Входить у історію 2015 рік. Він став закономірним продовженням року революції, анексії Криму та агресії РФ на Донбасі. Він запам’ятається як рік, який оголив наші недуги, каліцтво та недолугість державної системи, підняв наші емоції, сподівання та страхи на небачений рівень, зробив очевидною інфантильність мас та розвіяв міф про швидке «світле» майбутнє. І все ж він гідний того, щоб його проводити. Спокійно, вдумливо і, по можливості, без брехні. Адже неможливо жити брехнею, якою б приємною для наших вух вона не була. Тож спокійно і чесно згадаймо, яким він був, 2015-й рік.
Починався він із щоденних військових зведень про ситуацію в Донецькому аеропорту. З кадрів, на яких захисники аеропорту здійснювали ротації під наглядом бойовиків, і чергової ескалації, оскільки сепаратисти ніколи не приховували своїх намірів відібрати аеропорт, не зважаючи на «домовленості».
Сторони, кожна у свій спосіб, «готуються» до проанонсованої лютневої зустрічі глав держав – учасниць Норманської четвірки. Росіяни не шкодують сотень життів для розширення окупованих територій. Українська стратегія – реактивна й пасивна, спрямована на посилення образу «жертви агресії» та формальне дотримання перемир’я, якого не існує. Мінські протоколи, які врятували Україну у вересні 2014 року, залишаються альфою і омегою нашої політики.
Фото: ТАСС
Найбільш запеклі атаки почалися 15 січня. Бойовики використовують перемир’я та роботу Спільного центру контролю та координації припинення вогню для захоплення ініціативи на цій ділянці фронту. Зруйновано диспетчерську вежу, яка була очима нашої артилерії. 16 січня ситуація стає критичною. Кожен конвой до ДАПу стає рулеткою, зростають втрати, кіборги виявляються смертельно втомленими бійцями, які гинуть від ворожого вогню прямою наводкою.
Лінія зіткнення й сьогодні проходить територією аеропорту
У ніч з 16 на 17 січня ЗСУ починають контратаку, яку координує особисто Начгенштабу В. Муженко, і яка… не приносить успіху: частина танків «не заводиться», підрозділи не виконують поставлені задачі, в тилу кричать про «всепропало». Після важких боїв 21 січня українська армія змушена була залишити майже повністю зруйновані приміщення нового терміналу. Тим не менше, лінія зіткнення і сьогодні проходить територією аеропорту (за злітно-посадковою смугою).
За увесь час оборони аеропорту, яка тривала 242 дні, Україна втратила до 200 воїнів. За зведеними даними від українських прес-служб (МО, ГШ, РНБО, АП), за час боїв за Донецький аеропорт мала би загинути чи не половина особового складу Російської армії та чоловічого населення окупованих територій призовного віку, що є доволі сумнівним пропагандиським ходом. Рупори сепаратистів також не залишаються в боргу і заявляють, як мінімум, про 600 загиблих українців. Фактом є те, що під час лобових атак на аеропорт співвідношення втрат сягало 1/5-10, оскільки сепаратистам доводилося йти в атаку по рівній, прострілюваній місцевості. Таким самим фактом залишається повна відкритість для ворожого артилерійського вогню «дороги життя» до Нового терміналу, що проходила злітно-посадковою смугою, у грудні 2014-січні 2015 р.
Фото: ТАСС
Дебальцевська дуга
На цьому зимова кампанія не завершується. Апетит агресора росте, і його маріонетка-Захарченко заявляє, що поверне контроль над Дебальцевим. Росія підтримує ці твердження прямими поставками зброї, боєприпасів, «добровольців», амністованих зеків тощо. Основний удар очікувано спрямовується у район горловини «Дебальцевської дуги».
З 26 січня тривають безперервні атаки танків, диверсійних груп та піхоти в напрямку Горлівка-Вуглегірськ та Калинівка, а з півночі – на Логвинове. 29 січня починаються бої за Вуглегірськ. 5 лютого місто впало. Після втрати Вуглегірська та висот навколо нього єдина траса, якою здійснюється постачання угрупування в Дебальцевому (траса М03), опиняється під ворожим вогнем. З Дебальцевого евакуюють мирних громадян, для чого 6 лютого досягнуто згоди про створення «зеленого коридору».
9 лютого росіяни захопили Логвинове, перекривши трасу М03. Проте під контролем ЗСУ залишаються польові дороги, якими здійснюється постачання/евакуація у нічний час.
За таких обставин, ввечері 11 лютого в Мінську почалася зустріч Норманської четвірки на найвищому рівні. 12 лютого – підписані другі Мінські домовленості, в яких зазначалося про припинення вогню з 00:00 15 лютого. До цього часу ситуацію в Дебальцевому мали, за словами Путіна, «прояснити експерти». В якості експертів він залучає механізовані частини, укомплектовані бурятами та російський спецназ ГРУ і сили спецоперацій. Як і під час боїв за аеропорт, росіяни нагнітають в Україні панічні настрої, робляться вкидання інформації про величезні втрати. Дисонанс лише посилюється на фоні офіційних заяв Президента про мир, якого досягнуто в Мінську. Частина підрозділів покидає позиції і відходить без наказу, росіяни накопичують сили в горловині дуги. За таких обставин, в ніч з 17 на 18 лютого віддається наказ про організований вихід українських частин з Дебальцевого. Усю ніч підрозділи прориваються з боєм. Росіяни заповнюють інфопростір даними про тисячі загиблих та полонених. Україні терміново потрібен позитив – Президент вилітає на фронт, і комбриг 128-ї, який залишився з солдатами під час, почасти, хаотичного прориву, отримує звання Героя.
На цей раз втрати ЗСУ просто неможливо замовчувати. Вже 20 лютого офіційно говорять про 179 загиблих під час прориву, доля 81-го бійця невідома, 110 – потрапили до полону. І це – чесні та вчасні цифри про ціну прориву. Крім цього, під Дебальцевим втрачено третину всієї техніки залучених частин (вийшла з ладу, підбита, часом – покинута). Росіяни радісно знімають покинуті українцями склади з боєприпасами та, навіть, американські контрбатарейні радари малого радіусу дії.
Фото: ТАСС
Таким був початок цього року на фронті
Економічні санкції проти Росії – це все, на що згодні гаранти нашого суверенітету, яким ми у 1994 році віддали третій за потужністю ядерний потенціал у світі
Лютий Мінськ
Вкрай негативна динаміка ходу бойових дій стала головною причиною підписання кабальних для України умов «комплексу заходів з виконання умов Мінських домовленостей» 12 лютого. І у військовій, і у дипломатичній компоненті Росія закріплює досягнутий успіх:
1. Москва отримала можливість диктувати свої умови змін до Конституції України, оскільки при децентралізації особливості окремих районів Донецької та Луганської областей мають бути погоджені з сепаратистами (п.11 угод).
2. Кремль отримав можливість провести вибори на окупованих територіях і зобов’язав Україну визнати результати цих виборів (п. 4 та 9).
3. Росія не взяла на себе жодних зобов’язань щодо виводу військ, бо присутність росіян на Донбасі норманська «трійка» офіційно не визнає.
4. Контроль над державним кордоном України може бути повернуто Києву лише після всеохоплюючого політичного врегулювання, тобто… ніколи (п. 9).
Таку ціну заплатила Україна за інфантильність суспільства та популізм політиків, що обіцяли «завершити АТО в п’ять днів». Запроваджені після анексії Криму економічні санкції проти Росії, як єдина відповідь агресору від Заходу, справляють на українців гнітюче враження. Наразі, це все, на що згодні гаранти нашого суверенітету, яким ми у 1994 році віддали третій за потужністю ядерний потенціал у світі.
Але… Беззаперечним є факт, що ЗСУ виграли час для перегрупування та посилення оборони. Вже 26 лютого 2015 року Україна розпочала відведення важкого озброєння від лінії розмежування, але поодинокі обстріли та сутички тривають на усіх ділянках фронту. Найгарячіше – біля аеропорту, під Горлівкою, Щастям та в Широкиному, на якому пробують відпрацювати схему «демілітаризації». Традиційно, кожна зі сторін розуміє домовленості на свій лад, тож із демілітаризації нічого не виходить. Протягом березня-травня кількість обстрілів постійно зростає, датами поновлення активних бойових дій називається то 9 травня, то 22 червня.
Армія заривається в землю та в боротьбу з «аватарами», що в умовах «ні війни, ні миру» втратили будь-яку мотивацію до служби. Часом, нам Щастить з великої букви.
Саме під Щастям 16 травня під час бою з ДРГ ворога взято в полон спецназівців: капітана ЗС РФ Єрофеєва Євгена Володимировича і сержанта-контрактника ЗС РФ Александрова Олександра Анатолійовича. Обидва – з 3-ї окремої гвардійської бригади спеціального призначення (м. Тольяті). Це не перший і не останній такий випадок, проте він вирізняється серед інших тим, що набув розголосу зусиллями волонтерів. Росіяни своїх не кидають і генерал-майор РФ Ігорь Конашенков дає такий коментар : «Захоплені СБУ в Луганській області громадяни Росії Олександр Александров та Євген Єрофєєв на момент свого затримання 17 травня не були військовослужбовцями Збройних Сил РФ. Ми перевірили інформацію української сторони: ці хлопці раніше дійсно проходили службу в одному із з’єднань ЗС РФ і мають військову підготовку».
Алєксандров та Єрофєєв все ще знаходяться під слідством, але сповнені оптимізму та надій на швидкий обмін, оскільки загальною практикою у боротьбі з тероризмом в Україні є масовий обмін затриманих сепаратистів на наших полонених воїнів.
Росія продовжує нагнітати ситуацію та примушувати Україну до миру за її умовами. Тільки за травень місяць вона перекидає в Україну 40 танків, 15 РСЗВ, 15 САУ, 50 ББМ, 130 вантажівок, 2 ешелони з боєприпасами та гроші, гроші, гроші. Гроші та матцінності нещадно розкрадаються вождями люмпенів, і війна – це найкращий спосіб замести сліди. На світанку 3 червня сепаратисти спробували здійснити лобову атаку на позиції біля Мар’їнки. З четвертої ранку вони використовували 152 та 122 мм артилерію, танки, РСЗВ та міномети. Українська артилерія почала відповідати ближче до обіду, оскільки була відведена за умовами перемир’я. Проте, судячи з перебігу подій, атака не була раптовою. Позиції в Мар’їнці були добре підготовлені, резерви були напоготові. Захопивши передовий блок-пост, ворог не зміг просунутись далі. Друга хвиля росіян опинилася під прицільним вогнем української артилерії. Після скоординованої контратаки блок-пост у Мар’їнці повернуто під контроль України.
Якщо задумом було показати імпотентність правоохоронної та антитерористичної системи в Україні – це вдалося на 100%
11 липня Правий сектор перервав літню інформаційну сієсту українців розборками в Мукачевому. Ділиться ринок контрабанди через кордон. Застрелено одного з братків нардепа Ланьо, двоє загиблих «патріотів» у ПС, четверо поранених міліціонерів, три спалені машини, гранатомети та станкові кулемети в центрі Європи. ПС відходить у гори, де їх так і не знаходять. Якщо організатори мали задум показати імпотентність правоохоронної та антитерористичної системи в Україні – їм це вдалося на 100%.
10 серпня відбувся бій 72 бригади, посиленої тим же ПС, під Старогнатівкою. На цій ділянці бойовики мали намір розширити плацдарм на правому березі р. Кальміус, що створювало загрозу нашій обороні. З огляду на інформаційний супровід бою (українські позиції обстрілюють, атакують – ми йдемо в контратаку – напад відбито – ми зайняли важливі висоти), на присутність штурмових підрозділів ПС, злагоджену роботу артилерії – це була ще одна наперед продумана та реалізована ГШ операція. Плюс гарна робота сил інформаційних операцій ЗСУ.
Міжнародний тиск на Україну щодо імплементації Мінських домовленостей (бо ж іншого плану в України немає) посилюється. Держсекретар США Нуланд особисто переконує парламентарів та контролює голосування змін до Конституції у першому читанні 31 серпня (в тому числі, щодо надання окупованому Донбасу особливого статусу). З натовпу під парламентом у правоохоронців полетіла бойова граната. Троє загиблих нацгвардійців, десятки поранених. Це чіткий сигнал, що внутрішньополітична стабільність – недосяжна мрія для України.
Крим та Донбас – гроші, не пахнуть
У розпал боїв з Росією під Савур-Могилою, Іловайськом та Луганським аеропортом, у серпні-вересні 2014 р. Верховна Рада приймає, а Президент підписує Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності та тимчасово окупованій території України» (далі Закон «Про ВЕЗ Крим»).
