рівні усіх земноводних. Звісно, що рибу з цього ставка ніхто не ловив, а тому її популяція пішла вгору. Отож, повертаючись до сьогодення, ставок облюбувала велика кількість пар лебедів, які знайшли собі чудову місцину подалі від людського ока.
Потужності водойми-охолоджувача не вистачило б для більшої кількості енергоблоків (на момент аварії закінчувалося будівництво 5 енергоблоку і планувалося зведення 6), тому для їхнього обслуговування почали зводити спеціальні системи охолодження – градирні, які теж так і залишилися недобудованими.
До них нам довелося добиратися пішки по залізничній колії кількасот метрів. Що особливо хочеться підкреслити, біля кожного промислового об’єкта позалишалися купи сміття з металу та бетону. Навіть валялися коробки від електроніки (начинку ж вирізали і забрали). Менша градирня, яка майже добудована, при безпосередньому наближенні виявилася дуже великою. Всередині можна спостерігати велику кількість залізних арматур. Взагалі нам випала унікальна можливість побачити влаштування градирень зсередини, оскільки після уведення в експлуатацію вхід туди стає неможливим. Тут же є невеличка ямка, діаметром зі звичайну тарілку, де із незрозумілих причин радіаційний фон зашкалює, хоча, коли відійти на метр від неї, дозиметр заспокоюється.
За кількасот метрів від градирень височіє недобудована будівля червоного кольору з підйомними кранами по периметру. Це, власне, і є недобудований 5 енергоблок. Хоча, дивлячись звіддалік, здається, ніби він уже повністю готовий до експлуатації. До нього ми не наближалися, але вдалося зробити кілька знімків комплексу під час фотостопу. З цього ж місця також добре видно 3, 4-й енергоблоки, адміністративні будівлі та «Укриття».
Після цього ми опинилися так близько до місця аварії, наскільки це дозволено: до четвертого енергоблоку було рукою подати, близько 300 метрів. На сьогодні станція є режимним об’єктом, фотографувати який зблизька заборонено. Виняток становить лише оглядовий майданчик, куди і везуть туристів і де встановлено меморіал до 20-ї річниці спорудження об’єкта «Укриття». Саме тому більшість фотографій станції, зроблені саме із цього ракурсу. Енергоблоки і найближча територія оточені високою бетонною огорожею з рядами колючого дроту. Екскурсовод відразу попередив, щоб до нас не було зайвої уваги від охоронців, фотографувати потрібно вище паркану. Вся територія ретельно прибрана і якби не усвідомлення того, де ти знаходишся, могло б скластися враження, що це і досі працюючий завод чи та ж сама станція.
Місцева фауна
Окремо варто розповісти про дике життя Зони, про життя її повноправних мешканців – тварин. Зараз тут проживає велика популяція вовків, лосів та оленів, які часом не бояться заглядати і на обійстя самоселів. Про активне заселення Зони дикими мешканцями також говорять і екологи, які вже котрий рік добиваються створення у Зоні відчуження біосферного заповідника. Але попри це тварин під час свого візиту я майже не бачив. Навіть птахів, через що створювалося враження якоїсь пустки. Що порадувало, так це велика кількість собак, які живуть і несуть свою охоронну вахту поряд із працівниками станції. Єдиними дикими живими істотами Зони, яких ми побачили, стали риби, що живуть у каналі, по якому нагріта вода від реактора поверталася до водойми-охолоджувача.
Їдальня працівників станції знаходиться по інший бік каналу, і щоб дістатися до неї, потрібно перейти невеликий місток. Прямуючи ж знову на зміну, дехто бере з собою шматок хліба і кидає у воду. Так з’явилося одне із популярних занять туристів – годівля чорнобильської риби. Завдяки чистоті води, що є великою заслугою її мешканців, було чудово видно трьох великих сомів та кілька десятків білих амурів. Звісно, і наша група теж змогла погодувати їх. Окрім прозорості води, в очі впала відсутність рослинності по берегах каналу, яку також поїдають мешканці водойми.
