Коли міста Донбасу заполонили проросійські мітинги, а кордон з Україною перейшли російські війська, ще ніхто не знав, чим це може закінчитися. Найменше люди чекали на активну війну. Найменше вірили в те, що вулицями міст вештатимуться терористи зі зброєю, закриються підприємства, заклади торгівлі і дозвілля, будуть введені комендантські години, прилавки магазинів заполонить пустота, а продукти видаватимуться за талонами, як в роки продовольчої кризи в Радянському Союзі.
А найгірше те, що страх за власне життя загнав людей у підвали, змусив залишити власні домівки. З окупованих міст зникли не лише ті, хто мав захищати порядок, а й ті, хто мав лікувати й повертати до життя. Чим живе окупований Донбас, чи є тут кваліфіковані лікарі, як працюють медичні заклади і куди хворі звертаються за допомогою – з’ясовувала Перша електронна газета.
Зрозуміло, що життя кардинально змінилося і на вже звільнених територіях, і на тих, які досі перебувають в окупації. Але в перших є ряд переваг. Тут знову працюють лікарні і фельдшерські пункти, періодично надходять ліки, поповнюється персонал, є більш-менш стабільне фінансування. А якщо пацієнта щось не влаштовує – завжди можна виїхати на лікування в будь-яке місто України.
Як розповіла нам лікар-окуліст Оксана М., вона, як ніхто, знає про життя людей по ту сторону фронту і на собі відчула всі біди роботи «під окупантом», тому виїхала на територію мирної України, щойно це стало можливим. Жінка майже 12 років працювала в ЦРЛ у Краснодоні Луганської області, невдовзі після окупації переїхала до родичів в Артемівськ (на той час їй здавалося, що це спокійніше місце, та й з рідними не так страшно, як самій), згодом влаштувалась до сільської лікарні Вінницької області. Зараз пані Оксана гостює в друзів на Кіровоградщині.
«У Краснодоні мої колеги були по-різному налаштовані. В основному спочатку всі боялися. Боялися невідомого. Потім нас захопила ейфорія, яку принесли пропагандисти. Нам розказували, що медицина отримає небачене досі фінансування, у нас будуть сучасні лабораторії при кожній ЦРЛ, висока зарплата, нові операційні, можливість їздити на стажування в кращі клініки Росії. Зрозуміло, все це нам дасть народна республіка в складі Російської Федерації. Багато хто повівся на цю пропаганду. Навіть хотіли створити санітарну дружину для допомоги пораненим ополченцям», – пригадує Оксана М..
Та, за її словами, вже незабаром ейфорія розвіялася. Після перших же обстрілів, зіткнень між українськими і республіканськими силами (так мешканці Донбасу називають загони терористів), коли до лікарень десятками привозили пошматованих ополченців, а в коридорах замотані в простирадла лежали шматки людських тіл, медики побачили, якими «благами» їх обдаровує ця війна.
«Хірургів, патологоанатомів, всіх, хто володів скальпелем і голкою, забирали в прифронтові зони. Мусили лікувати ополченців. Хтось це робив з почуттям обов’язку, когось нудило від смороду війни, а хтось мріяв швидше втекти в мирну Україну. Але під страхом смерті ми мусили їх лікувати, – каже жінка. – Я, наприклад, звичайний окуліст. Але мені довелося скальпелем без наркозу відрізати ополченцю очне яблуко, яке висіло на кількох судинках. Мабуть, якби не кількість випитого ним спирту, то помер би від больового шоку. Я й сама ледве з переляку там не померла».
Про те, щоб робити рентген, УЗД-діагностику, якісь аналізи, – взагалі не йшлося. За словами лікаря, не було й елементарних роздаткових матеріалів, реагентів, шприців, плівки для рентген-апаратів тощо. Припинилося державне фінансування програм для людей з рідкісними чи важкими хворобами.
Оксана розповіла, що практично всі медзаклади окупованого Донбасу бойовики перетворили на свої лазарети і протягом піку військового протистояння мирні жителі фактично взагалі не мали доступу до послуг кваліфікованих лікарів. Крім того, десятки лікарень були закриті чи зруйновані під час обстрілів. Перше, що, за її словами, зробили ополченці, це роздерибанили запаси медикаментів в аптеках і медзакладах. В основному їх цікавили кровоспинні й наркотичні засоби (знеболюючі препарати, а також краплі для носа і очей, заспокійливі настоянки, які у великих дозах дають наркотичний ефект).