Формально, автори законопроекту вирішують «питання про спосіб евакуації громадян та бізнесу з окупованих територій». На практиці – створюють легальні механізми торгівлі з агресором. Це разюче дисонує з голосними політичними заявами (Верховна Рада разів з п’ять оголошувала Росію агресором) та історичними прецедентами (Британський закон 1914 року «Про торгівлю з агресором», наприклад, запроваджував кримінальну відповідальність для особливо підприємливих осіб, що хотіли торгувати з Кайзером). Закон про торгівлю з Кримом чинний і по-сьогодні (останні зміни було внесено 9 жовтня ц.р.). Мабуть, є складнощі з вивезенням майна підприємств, схожі з продажем Ліпецької кондитерської фабрики. Перепони, для протидії яким кримські татари оголосили блокаду Криму у вересні 2015 року. Її енергетична складова, до речі, була надзвичайно ефективною, аж поки Україна 8 грудня не увімкнула гілку «Каховська – Титан» на прохання Фірташа.
Торгівля з Донбасом – ще один вражаючий приклад системної корупції. Тимчасовий порядок перетину лінії розмежування визначає підставами для заборони проїзду вантажного транспорту «підозри щодо фінансування тероризму». При цьому побори з абсолютно ВСІХ товарів, що продаються на територіях ЛДНР, поповнюють скарбничку терористів. Рішення про надання дозволів приймаються у ручному режимі, вантажі з продуктами для армій ЛДНР оформляються як гуманітарний вантаж, а вартість проїзду однієї фури через «свої» блокпости може сягати 10 тис. дол.
У липні 2015 р. за участі Президента приймається рішення про створення мобільних груп по боротьбі з контрабандою, до складу яких увійшли волонтери. Після кількох гучних випадків затримання та знищення вантажів, 2 вересня в районі м. Щастя (с. Лопаскіно) одна з мобільних груп потрапила в засідку. Внаслідок підриву міни наведеної дії (МОН) загинуло 2 особи, шестеро поранено. Офіційно нам сказали, що група потрапила в засідку ворожої ДРГ. Результати розслідування невідомі. Діяльність мобільних груп де-факто припинено.
Сирійський гамбіт
Далі була Генеральна асамблея ООН 28-29 вересня 2015 року. Виступи та гучні заяви з трибуни, перемовини за лаштунками (Обама-Путін). Очевидно, що консенсусу по Україні та врегулюванні на Близькому Сході досягнуто не було. Відразу по зустрічі, 29 вересня США заявили про те , що нададуть Україні системи контрбатарейної боротьби дальнього радіусу дії на 20 млн дол.
На наступний день Рада Федерації РФ надала дозвіл на використання Збройних сил Росії за кордоном. Начебто, Башар Асад офіційним листом звернувся до Росії по допомогу. Начебто, до цього російських військових у Асада не було. Авіаудари по позиціях «екстремістів» розпочалися того ж дня, однак виявилося, що противники Ісламської держави мають глибокі розбіжності у дефініції «екстремізму». Росія бомбардує, насамперед, опозиційні до Асада угруповання, що їх підтримують США, Турція та Саудівська Аравія.
Ошелешений Вашингтон в офіційній риториці дає зрозуміти, що він чітко розділяє питання України та Сирії. І що Україна ніколи не буде розмінною монетою для домовленостей по Сирії. Проте Росія кров’ю своїх солдатів розсуває рамки перемовин. Вона домоглася того, що фокус уваги змістився від «Україна-Крим» до «Сирія-біженці-Україна-Донбас».
Вкотре взявши на озброєння західний жупел боротьби з ісламським тероризмом, Путін подвоїв ставку та почав власну ризиковану гру. Тактично у цьому він виграв. Стратегічно – втягнув Росію у ще одну довгу авантюру.
Париж та нормани
Як результат, у жовтні в Парижі під час зустрічі на найвищому рівні керівники держав – членів Норманської четвірки зміни Мінських умов навіть не обговорюють.
