Набрали чинності чотири нових закони – про заборону радянської символіки, про засудження комуністичного режиму, про відкриття архівів радянських спецслужб та визнання борців УПА й інших організацій. ОБСЄ каже, що розмірковувати в ЗМІ про особливості декомунізації в Україні небезпечно. Перевіримо?
Можна довго сперечатися про термін «визволення пам’яті» у контексті декомунізації. Особисто я розумію під цим «збирання», «очищення», «викидання непотрібного, віджилого»… Адже насправді проблема полягає в тім, що людство різноманітно й розвивається аритмічно. От, приміром, частина населення однієї держави розвивається, як говорять, у ногу з часом (або прогресує), а інша частина немов зупинилася в розвитку, перебуває в стані анабіозу, ностальгує за назвою «комфортне минуле». Одна частина хоче їхати, інша – йти, одна частина хоче м’яса, інша вибирає вегетаріанство… І що робити, коли мова йде про розвиток суспільства й держави в цілому? Як переконати тих, хто не хоче сприймати стратегічні плани розвитку, бачачи в них лише прагнення нових олігархів до влади? Обійти й продовжувати рух далі? А якщо таких відсотків 30-40, тобто кожний третій?
Читайте також: Як “єлисаветградці” просували російську пропаганду у центрі України (ВІДЕОРЕПОРТАЖ)
Ця преамбула передувала складній темі – комеморації і декомунізації в Україні. Комеморація – це свідомий акт передачі світоглядно значимої інформації про минуле шляхом увічнення певних осіб і подій через створення «місць пам’яті» (автор концепції П. Нора). Інакше кажучи, як формувати світогляд пострадянського індивіда в складній політичній і економічній ситуації, та ще під час воєнних дій? Досліджуючи взаємозв’язок двох понять: комеморації (увічнення пам’яті) і декомунізації (визволення пам’яті пострадянського індивіда від дії тоталітарної знаково-символьної системи) нескладно побачити, що ці два процеси за два десятки років «епохи незалежності» увійшли в клінч. У результаті суспільна свідомість «радянського народу» на всьому пострадянському просторі поринула в стан амбівалентності.
Подвійність переживання полягає в тім, що знаходження тривалий час у стані втрати й знаходження викликає в індивіда одночасно два протилежних почуття.
Наприклад, з нагоди «втрати» СРСР радянська людина могла б і не сумувати, пам’ятаючи про всі безглуздості минулого життя. Але радянська людина одночасно розсталася й з тими позитивними явищами, які були в її житті, і цей позитив був, як правило, пов’язаний з культурною складовою: наукою, освітою, медициною, мистецтвом…
Разом з тим, втрата новими національними державами позитивної культурної складової не була заміщена, скажемо, матеріальним благополуччям, економічними досягненнями. Як отут «простій радянській людині» не ввійти в ступор у її міркуваннях?
Так може в «братніх» республіках справи з «визволенням пам’яті» кращі? Суспільна свідомість пострадянських індивідів, розселених по «національних квартирах», в останнє десятиліття XX століття почала стихійно прагнути до впорядкування «образів минулого». Опираючись на різнорідні й різноякісні публікації в ЗМІ про минуле і поточний час, свідомість «постсовка» самостійно прагне привести минуле в однорідний стан. Тим часом, «кермачі» нових країн рулили по-різному. Скажемо, у Росії, найбільшим (по території) «осколком» держави, що розпалася, декомунізація здійснювалася формально – процес був пущений напризволяще або замасковано припинений. Скажімо, місце герба СРСР зайняв двоглавий орел, Ленінграду й Сталінграду повернули їхні колишні назви, де-не-де змінили назви вулиць. Одночасно Комуністична партія РФ продовжує займати місця в Держдумі, у країні функціонує адміністративно-номенклатурний апарат на тих же принципах, що й раніше. Населення Росії, перебуваючи під впливом знаково-символьної системи радянського минулого, стало транслювати невдоволення власним існуванням назовні – на ті країни, які очистилися або звільняються від залишків тоталітарного минулого. Назовні тому, що важко самостійно позбутися від ролі «старшого брата»!
Читайте також: Історик Тарас Чухліб наполягає на українській назві для Кіровоградщини (ВІДЕО)
В Україні – головному домініоні колишнього СРСР, процеси відділення «історії» від спільного з Росією культурно-історичного простору, що почалися в 1986-1989 роках, проходили безупинно й мали два сплески (2004 і 2014 р.). На цьому еволюційному шляху українським суспільством у результаті консенсусу були обрані наступні знакові історичні міфи й символи відносно минулого: історія козацтва й Голодомор, Велика Вітчизняна війна, націоналістичний рух 1940-х років (події, особистості, організації ОУН і УПА). Відбувається перегляд історії радянського періоду, особливо 1930-х років, «десоветізація» історії й історичного утворення.
Протягом майже чверті століття на основі суверенної національної історії здійснювалися такі публічні комеморативні практики як: фестивалі козачої слави на острові Хортиця; живий ланцюг між Києвом і Львовом у річницю возз’єднання УНР і ЗУНР, автопробіг «Схід і Захід разом»… Були розроблені й впроваджувалися програми історичних досліджень і викладання історії. Здійснювалися поминальні акції, присвячені Голодомору, у яких були задіяні тисячі добровольців, дослідників, аматорів-краєзнавців, десятки тисяч «мобілізованих» учителів, студентів, бібліотекарів, музейних працівників, школярів, журналістів і багато інших. Тільки по Голодоморі було створено 18 регіональних томів Книги пам’яті й один загальнонаціональний, у них були внесені дані про більш ніж 800 тис. жертв голодомору. У рамках цих заходів були проведені масові акції («Запали свічу», «Невгасима свіча»), жалобні мітинги й концерти, конкурси образотворчих і літературних робіт, учнівських здобутків, уроки пам’яті в школах, у музеях і бібліотеках улаштовані виставки.
