Воїн АТО з Кіровоградщини Олександр Чалапчій увійшов у 18-ку героїв спецвипуску благодійного проекту «Viva! Переможці». Сайт Viva.ua розповідає історію життя та подвигу Олександра Чалапчія.
Олександр Чалапчій, 29 років, одружений, має двох доньок. До війни працював майстром електрогазозварювання на виробничому комбінаті. Хобі: вироби з металу, художнє кування.
Олександр Чалапчій був поранений під час артобстрілу 28 вересня 2014 року під шахтою Южна (селище Ленінське, Донецька область).
«Коли пролунав вибух, – згадує Олександр, – така пилюка піднялася, камінчики від асфальту полетіли в обличчя. Я лежав на землі і спершу не зрозумів, що зі мною трапилося, спробував спертися на автомат, щоб встати на коліна – тоді вони ще в мене були. Але впав. Все зрозумів, коли побачив свою ногу, що лежала поруч. Друга ще держалася так-сяк у штанині…»
Незважаючи на те, що Олександр втратив обидві кінцівки, він вважає себе щасливцем.
«Це була 120-кілограмова протитанкова міна, тому вважайте я в сорочці народився, що тільки дві ноги відірвало. У декого з хлопців двох рук немає, вони дивляться на мене і заздрять, що у мене немає саме ніг, бо без рук набагато гірше. Тут нема чого злитися і Бога гнівити – така доля…»
А починалось все з Майдану. Ось що розповідає Олександр: «18-19 лютого я був на Майдані. Потім додому повернувся. Думав, тепер все буде добре, Янукович втік, вся нечисть порозбігалася, класно заживемо. І тут почали віджимати Крим, зайшли війська, які забули про офіцерську честь і негарно себе поводили з нашими солдатами. Якось прикро мені стало, тим паче, що в 2004-му році я служив саме у Феодосії. Навіть кадри показували, як заблокували частину, де я служив. І я зі своїм військовим квитком пішов у військкомат, попросив, щоб мені дали повістку, – показати своїм рідними, що мене, мовляв, мобілізували.
Багато наших хлопців з району поїхало воювати, навіть мої студенти серед них були, які вчились у мене на сварщиків, – я майстер виробничого навчання по електрогазозварюванню, хоча зараз уже не викладаю – не можу показати необхідні трудові прийоми».
«Я коли вийшов з наркозу і побачив, що в мене немає ніг, змирився з тим, що буду тепер на візку. Головне – живий. Для мене найважливіше, щоб моя сім’я була здорова і щаслива, – каже Олександр, який має дружину та двох дочок. – Спочатку донька питала, де мої ноги? А потім звикла і вже почала мене малювати без ніг. Вона – моя помічниця: подає протези, палицю, одяг. Жінка в декреті з дитиною меншою, а я зі старшою в школу, зі школи… Оля мріє стати лікарем-анестезіологом, добре вчиться».
За отриману компенсацію у 304 тисячі гривень Олександр закупив обладнання і відкрив невеличке підприємство з виготовлення паливних брикетів.
«Я це все почав робити, – каже Олександр, – бо коли посидів цілий місяць вдома, зрозумів, що мені «дах» зносить і «башту» рве. Всі ці згадки про вибухи, смерть… Кожного дня дзвонив в АТО. А все це дуже пригнічує людину, затягує в страшну депресію. Я зрозумів, що терміново треба чимось зайнятись. Майстром в об’єднанні я вже не міг працювати, і от ми вирішили вдома, що будемо виготовляти паливні брикети. Ну, зараз потрошки розкрутили цю справу, принаймні на нуль виходимо».
Проте, Олександр не забув про своїх побратимів, став волонтером: «Зараз я допомагаю хлопцям, з якими воював. Тим акумулятора вислав, тим – ската. Джип роблю грузинам. Продукти передаю».
А ще, як це не парадоксально, він сумує за бойовим минулим: «Тягне мене туди. І я не один такий – з ким не спілкувався, всіх тягне. Тому що там хоч і війна, і смерть, і страх, а все по-справжньому, немає ні заздрощів, ні докорів, ні злоби. Всі однакові, всі рівні, незважаючи на вік. Один за одного горою стоять, один одному спину прикривають. А в нас уже почали плітки ходити, що зброєю, мовляв, торгував, ще якась маячня. Людина, що прийшла звідти, морально не витримує оці чвари, плітки… Слухайте, та молитися треба на тих хлопців, що там воюють.
Їдеш, наприклад, у поїзді чи автобусі і чуєш в спину: «От воно йому треба було йти воювати? Сидів би дома, з ногами залишився б». А ти думаєш: «Звичайно, я міг бути біля жінки, дитини, спати в ліжку, їсти нормально, а не раз у два дні». Але ж я робив це для того, щоб мої діти ніколи не знали, що це за звук, коли танк стріляє чи автомат. Якось зайшла до нас на блокпост цивільна сім’я, і тут почався обстріл. І хлопчик маленький каже: «О, це танк стрельнув, а це автомат». Це ж просто жах!
А взагалі, якби мені запропонували щось змінити у житті, нічого не поміняв би. Я не жалкую, що ноги втратив. Я знав, заради чого йшов воювати».
«Тягне мене туди. Тому що там хоч і війна, і смерть, і страх, а все по-справжньому, немає ні заздрощів, ні докорів, ні злоби. Всі однакові, всі рівні, незважаючи на вік. Один за одного горою стоять, один одному спину прикривають».
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера