Уже тоді, весняного ранку 1999 року, коли мені зателефонував голова міської організації Народного руху Сергій Шевченко (через кілька років потому він розіб’ється у автомобільній катастрофі на Ковалівці) і повідомив, що по дорозі з Кіровограда на Київ загинув В’ячеслав Чоновіл, було відчуття, що вбито цілу епоху українського спротиву, той стержень, який мав шанс втримати цілою тоді ще впливову україноцентричну політичну силу – Народний Рух України.
Власне, й у Кіровоград В’ячеслав Максимович приїздив найперше із цією метою: знайти порозуміння між тоді вже двома відламами Руху на Кіровоградщині та їхніми лідерчиками (справжніми лідерами цих людей мені назвати важко) – Анатолієм Ревенком та Валерієм Репалом. Цей розкол, абсолютно безглуздий у своїй суті, ґрунтувався, як мені тоді здавалось, на якихось дрібних амбіціях, мало не дитячих образах один на одного. Уже пізніше, коли на той період з відстані років подивляться аналітики і історики, стане відомо, що тодішнє КДБ не те що не дрімало, а активно діяло: їхніми агентами були просякнуті усі структури тоді геть молодої і недосвідченої політичної сили. Тож і розкол той був не випадковим.
Народний Рух – це далеко не партія у її нинішньому розумінні. Він народився ініціативою знизу, ніякого фінансування роками не мав, усі витрати покривалися його членами і прихильниками. Якби він розвивався у такому ключі і далі, отримав підтримку народу, міг би стати тією силою, яка не дозволила б скотитися до нинішнього олігархічно-корупційної системи. Але народ виявився не готовим підтримати таку політичну лінію, а ті, хто мав іншу мету, діяли наступально і рішуче.
Поки першу скрипку у Русі грали люди ідейні, які витрачали свій час і сили на боротьбу за новітню Україну, Рух мав авторитет і міцнів. Досить сказати, що по обох мажоритарних округах у місті Кіровограді до Верховної Ради фактично перемогли кандидати від Руху: Валерій Альошин кілька скликань поспіль був парламентарієм, Анатолію Ревенку не вистачило буквально кілька десятків голосів до перемоги.
Читайте також: 17 років потому: річниця загибелі українського дисидента В’ячеслава Чорновола (ФОТО)
Але досить швидко у Рух потяглися ті, хто побачив у ньому шанс для піднесення своєї кар’єри, впливів, зв’язків. Тоді, як на мене, й почався розкол, який призвів до його повної маргіналізації і фактичного зникнення з політичної карти країни.
Тоді, у березні 1999, В’ячеслав Максимович так і не зміг переконати наших лідерчиків відкинути власні амбіції. Він провів також зустріч з громадськістю у примішенні обласного музично-драматичного театру, як гіпотетичний кандидат у Президенти України. Попри усі проблеми з розколом він говорив оптимістично, дотепно, блискуче реагував на запитання, хоча у його словах і відчувалася певна втома. Після зустрічі відбулась прес-конференція у невеличкій кімнатці на другому поверсі (це тривало ще до реконструкції приміщення театру). Кімната чомусь була дуже тісною, там стояв диван, журнальний столик і кілька стільців. Очевидно, організатори сподівалися на дуже вузьке коло учасників. Але бажаючих поспілкуватись з Чорноволом виявилось чимало, і людей у кімнаті було, мов оселедців у бочці.
Я тоді була присутня на прес-конференції як заступник редактора і політичний оглядач «Вечірньої газети». Напередодні на зборах Руху я заявила про свій вихід з його лав, як протест проти розколу. В’ячеслава Максимовича тоді представляв журналістській спільноті його прес-секретар Дмитро Пономаренко, який теж постраждав у тій аварії та працівник апарату центрального проводу Руху, виходець з нашого міста Андрій Ніцой. Він чогось тоді здався мені дуже задоволеним, чи то переговорами (але ж нічого конструктивного вирішено не було!), чи то тим, що зустріч з громадськістю пройшла успішно. У його очах буквально світився тріумф.
На прес-конференції Чорновіл, звісна річ, не повідомив уже чогось нового. Він все ще сподівався, що дрібні амбіції вляжуться і цілісність Руху збережеться і був упевнений, що Україна має велику перспективу…
Через кілька годин його не стало. А нам нашу перспективу доводиться виборювати дуже важко.
Світлана Орел для Першої електронної газети