В одній із кімнат конторської будівлі, про яку далі поведу мову, десять років тому зібралося чоловік сорок мешканців Пантаївки – працівників «Морозівського» буровугільного розрізу. Тоді він входив до складу групи підприємств колишнього тресту «Олександріявугілля», котрими управляв такий собі ТОВ «Експлерент» із Дніпропетровська зі сміховинним статутним капіталом і грандіозними, але неземними планами (ще один шматок гірничого комплексу дістався зареєстрованому в Донецьку по вулиці Пушкіна ЗАТ «Енерговугілля» – товариству, котре так само, без особливих витрат та нових ідей, сподівалося легко «зрубати копійку» руками шахтарів Олександрії, Березівки, Костянтинівки…).
Кімната та називалася «нарядною» – від слова «наряд». Сумна в ній панувала атмосфера, бо саме в ті дні за рішенням Національної комісії з регулювання електроенергії «Експлеренту» не подовжили ліцензію і, як наслідок, насосна станція розрізу лишилася без струму.
У карасів коротка пам’ять
Поки нетутешнє начальство підраховувало наступні збитки, пантаївські робітники були ладні ходити на роботу, як їхні батьки й діди в довоєнному колгоспі, за «паличку-трудодень» у обліковому журналі. Вже на той час вони місяцями не отримували зарплат, але чітко розуміли: якщо розріз ще й водою затопить – роботи їм тут уже не буде. Ніколи. На тій зустрічі зажурені жінки й сердиті чоловіки розповідали, як під запис у продавця купують хліб і пральний порошок, у аптекаря – краплі для серця, як позичають гроші, щоб учити дітей в технікумах та інститутах. Відчай цих людей можна було зрозуміти, бо Пантаївка, хоч і не мегаполіс, – однак і не село, а тутешні мешканці по духу, за звичками – городяни, люди однієї і певної професії, без заробітку від землі, присадибної ділянки, курки в дворі… До речі, продавці, аптекарі й комунальники, як і їхні покупці та абоненти, тоді ще вірили, що «Морозівський» запрацює, адже запаси вугілля в ньому лишилися чималі. А техніка, залучена на видобутку… Що дарма її везли із закордону, за шалені гроші купували?.. Вийшло, що дарма.
Карасі, котрі часом торкаються плавцями остову одного з найбільших у світі роторного екскаватора ЕРШР-1600, котрий сягав висоти дев’ятиповерхового будинку, гадки не мають, що із затопленого й ними обжитого кар’єру свого часу піднімалося «на-гора» понад мільйон тонн вугілля. Про дні слави могли б розповісти холодні будівлі депо, механічної дільниці, автоколони.., але їх однак уже ніхто не почує, бо «Олександрійська виконавча дирекція з ліквідації шахт», отримавши 200 мільйонів гривень на рекультивацію території розрізу, з початку року приступила до роботи, а згадані об’єкти підуть на злам першими.
«Воювати пізно»
Жителі Пантаївки обурені тим, що без їхнього відома нищаться споруди, які звично сприймалися ними, як архітектурна частина містечка, окремий виробничий квартал. Хоча й відверто зізнаються, що вимушено виведені із експлуатації ці порожні цегляні та бетонні «коробки» давно потребували ремонту. Притомні батьки ніколи не пускали й не пустили б сюди своїх дітей гратися у козаків-розбійників… Мабуть, до протестних дій людей підштовхує образа – зокрема, на того керівника, котрий в статусі директора ДП «Бурвугілля» впродовж року з 2007-го по 2008-ий виставив на вулицю понад півтисячі працівників, на всіх тих демагогів, котрі приїздили сюди заробляти електоральні бали й обіцяли відродити видобуток, повернути додому із заробітків звільнених гірників, вдихнути нове життя в знекровлену Пантаївку… Так чи інакше, мешканцям селища пообіцяли мізерні поступки – до вирішення питання нагорі не чіпати головної будівлі, адмінприміщення, котре на тлі сусідніх розвалюх здається палацом шейха. Скромного місцевого шейха з наркомівським минулим.
Керівник згаданої дирекції з ліквідації шахт Володимир Горобець, чиї батьки (бувають такі парадокси долі) розбудовували вуглерозріз у Пантаївці, обіцяє, що його підприємство, знісши «зайві» споруди, вичистить територію від побутового сміття, завезе чорнозем, посіє траву. І лише потім передасть об’єкт селищній раді.