«Уявіть собі, що без ліків і лікування залишились не тільки хворі на банальний грип (від якого теж можна померти), а й пацієнти, які потребують гемодіалізу, інсуліну, замінної терапії, хіміотерапії, ін’єкцій знеболюючого… Дехто з них додумався виїхати, коли була така можливість, хтось не транспортабельний, а деякі залишились там помирати з власної волі. І таки померли. І йдеться не лише про пенсіонерів, які марили поверненням радянського минулого, а й про молодих людей, батьки яких виявилися, як тут модно казати, ватниками», – обурюється лікар. До речі, матір пані Оксани також назавжди залишилася в окупованому Донбасі. Жінка не бажала покидати рідний дім і померла від раку, не отримавши належного лікування.
Інсулін, вакцини, витратні матеріали для гемодіалізу, елементарні ліки від застуди тощо – все це стало предметами розкоші, не доступними звичайній людині. Така ситуація трималася протягом всього першого року окупації – доки встановлювалася влада «народних республік», відбувалися активні бойові зіткнення, призначалися нові керівники держустанов, мінялася валюта (1грн:2руб згідно з розпорядженнями банків ДНР і ЛНР).
До речі, обмін гривні на рубль приніс чи не найбільше проблем населенню, адже ще довгий час зберігалася невідповідність між фінансовими можливостями людей і новими «рубльовими» цінами. Хоча, і зараз люди, які отримують «російську» зарплату і пенсії можуть дозволити собі лише купівлю продуктів, щоб не вмерти з голоду. Про цю проблему з власного досвіду знає Ольга з Тореза. У неї маленька донька, яка постійно хворіє, і похила матір, у якої від нервового напруження загострилися абсолютно всі старечі хвороби.
«Аптеки практично перетворилися на мій другий дім. Минулого року по місту кілька аптек закрилися, а в інших зовсім не було ліків – постачання з України перекрилося, а з Росії ще не налагодилося. Я з самого ранку (як тільки дозволяла комендантська година) чергувала під аптекою, щоб бути першою (чи хоч в першій десятці) за ліками. Як зараз пам’ятаю, що без проблем можна було купити валеріантку, марганцовку, Мукалтін… Але мені вони не допомогли б. Чекали завозу ліків, як мани небесної», – ділиться спогадами жінка.
У такий важкий час в місті розвелося десятки спекулянтів, які збирали в людей гривні і обіцяли привезти необхідні ліки з інших населених пунктів. Хтось привозив, але це обходилося у сотні-тисячі гривень навіть за протигрипозні препарати. Інші ж зникали разом з коштами, зібраними у довірливих односельців. «Ми двічі здавали гроші знайомому водію автобуса. Він їздив по маршруту між нашими містами (окупованими – ред.) і бувало, що привозив необхідні медикаменти. А якогось разу його підловили і всі гроші відібрали. Каже, що патрульні з ополченців», – розповідає Ольга.
Згодом, коли остаточно змінилася «державна» валюта і вщухли активні бойові дії, ціни стабілізувалися. І з минулого літа, запевняє жінка, все однаково дорого, що в Торезі, що в містах мирної України. «Я часто їжджу туди-сюди. Раніше набирала повні сумки ліків, мене часто спиняли на постах і допитувалися хто я, куди це везу. Тому брала з собою купу довідок, медичні книжки – доказувала, що це не для продажу, а для власного лікування. Хлопці (українські військові – ред.) вірили і все питали, чого ж ми не переїдемо звідти. А тут (на окупованій території – ред.) – постовим взагалі все-одно хто і що везе. А відколи в Україні так підскочили ціни, то мені нема сенсу купувати і возити. Беру у вас тільки продукти, а ліками нас забезпечує Росія – в місті відкрилось кілька їхніх аптечних мереж», – пояснює жінка.
Не проблема, за її словами, і викликати додому швидку – лікарі приїжджають зі своїми ліками (якщо перший виклик) і не просять оплатити ні бензину, ні вартості препаратів. Але за звичкою люди самі «віддячують» медикам за приїзд. «Я нічого поганого в цьому не бачу – вони ж приїхали, – пояснює свою позицію Ольга. – У вас це вважають корупцією і хабарем, а тут це цілком нормально. Та, мабуть це скрізь нормально, просто зараз всі в Україні намагаються повипендрюватися, погратися в чесних борців з корупцією».