У Парижі вирішили за краще піти назустріч Москві та посунути терміни, а не визнавати угоду недійсною
Сторони вийшли за рамки букви лютневої угоди лише в частині термінів проведення місцевих виборів на Донбасі. У п.9 Мінську було опосередковано вказано, що політичне врегулювання та вибори на окупованих територіях мали завершитися не пізніше кінця 2015 року. Саме до виборів та «всеохоплюючого політичного врегулювання» прив’язана дата відновлення Україною контролю за кордоном. Фактично, цей пункт був єдиним, де бойовики були обмежені конкретними термінами. В Парижі вирішили за краще піти назустріч Москві та посунути терміни, а не визнавати угоду недійсною.
7 жовтня Павло Клімкін з трибуни Верховної ради заявив, що вибори на Донбасі відбудуться лише після виведення російських військ і техніки. Дуже хочеться в це вірити, однак, підкреслю, що, по-перше, Ангела Меркель та Франсуа Оланд не бачать російських військ на Донбасі. Щоб не входити у клінч з Росією, у офіційних заявах вони використовують евфемізм «іноземні війська на території України» . По-друге, на прес-конференції після Паризької зустрічі Оланд прямо сказав, що виведення військ відбудеться лише після визнання ОБСЄ результатів виборів. По-третє, у тексті Мінську жодних конкретних термінів виведення військ не встановлено (п.10). По-четверте, присутність росіян не визнає Путін та представники окупацій, а тому виводити немає чого, і тут жодного консенсусу досягнуто не було.
На жаль, Україні не вдалося зламати логіку Мінських домовленостей, закладену росіянами. Її суть доволі проста: спочатку Україна визнає і закріплює в Конституції та законах статус «республік» та їх органи влади, армію – «Народну міліцію», суди та прокуратуру; Європа через ОБСЄ легітимізує результати через визнання виборів на Донбасі; і лише після цього Росія все одно НЕ виведе війська, бо їх там немає, і буде продовжувати «транскордонне співробітництво» та шантаж України.
Натомість Україна, показуючи власну миролюбність, вже 3 жовтня почала відведення озброєння калібром до 100 мм.
13 жовтня було оприлюднено звіт Ради безпеки Нідерландів щодо катастрофи літака рейсу MH17 17 липня 2014: літак збито ракетою ЗРК «Бук» з контрольованої сепаратистами території, винних має визначити кримінальне розслідування, що триває. Між строками звіту зрозуміло, що підозрюваний один, і звати його Володимир Путін.
Осіннє загострення
«Нами зафіксовано кілька ознак, що свідчать про те, що здійснюється підготовка до наступальних дій. Я скажу більше. Там постійно перебувають різного рангу військові начальники, наприклад, з Генерального штабу, 12-го резерву командування ЗС РФ. Це постійна основа», – заявив 19 листопада начальник управління ГУР МО Вадим Скібіцький.
До інформаційного нагнітання підключаються традиційні агенти впливу Росії. В.Медведчук, який представляє Україну у гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи, 18 листопада заявляє, що саме Київ «так і не перейшов до виконання політичної складової Мінських угод».
«Миролюбна опозиція» кричить про «услышать Данбас», ура-патріоти – «дайте нам зброю – нема сил терпіти»
З одного боку, на Україну здійснюється інформаційно-дипломатичний тиск щодо невиконання умов Мінську (наприклад, погодження з представниками окупацій конституційної реформи – див. п.11). З іншого – до зубів озброєна гібридна армія на Донбасі посилює обстріли та атаки, і ми маємо втрати на фронті.
«Миролюбна опозиція» кричить про «услышать Данбас», ура-патріоти – «дайте нам зброю – нема сил терпіти». Класичні качелі для розхитування ситуації на кшалт вже випробуваних: «на Майдані згвалтували і вбили вагітну студентку», «фашисти розіп’яли і з’їли беркутівця-пацифіста, батька шести неповнолітніх дітей».
Тиск посилюється тому, що:
1. Україна зайняла жорстку позицію на переговорах політичної групи в Мінську: спочатку виведення військ і відновлення контролю за кордоном – а тоді вибори.
2. На черзі – голосування у Верховній Раді змін до Конституції у частині особливого статусу окупованих територій.
Проте, Великої війни не буде. Вона не потрібна Росії, оскільки Україна погоджується на поступки та щоразу гірші умови навіть після локальних поразок від гібридної армії окупацій ЛДНР (Іловайськ, Дебальцеве). Росія не зможе пояснити світові настільку відверту агресію проти України, а своєму плебсу – втрати. Отже, найближчим часом військова складова передбачає лише обмежені дії сепаратистів – все інше має зробити політична дестабілізація.