– Мабуть, усі свої шанси на виживання розріз утратив ще в 2005-му, якраз тоді, коли йому відключили світло, – каже він. – А зараз воювати пізно! Мені, відверто кажучи, не подобається те, чим я тут займаюся. Але така в мене робота: дали завдання – виконую. Крім того, комусь потрібно подбати про безпеку мешканців Пантаївки. Це вони зараз розповідають, що знайдуть застосування аварійним приміщенням. А якщо ота стіна (чоловік показує на споруду колишнього депо, де від фундаменту до фронтону у двір нахилилася цегляна кладка – авт.) впаде й привалить дітей? Чи наркомани тут почнуть збиратися?.. Потім проситимуть, щоб ми повернулися й розібрали, та буде пізно й бюджету на це вже ніхто не виділить… Крім того, ми плануємо також провести виположення кар’єру – тобто «зрізати» ґрунт над стрімкими урвищами, зробити похилими спуски й посадити на них дерева…
«П’єдестал» символічно рухнув
Насправді, планам цим уже не один рік. Відповідну постанову щодо розрізу уряд прийняв ще в 2012 році, а лише тепер знайшов гроші на її реалізацію. Як не мене, цією «нерішучістю» однозначно скористалися збирачі металу, згуртовані в міцні й дружні бандитські колективи. Але Горобець каже, що розбирання механізмів й реалізація металу досі носили характер чесний і були контрольовані. Місцевий люд – своєї думки про ту чесність, але то вже поліцейський клопіт – шукати або не шукати злодіїв… Отже, закінчити увесь комплекс природовідновлювальних робіт на Морозівському кар’єрі планується за шість років. Хочеться вірити, що зроблять усе, що обіцяють, і вчасно, бо попередні подібні заходи на достроково закритих розрізах «Бандурівському» (2014-й) та «Балахівському» (2004-й) зайняли значно більше відведеного директивами згори часу. Та й вулиця Зелена, котра збоку села Новоселівки (донедавна називалося Комінтерном) підходить до кар’єрного урвища, довго чекати не зможе. До речі, колись тут, на спеціально облаштованому для його епохального виступу майданчику, стояв президент Кучма й розповідав гірникам, чиновникам і жителям ближніх сіл, як гарно ми будемо жити, маючи такі поклади в надрах, сучасну техніку на службі народу й світлі голови на плечах. Так ось, той президентський «п’єдестал» уже обвалився у прірву, самому кар’єру «гаплик», а учасники пам’ятного заходу й далі мусять вірити в обіцяне світле завтра.
– Не знаю, навіщо поставили хрест на олександрійському вугіллі, – дивувався, розповідаючи про сотні гектарів невикористаної землі під законсервованим гірничим об’єктом керівник тамтешньої агрофірми «Комінтерн-Агро» Олександр Ткач. – Поклади тут залягають неглибоко, сам процес видобутку доволі безпечний, бо найбільшою загрозою для наших шахтарів завжди була вода, а не метан, від вибухів якого часто гинуть прохідники на Донбасі. Шахти, розрізи, під’їзні шляхи – залізничні колії та автомобільні дороги, адмінбудівлі… І все це враз стало непотрібним.
Не кращі часи для Пантаївки
– В житті пантаївської громади нині узагалі темна смуга, – не здається щасливим і голова місцевої селищної ради Ігор Бульба. – Після припинення вуглевидобутку місцевому населенню ніде працювати. Із міцних підприємств лишилися тільки «Укрзалізниця» та «Нікопольська зернова компанія». Своєї землі (а це те джерело надходжень, з якого формуються бюджети переважної більшості українських сіл і селищ) у нас немає. Ми заробляємо на своє існування лише тисяч шістсот на рік – це одна п’ята від потреби. Решта – дотація з Олександрії, адже селище – територія міської ради. До слова, з 1960 року, коли запрацював вуглерозріз, і два села, Морозівка та Нове Життя, об’єдналися в Пантаївку. Якщо дозволите трохи ностальгії, то нагадаю, що тут впродовж десятиліть мешкали працівники й трьох інших найближчих підприємств «Олександровугілля» – шахт «Верболозівської» та «Світлопільської» і «Бандурівського» розрізу. 10-12 тисяч населення у нас було п’ятдесят років тому. Зараз менше трьох тисяч. Люди виїздять на заробітки. І багато хто не вертається… Так ось, тепер наше життя хочуть зробити ще веселішим, відділивши селище від Олександрії, бо ми не маємо з містом дотичних земель, як того вимагає закон про об’єднання громад. Пропонують об’єднуватися з Новою Прагою, а туди навіть дороги немає. Важко уявити, як наші мешканці зможуть, приміром, дістатися новопразької лікарні – хіба витримає хворий тридцять кілометрів бездоріжжя? Натомість в Олександрію – хороша дорога, налагоджені рейсові маршрути, вартість проїзду – прийнятних для гаманця шість гривень… Не знаю, як воно буде. Одне скажу – пантаївці зараз всі зміни сприймають, як зміни на гірше. Ми тому й намагаємося зберегти адмінкорпус розрізу цілим, бо нам держава, з усіх сил турбуючись про громаду, не дає продихнути. Якщо доруйнують усе на розрізі, то чим ми зможемо зацікавити тут інвестора?!
А тим часом зруйнований буровугільний розріз «Морозівський» увійшов до ТОП-7 «сталкерських» об’єктів України, тобто об’єктів привабливих для екстремального промислового туризму. Яка честь!