Та найбільша проблема тут, мабуть, не в звичці «віддячувати» лікарям за те, що вони роблять свою роботу, а те, що після настання комендантської години карету швидкої можуть затримати патрульні. І не факт, що вона взагалі доїде до хворого.
Коли стоїть питання про людське здоров’я і життя, то важливо не лише чим лікувати, а й хто лікуватиме. І якщо з ліками, як кажуть донбасці, ситуація налагодилась (тобто вони вже є, але доступні ще не всім), то з лікарями все набагато складніше. З цією проблемою зіштовхнулася Інга з Макіївки. Жінка виїхала зі своєю родиною (чоловік і двоє дітей) з окупованої зони, бо не могла там забезпечити належного лікування для дочки.
«Моя Мар’яна – інвалід дитинства, – каже жінка. – 7 років тому у неї виявили наріст на серці. Сказали, що пухлина. Всі ці роки ми проходили сотні обстежень і здавали тисячі аналізів у різних клініках України. Пухлина не турбувала і, головне, не росла. Але коли почались мітинги ті і війна, ми всі дуже злякалися. Макіївка стала одним з центрів розташування ополченців. Люди почали масово тікати, а в пусті квартири заселялися якісь мусульмани – і говорили не по-нашому, і жінки їхні в паранджі ходили. І через сильний і постійний стрес моїй Мар’яші різко погіршало. Ми ще встигли пройти обстеження, яке показало, що пухлина почала прогресувати. Але ніхто не міг допомогти з лікуванням».
За словами пані Інги, у Донецькій обласній лікарні в мирні часи було багато талановитих хірургів. Тут проводились складні операції на серці, прогресувала судинна хірургія. Але потім досвідчені фахівці просто зникли. На їхнє місце прийшли нові, молоді – як кажуть місцеві – «учорашні випускники медколеджів, які і скальпель в руці лише над трупом в лабораторії тримали». Шукаючи хірурга, який взявся б за оперування доньки, Інга з’ясувала, що більшість лікарів з Донецької обласної лікарні виїхали або на територію вільної України, або в Росію.
Жінці також запропонували поїхати з донькою на обстеження і безкоштовну операцію в Росію. Умова – розповісти тамтешнім журналістам про те, як «українська влада знущається з російськомовного населення і топить Донбас в крові».
«Особисто мені українська влада нічого поганого не зробила, не рахуючи оцих незрозумілих реформ, росту цін, малих зарплат… Ну так, список можна складати довгенький. Але ж це не привід, щоб отак їхати і брехати про утиски, насильство, кровопролиття, якого у нас і не було, доки не явилися ополченці з їхньою республікою», – обурюється Інга.
Порадившись з чоловіком, Інга зібрала речі і поїхала з хворою донькою до Харкова. Тут їх зустріли волонтери, влаштували в лікарню, назбирали грошей на проживання. Мар’яну прооперували за рахунок лікарняної каси. Реабілітацію оплатили волонтери з благодійних внесків. Тим часом чоловік з молодшим сином вибрався на Кіровоградщину. Тут йому запропонував роботу один з місцевих сільгоспвиробників. Влаштувавшись, чоловік перевіз сюди і дружину з донькою. На здоров’я Мар’яша не скаржиться, от тільки про свої мандри лікарнями згадувати не хоче.
А шукати лікарів, які виїхали з окупованого Донбасу, Першій електронній довелося не довго. Один з них – Андрій – нині працює в Кіровограді. Як і всі переселенці, про своє попереднє життя і роботу говорить неохоче. Єдине, що лікар заявляє однозначно – поїхав звідти, щоб не стати військово-польовим хірургом, як деякі з його колег. Підтверджує і те, що багато земляків подалися до Росії, де їх забезпечили житлом, роботою і хорошою платнею. Зрада це чи ні, як зараз модно з’ясовувати, Андрій не береться пояснювати. Каже лише, що ті лікарі, які виїхали в Росію чи лишилися працювати на ополченців, або зробили усвідомлений вибір, або підкорилися обставинам. І додає, що кожен сам обирає свій шлях. Водночас хірург радіє, що там, на Донбасі, залишилося багато терапевтів, фахівців районних лікарень і сільських амбулаторій, які не залишать людей сам-на-сам з хворобами.
Світлана Томашевська, Перша електронна газета.