Читайте також: Воскресіння Єлисаветграда — імперський ляпас Україні
До публічних комеморативних практик варто віднести «місця пам’яті», де були встановлені хрести, пам’ятні знаки й кургани, посаджені калинові гаї, створені меморіальні комплекси. Масова заміна статуй Леніна на Західній Україні на пам’ятники й пам’ятні знаки воїнам УПА й діячам націоналістичного руху – свого роду візуальні репрезентації в акті публічної комеморації.
Таким чином, різними комеморативними практиками протягом більше двох десятків років суспільна свідомість поступово очищалася від спадщини радянського минулого.
Однак завершальний етап декомунізації – прийняття пакета законів Верховною Радою у квітні 2015 року, зненацька викликав неоднорідну реакцію суспільства. Справа в тому, що величезна кількість комуністичних символів, образів, традицій, свят, з одного боку, стримували темпи державного будівництва, з іншого боку – викликали перманентну рефлексію в тій частини українського суспільства, культурна пам’ять якої перебувала в полоні комуністичної ідеології.
Як пояснити цю ситуацію?
Якщо головним предметом історії пам’яті є не подія минулого, а пам’ять про нього, то всі наступні покоління займаються його реставрацією, реконструкцією, і – залежно від оцінки події – осудом, увічненням або тим і іншим одночасно, що залежить від того, відбулася чи ні національна держава. СРСР заявляв про себе як про багатонаціональну державу, яка включала 15 національних республік, у кожній з них були національні адміністративно-територіальні одиниці (автономні РСР, автономні області й округи). У багатонаціональній державі комеморація будувалася на ідеологічній основі за принципом відданості ідеї комунізму. Через створення шляхом комеморації «місць пам’яті» – точок перетинання, концентрації культурної пам’яті, зберігалася колективна пам’ять. «Місця пам’яті» нагадують про минуле й наповнюють сенсом життя в сьогоденні. Створенням «культурної пам’яті» керівники радянської держави займалися всі сімдесят років її існування. Наслідком такої «культурної діяльності» стало створення «радянської людини». Тож історична пам’ять «радянського народу» була сформована полярним чином: усе пов’язане з комуністичною ідеологією, заслуговувало схвалення, і навпаки.
Протилежний приклад: у республіках Прибалтики в стислий термін була проведена декомунізація, люстрація, демонтована знаково-символьна система відтворення «радянської людини». Через десяток років Литва, Латвія, Естонія провели необхідні реформи й стали повноправними членами Європейського союзу, увійшли в НАТО.
В Україні цього зроблено не було. Комуністичний режим, який погубив мільйони українців – не був засуджений, пам’ять про нього не тільки не піддалася забуттю, але продовжує жити у свідомості народу дотепер. Більш ніж у двадцяти тисячах населених пунктах України місцеві органи влади перебувають на вулиці Леніна. Сотні сіл з ім’ям Леніна розташовані в самому серці України – Вінницькій, Кіровоградській і Житомирській областях. Мільйони «незалежних» українців продовжують жити на «Колгоспних», «Кірова», «Калініна», «Щорса» і навіть «Дзержинських» вулицях. Тільки в Донецьком регіоні 1350 топонімів, пов’язаних з радянським періодом. Загалом, на сучасній карті України радянських назв в 20 разів більше, ніж пов’язаних з «незалежністю».
Читайте також: Дмитро Ярош про загрозу імперської назви: Саме з Єлисаветграду розпочалась “Новоросія”
Підводячи підсумки, варто сказати, що, незважаючи на досить тривалий процес комеморації нових ідеологічних символів, образів, змістів, традицій, свят і т.д., прощання з минулим у суспільній свідомості значної частини українського суспільства проходить болісно й довго. Спорадичні протести свідомо настроєної частини українського суспільства були скоріше частиною політичної боротьби, ніж елементом стратегічного плану політичної еліти по відновленню нації. Наслідком відсутності в публічних й меморіальних комеморативних практиках законодавчої бази (основи декомунізації) стали референдуми 2014 року в Криму, Донецькій і Луганській областях. Тільки щойно – після підписання президентом України 15 травня 2015 року чотирьох законів про декомунізацію, цей процес увійшов у завершальну стадію.
Але! Комуністичний експеримент не закінчився ні в 1991 році, не закінчиться він і в 2015 році, навіть із прийняттям зазначених вище чотирьох законів доки буде жити пам’ять про нього. Державні, місцеві й церковні свята – всі ті ж комеморативні практики радянського минулого, продовжують працювати на неіснуючу державу.
З опором суспільній думці законодавча влада відмовилася від свят 7 листопада й 23 лютого. Але як і раніше червоним днем календаря залишаються 8 березня, 1 травня, численні професійні свята (день працівників певної сфери виробництва). Для проведення державних і професійних свят зложився певний ритуал, заснований на радянських стереотипах, що практично без змін був перенесений у повсякденне життя суспільства з новою ідеологією. Свята вважаються загальними вихідними для всіх громадян – на рівні причетності, незалежно від національності, віросповідання, партійності й т.п. Характерна риса свят — багатолюддя. На головній площі населених пунктів або в найбільших залах культурних центрів, збирається від сотень до 100 000 чоловік, перед якими виступають перші особи міста або області й посилають своїм виборцям певні месседжи.
То ж якою насправді буде роль законодавчої основи комеморації в процесі декомунізації на шляху формування світогляду пострадянського українця – покаже час, а не ОБСЄ….
Леонід Мачулін, VIDIA.