«Я вже другий місяць тут лежу. Був у польовому госпіталі в Краматорську, в Дніпропетровському шпиталі. Тепер тут – у Києві. Потім, кажуть, направлять у Вінницю на реабілітацію. Хоча, яка тут реабілітація – ноги нема, – розповідає 27-річний Максим. – Думав, що життя закінчилось, бо кому мужик без ноги треба. А тут дивлюся на цього Вуйчича – у нього ж зроду ні ніг, ні рук не було! А яка жінка красива, і діти є, і світом катається, і щасливим таким виглядає. Значить і я зможу жити далі. Звісно, їхню Америку не зрівняти з нашої Україною. Там навіть повний інвалід може стати щасливим».
Максим – колишній боєць 57-ї мотопіхотної бригади, сформованої на базі кіровоградських 17, 34 і 42 батальйонів. Тут, у Світловодському районі, живуть його бабуся і дідусь. Батька давно немає. Матір 12 років тому поїхала на заробітки в Італію. Там і залишилася. А хлопець закінчив школу, вступив до вузу в Дніпропетровську, знайшов підробіток (то вантажником, то охоронцем) і сам будував своє життя. Про те, що син пішов на війну, мама дізналася лише коли Максим втратив ногу. Тоді у телефонній розмові хлопець сказав, що не зможе цього літа приїхати до неї в Італію, бо став інвалідом.
«Мама спочатку не повірила. Вона ж навіть не знала, що я пішов служити, а тут – вже без ноги. Спілкувалися ми рідко, бо вона постійно працює. Багато працює. Доглядальницею влаштувалася – за старенькою бабкою дивиться. От так у нашій країні – своїх стареньких наодинці залишаєш, щоб десь за кордоном з чужими «няньчиться»», – зітхає Максим. Мама до нього так і не приїхала – роботодавці відгулу не дають. У госпіталі його навідує дівчина – Марина (теж з Кіровоградщини).
Про те, як втратив ногу, Максим розповідає неохоче: «Втратив як і всі – під час обстрілу, про який ЗМІ розказали, як про «чергову атаку під час перемир’я». Марішка моя щодня читає всякі звіти з «передка». Так за цей день там взагалі жодного пораненого і вбитого немає. А я ж то є – ось, поранений! На нашому посту тоді двоє постраждало. Сержанта контузило, а мені три осколки в ногу зайшли – кістку розтрощили». Через значне пошкодження кістки і втрату крові (ще й зараження почалося) ногу не вдалося зберегти.
Лежачи то в одному, то в іншому шпиталях, Максим поступово впадав у депресію. Переконував себе в тому, що зі своєю бухгалтерською освітою, без досвіду роботи і без ноги він нікому не потрібен. Навіть з дівчиною бачитися не хотів, щоб вона не жаліла і не дорікала. Але Марина виявилася впертою. Де б не лікувався Максим, приїжджала до нього, привозила улюблені пиріжки з капустою від бабусі, розповідала новини від друзів і тримала за руку, коли фантомний біль мучив вже ампутовану ногу.
«Я намагалася підтримати його, як могла. Але він закривався від усього світу і від мене. Нервував так. Виганяв мене з палати і кричав, що нікого бачити не хоче і краще б помер, ніж отак жити калікою, – пригадує Марина. – А знаєте, як мені було? Теж непросто, бо був нормальним, звичайним хлопцем, героєм-добровольцем, як зараз модно пафосно називати солдатів. І я в такій ейфорії мріяла про день його повернення. І бути дівчиною героя АТО – це ж так почесно, так класно. Всі так думають. Але ніхто не думає про те, що твій герой може повернутися не таким, як поїхав, – зітхає дівчина. – Мені бабця його якось подзвонила. Так плакала. Єдиний внук. Макс ними сам опікувався. Мама гроші бувало пересилала, але що ті гроші без уваги і допомоги. А Макс на кожні вихідні до них приїжджав і все допомагав. А тепер вони з дідом навіть у госпіталь поїхати не можуть, бо старенькі. І я набралася сил і поїхала до нього знов. І сказала: «Хоч проклинай мене, а я тебе самого не покину»».