Прип’ять – місто-привид
Завершальним акордом нашої мандрівки Зоною стало відвідування покинутого міста енергетиків – міста Прип’ять – із його найвизначнішими місцями. Навколо нього тягнеться огорожа із колючим дротом, а на в’їзді розташований ще один КПП. Огляд міста ми розпочали із центральної площі, на якій розташовані Будинок культури «Енергетик», готель «Полісся» та ресторан. Головна площа міста добряче заросла бур’янами і невеличкими деревцями, покрита опалим минулорічним листям та мохом. На ній також можна побачити незвичайні прямокутні вибоїни в асфальті, які, як виявилося, були цілком продуманими і логічними на цьому місці. Річ у тім, що в літню спеку асфальт сильно нагрівався, через що на площі стояла нестерпна задуха, а в ці заглибини наливали воду, яка, випаровуючись, зволожувала і охолоджувала повітря.
Зовсім занедбаним виглядає і парк атракціонів. Всього декілька днів не вистачило колесові огляду (мабуть, одному із найвідоміших місць у Прип’яті), щоб бути офіційно відкритим. Відкриття планували на 1 травня 1986 року, але аварія сталася на 5 днів раніше. Хоча, за деякими даними, колесо таки здійснило кілька запусків для дітей до катастрофи. Площа парку виглядає прибраною і менше вкрита рослинністю. Окрім цього ми, відвідали басейн «Лазурний», де на дні валяються купи сміття і навіть візок із супермаркету, а також куди гості кидають монетку, щоб повернутися; місцеву школу, де просто в коридорах розкидані книжки, а в класах все залишилося таким, яким було на момент аварії (навіть написи на дошках вже 30 років свідчать про незакінчений урок у рідній школі для багатьох дітей); міську лікарню, де божеволіє дозиметр, а з медичного обладнання позалишались столи, шафки і в окремих випадках спеціалізоване обладнання; міську пристань і кафе «Прип’ять», де збереглося найгарніше, що я бачив у Зоні і що було створене людиною, – вітражі, які не зруйнували ні мародери, ні час, ні погода.
Але ніщо не може зрівнятися із красою поліських краєвидів. Пейзаж, який я побачив із даху шістнадцятиповерхівки, запам’ятається на все життя. З неї можна було побачити вищезгаданий об’єкт «Чорнобиль-2», який розташовується більш ніж за 11 кілометрів навпростець від міста. І такий краєвид простягався зусібіч. З неї видно і енергоблоки станції, і північні ліси Полісся, і річкові крани з далеким мостом.
Ще що незвичайне у цьому місті – це планування будинків. Особливо здивували сходи. Перші чотири поверхи треба було підніматися, потім різко повертати та йти поверхом до початку наступного підйому. Підняття з 5 по 16 поверх ще цікавіше. Сходи спочатку виводять людину на балкон, а вже з нього вона може потрапити на потрібний поверх. Такий спосіб значно сповільнює підняття.
На зворотному шляху можна було оглянути квартири будівлі. Єдине, що позалишалося у всіх відвіданих помешканнях – це газові плити. В окремих кімнатах стояли розвалені шафи, у ванній були унітази. Решту меблів ще у перші роки вивозили для облаштування іншого міста Славутич, де живуть переселенці із Зони відчуження. Не обійшлося тут і без мародерів, які забирали усе, що погано лежить. Наскільки стало зрозумілим, особливим попитом у них користувалися шафи, оскільки і в коридорах, а часом і на вулиці біля під’їзду валяється дуже багато книжок.
Загалом же атмосфера у місті незвичайна. Десятки будівель, які дивляться на гостей міста своїми пустими очима-вікнами, викликають біль від тих подій, які довелося пережити людям не лише з України, а й усього світу. Осягнути масштаби цієї трагедії та її наслідки можна, лише відчувши їх, а для цього потрібно пройтися вулицями покинутого міста та зазирнути в таємниці залишених будинків.
Закінчити хотілось би словами англійських туристів, які залишили свої враження у зошиті на столі однієї зі шкіл Прип’яті – «Thanks to those who saved world» (Дякуємо тим, хто врятував світ – Авт.).
Олег Козупляка, Нова газета. Фото автора.