Отаманщина в українській історії – явище особливе. Кожен історичний поворот, сплеск народного гніву чи піднесення народжував цілі грона самородків-організаторів, які спромагались гуртувати людей і впливати на них. Радянські десятиліття, коли все жорстко заштовхувалось у прокрустове ложе однієї-єдиної схеми, це явище тотально замовчували. Не дивно, що з настанням незалежності отамани вийшли на авансцену української історичної пам’яті. Нині настав час глибше осмислити це явище, що й зробив у своїй науково-популярній (хоча дехто наполягає, що тільки науковій) праці «Українська отаманщина 1918-1919 років» кандидат історичних наук Юрій Митрофаненко. Її презентація відбулася 23 лютого – в день, коли фактично розпочалася четверта російсько-українська війна. Книга – про війну попередню.
«Перше відчуття – відторгнення…»
Так охарактеризувала своє перше враження від книги громадська діячка Ірина Малик.
“Я була закохана у романтизм Холодного Яру, організовувала там дитячі табори, походи, а тут автор жорстко і безжально розтинає це явище, показуючи його різні аспекти, ставить, як лікар, його діагноз”, – сказала вона.
Свого часу дослідник Роман Коваль, який надзвичайно багато зробив для популяризації Холодноярських отаманів та й багатьох інших борців за Україну початку минулого століття, у інтерв’ю кіровоградським ЗМІ зазначав, що своєю місією у цьому світі вважає повернення Україні душ загиблих героїв. На документальних книгах Романа Коваля та діяльності заснованого ним історичного клубу «Холодний яр» виховувалось багато новітніх молодих патріотів. Ці напрацювання стали поштовхом і до наукових пошуків Юрія Митрофаненка. Він належить уже до наступного покоління істориків, які, аналізуючи факти минулого, критично осмислюють їх, тим самим даючи певні відповіді і на виклики сьогодення.
У чому основна причина поразки УНР?
Якщо подивитися на кожного із відомих нам отаманів окремо, то кожен з них, за рідкісними винятками, – яскрава, самобутня, хоробра, часто освічена, непересічна особистість. Чому ж так сталося, що їхня мілітарна сила, щира любов до України, енергія до визволення, не дали конкретного результату?
Юрій Митрофаненко, очевидно, вперше в українській історіографії, класифікує отаманщину за чотирма типами: козакофільський романтичний, опозиційний або військово-політичний, соціально-деструктивний, та конструктивно-поміркований. Лише останній дав тих героїв, які справді внесли свій вагомий вклад у боротьбу за незалежність країни. Серед них – брати Чучупаки, Гулий-Гуленко, Юрій Тютюнник, той же Кость Пестушко. Але й ці отамани були територіально прикуті до свого краю, не могли подолати містечкового світогляду тих мас, яких і підняли на боротьбу. У свою чергу, головний отаман Симон Петлюра не зміг підпорядкувати отаманські рухи єдиній державній напрямній. Чи є чому вчитися на помилках минулого нам, сьогоднішнім?
Наш порятунок – пам’ять і освіта
На цьому наголошували більшість виступаючих – і Ірина Малик, і історик та краєзнавець Федір Шепель, який зазначив, що явище української отаманщини дотичне до усієї нашої тисячолітньої історії. Тож треба глибше пізнавати своє минуле (тільки у презентованій книзі більше 500 джерел, які можуть стати у пригоді допитливому читачеві), не цуратися його, а осмислювати і робити висновки. Як зауважив заступник голови обласної ради Ігор Степура, на жаль, у Долинській топонімічна комісія проголосувала проти того, аби одна з вулиць містечка носила ім’я Костя Пестушка. У Кіровограді ж вулицю Московську перейменують на Холодноярську. Про це повідомив той же Юрій Митрофаненко, який крім наукової діяльності встигає займатись ще й громадською, є членом міської топонімічної комісії.
Директор видавництва «Імекс ЛТД», у якому вийшла презентована книга, Тамара Саміляк запропонувала започаткувати серію популярних видань «Українські отамани», які б, всебічно показуючи це явище, впливали на свідомість сучасників.
Завершуючи презентацію, автор зазначив: “Наше завдання – бути отаманами (бо це фактично лідери), але не хворіти на отаманщину, відкинути розбрат, роз’єднаність, зарозумілу амбітність”.
Світлана Орел для Першої електронної газети
Фото зі сторінки Юрія Митрофаненко у Фейсбук