І вони залишилися вдвох.
Марина намагалася підтримати хлопця, читаючи йому про воїнів, які втратили більше, ніж він, але зберегли силу духу і бажання жити. Історії брала з різних сайтів, а потім і з проекту «Переможці». Найбільше обоє дивувалися силі Олександра Чалапчія і Вадима Довгорука, які, ставши на протези, взялися за розбудову бізнесу і здобуття вищої освіти. Але і тут Максим знаходив, до чого присікатися – адже інвалідів АТО сотні, якщо не тисячі, а сучасні протези за кордоном ставлять одиницям.
Того дня, коли у київський госпіталь приїхав всесвітньо відомий мотиваційний тренер, інвалід від народження Нік Вуйчич, саме Марина вмовила Максима послухати його лекцію. Ледь не силоміць привезла на візку, бо хлопець був упевнений – багач з Америки (у Ніка подвійне громадянство – австралійське й американське) нічого нового йому не скаже.
Нік відомий у всьому світі як людина, що подолала всі обмеження. У нього генетична патологія – він народився без усіх кінцівок, із двома недорозвиненими пальцями на нозі. Попри все, він довів, що можна повноцінно жити, навіть будучи інвалідом.
Після зустрічі Максима переповняли емоції: «Я думав, що життя закінчилось, бо кому мужик без ноги треба. А тут дивлюся на цього Вуйчича – у нього ж зроду ні ніг, ні рук не було! А яка жінка красива, і діти є, і світом катається (каже, що 50 країн об’їздив), і щасливим таким виглядає. Значить і я зможу жити далі. Звісно, їхню Америку не зрівняти з нашою Україною. Там навіть повний інвалід може стати щасливим. Там до людей по-іншому ставляться. А в нас інвалід – це вже непотріб. Тебе і на роботу брати не хочуть, і як на жебрака дивляться, коли якусь там пенсію хочеш оформити… Ні в маршрутку сісти, ні в магазин вийти, в кафе з дівчиною не сходиш, бо дивляться всі і думають «якого біса вона з ним робить?!». І ніхто не думає про те, що ми відчуваємо. А на душі, як коти насрали».
Максим слухав про те, як жити на повну, не маючи повноцінного тіла. Як плавати і стрибати з парашутом, кататися на серфінгу і велосипеді, не маючи рук і ніг. Як жити у шлюбі, виховувати дітей і бути щасливим.
«Він правильні речі каже – все починається з голови. І як ти захочеш жити, так і житимеш. От тільки треба, щоб не тільки ти сам, а й суспільство було готове до життя поряд з інвалідами, – каже Максим. – А у нас, подивіться, навіть по телевізору про інвалідів тільки якийсь негатив показують – як їх притискають, ображають, скільки в них бід і проблем. А хороших історій про їхній успіх і досягнення – практично немає. А на чому ж тоді має виховуватися це суспільство? Як буде формуватися та громадська думка і толерантність, про які Нік розказував? Ми ж самі собі з екранів телевізорів втокмачуємо в голови, що інваліди – нещасні, обмежені другосортні люди, про яких в кращому випадку раз в рік можна згадати. Як ми будемо поважати самих себе, як нам на кожному кроці вказують на нашу другосортність?», – розмірковує Максим.
Хлопець не вірить, що в Україні Нік міг би стати таким же щасливим і успішним, як в Австралії чи США. Але сподівається, що ця війна таки змінить людей і їхнє ставлення до оточуючих і до своєї країни. «Я люблю Україну, інакше б я не пішов її захищати. Чи любить Україна мене і всіх, хто за неї воює – це вже інше питання, – говорить Максим. – Після поранення я зрозумів, що країна – це люди. Бо влада може на тебе «забити», відвернутися і забути про твоє існування. А люди не забудуть – вони або підтримуватимуть тебе, або заклюють. І коли зміняться люди, то зміниться і країна. Тоді ми всі зможемо бути щасливими на своїй землі – і здорові люди, й інваліди».
Світлана Томашевська, Перша електронна газета