Натомість, комплексний військовий, дипломатичний, економічний та інформаційний тиск на Україну буде посилюватись. Його мета – реалізація Мінську у російській інтерпретації.
Отже, які з усього цього маємо висновки?
Військова безпека
І Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина чітко визначили головного ворога України і напрями відбиття агресії на концептуальному рівні. Деталізації на рівні програм і відомчих планів дій поки немає.
Протягом минулого року Україна відновлювала боєздатність армії і в результаті має можливість відбити загрозу, але тільки з боку СЕПАРАТИСТІВ. Через призов та мобілізацію пройшли 210 тис. осіб, що становить потужний резерв ЗСУ.
Разом з цим, повноцінне російське вторгнення чи перспектива реконкісти окупованих територій залишаються кошмаром для ГШ та Головнокомандувача. Економічно та технологічно рівень розвитку російських ЗС для нас є недосяжним у найближчі роки.
Системних, кардинальних кадрових чи управлінських змін в армії не відбулося. Професійний кістяк сержантів та старшин так і залишається мрією. Штабна робота в бригадах та батальйонах побудована за старим радянським зразком і є неефективною. Кількість навчань та практичної підготовки зростає, проте відстає від стандартів боєздатних армій.
Протидія розвідувально-підривній діяльності агресора
Країну вдалося втримати від поширення громадянського протистояння. Але, попри статистичні досягненя у контррозвідувальній та антитерористичній діяльності, вітчизняна контррозвідка політично обмежена у проведенні активних операцій на окупованих територіях, що значно обмежує її ефективність. Крім цього, ярмом на шиї у всіх правоохоронців залишається тотальна корупція, що процвітає на фронті.
Донбас та Крим стають Клондайком для корупціонерів
Великому українському бізнесу начхати на «країну-резидента», але цей же бізнес прямо визначає українську політику. Торгівля з Кримом та Донбасом регулюється олігархами у ручному режимі та процвітає. Усі побори, зібрані на території ЛДНР, використовуються для подальшого збагачення терористів та фінансування армій сепаратистів. При перетині «лінії розмежування» створено легальні корупційні схеми.
Можемо лише вірити в перспективу та безповоротність процесів, пов’язаних зі створенням НАБУ, Національної агенції з протидії корупції, пакетом антикорупційних заходів. Наразі ситуація катастрофічна.
Розвідка
Спостерігаємо активну роботу та зростання ефективності армійської розвідки та спецназу на фоні повної імпотентності СЗР. Армійці ставлять амбітні задачі з розгортання партизанського руху в Криму та на Донбасі, але це є непосильною задачею без реальної і зрозумілої для населення перспективи повернення окупованих територій.
Політико-дипломатичні досягнення
Економічні санкції Заходу проти агресора були непереконливими на фоні драконівських умов Кремля до України. Визнання виборів на окупованих територіях за сценарієм Москви та внесення змін до Конституції України мають усі шанси підірвати внутрішню стабільність в Україні та на 100% переносять конфлікт у внутрішньополітичну площину. Сьогодні Мінські домовленості містять чіткі вимоги до України і безстрокові абстракції до окупантів. Шансів ПОРУШИТИ домовленості стає все більше саме в України, а допомога Заходу все частіше нагадує примус до примирення.
Тим не менше, під кінець року в України з’явився реальний шанс вислизнути з мінської удавки. Тягнути час, щоразу підтверджуючи недоговороздатність Москви, здійснювати реформи і розбудовувати армію. Вчергове доводити нелегітимність оголошених в ЛДНР виборів (їх же не можна переносити без кінця). Ні за яких обставин і ні під яким соусом «особливого Закону України» не погоджуватись на проведення виборів на підконтрольному Кремлю Донбасі. Довести, що Мінськ не працює саме через позицію Росії. Не вносити особливий статус «самоврядування» Донбасу до Конституції України… Витримати тиск та домогтися нового миру.
Об’єктивно, у 2015 ми не стали глобальним гравцем у світовій партії, шахівниця якої проходить Україною. Але все ще маємо шанс перестати бути пішаком на своїй території.
Володимир Полевий, керівник ІАЦ РНБО, кандидат юридичних наук