Рік тому наприкінці травня на Войнівському водосховищі трагічно загинув молодий лікар і депутат Олександрійської міськради, 36-річний Віталій Сухомлин. Нещасний випадок з ним стався під час відпочинку, коли у колі рідних чоловік святкував свій день народження. Катаючись на власному водному скутері на достатньо високій швидкості, Віталій спробував проскочити під канатом поромної переправи, та, на жаль, вправно виконати такий маневр йому не вдалося. Натомість скутерист зачепився об канат головою. Удар був настільки сильним, що від отриманої важкої травми черепа і скальпованої рани потерпілий практично одразу помер. Про цю трагедію торік активно писали практично всі олександрійські ЗМІ. Привід згадати про неї є і сьогодні, адже справа дійшла до суду й набрала дещо інших обертів.
Розібратися у ній спробував і кореспондент Першої електронної газети.
Після трагічної смерті Віталія Сухомлина його дружина Ірина звернулася зі скаргою до Олександрійського міськрайонного суду, в якій висловлювала свою незгоду щодо закриття кримінального провадження у справі загибелі чоловіка. Обґрунтуванням для неї став той факт, що слідчий неналежно провів розслідування, не встановив, яким чином сталося нещастя, та осіб, причетних до нього. На переконання заявниці, правоохоронці не з’ясували, на чиєму балансі сьогодні знаходиться поромна переправа, хто взагалі здійснює її обслуговування, ремонт, чому не забезпечили належних умов використання джерела підвищеної небезпеки, в результаті чого загинула людина?
Позивачка переконана, що імовірність заподіяної шкоди третім особам при роботі порому — річ беззаперечна. Отож подала клопотання слідчому щодо встановлення фізичної чи юридичної особи, яка відповідає за технічну безпеку експлуатації поромної переправи, але на даний час воно не задоволене.
З дня загибелі чоловіка заявниці минув рік, а поромна переправа продовжує працювати. Тому вдова вважає, що ані слідчий, ані прокуратура Олександрійського району не зробила жодних кроків з перевірки її роботи. У своєму клопотанні Ірина Сухомлин стверджує: пором залишається безконтрольним джерелом підвищеної небезпеки.
Виходячи з приписів Водного кодексу України саме органи місцевої влади, на чиїй території розташований пором, зобов’язані повідомляти населення про правила, які обмежують водокористування у зазначеному місці. Але фактично, як нам вдалося з’ясувати, переправа працює без обмежень щодо купання та катання на водному транспорті. Поблизу неї немає жодного знаку, що попереджує про небезпеку на воді. Про це мали б подбати Войнівська сільська та Приютівська селищна ради. Також питанням для потерпілої залишається й те, що коли її чоловік наразився на канат поромної переправи, механізм спрацював, бо хтось хотів ним скористатися. Отож ані особу, яка натягнула трос, ані власників порому правоохоронці так і не знайшли, а справу вирішили закрити. Втім, суд цьому заперечив, вважаючи доводи заявниці обґрунтованими. Тепер міліція має з’ясувати, кому належить цей водний об’єкт та хто відповідає за його утримання, технічне обслуговування та безпечну експлуатацію. Також за рекомендацією суду обов’язковою є судово-технічна експертиза з питань відповідності облаштування та експлуатації переправи вимогам нормативних актів. Підлягає з’ясуванню й питання відповідальності органів місцевого самоврядування щодо службової недбалості, результат якої доволі плачевний — загинула людина.
Ірина Сухомлин добивається справедливості зі зрозумілих причин. Вона втратила годувальника й батька своїх дітей. Не тільки для неї важливо, а й для інших, щоб подібні трагедії не повторювались. Втім, шукати винних — не значить позбутися власних внутрішніх хвилювань та тривог. Звісно, що в історії з войнівським поромом багато незрозумілого. А головне, що сам пересувний механізм юридичного власника не має. Ані Войнівська сільська, ані Приютівська селищна ради на балансі його не обліковують. Документально ніяких юридичних відносин до порому не має жодне з місцевих підприємств. Тоді як за чинним законодавством роботу й безпеку поромних переправ і наплавних мостів визначають саме керівники підприємств, установ та організацій, орендарі, що її експлуатують. Причому здійснюють це за погодженням із місцевими органами виконавчої влади та Державною пошуково-рятувальною службою. Так має бути в ідеалі. Але, на жаль, не в нашому випадку. Історія свідчить, що на річці Інгулець в цьому ж місці, де нині діє пором, колись був збудований невеликий місток, довжиною з 10–15 метрів, що з’єднував між собою Войнівку та Приютівку. У далеких 50-х — на початку 60-х років тут було створено Інгулецьке (або як його ще називають у народі Войнівське) водосховище для роботи державного цукропереробного підприємства. Люди, які роками з легкістю перетинали річку, прямуючи до сусіднього села, з появою великого водосховища ініціювали й створення на тому ж місці поромної переправи. Войнівські старожили пригадують, що громаді в цьому допомагали робітники цукрового заводу, більшість з яких мешкали у Войнівці. За роки свого існування переправа у прямому сенсі стала незамінним наплавним містком для багатьох сільчан. І, до речі, за час її існування подібних трагедій на ній, на щастя, не траплялося.
«Щодня переправою користується до двох сотень людей — мешканців обох сіл, — розповідає 40-річний войнівець Вадим Філоненко, який на момент нашого візиту на водосховище саме переправився поромом з Приютівки на Войнівку. — І це не лише працівники цукрового заводу, а й робітники войнівської «Оконіки», вчителі, працівники приютівських елеваторів та й просто ті, хто має на протилежному боці рідних чи знайомих. Поромом користуються і старі, і малі. Перевозять ним і мопеди, і велосипеди, і навіть малюків у дитячих колясках. Це цілком безпечно і шлях найкоротший. Відстань переправи всього лишень 75 метрів. Тоді як в об’їзд — 6 км через дамбу, а 15 км через Олександрію. Люди розуміють, що це дуже зручно, і що збудувати міст через водосховище нині — мрія нереальна, тому підтримують переправу у належному стані. Ось і тоді, коли через власну необачність загинув лікар, ми, жителі Войнівки, за власні кошти придбали 75 метрів тросу і полагодили пором. Хочу сказати, що у цій трагедії не варто шукати крайніх і тим більше говорити про небезпечність переправи. Хоча про покійних і не говорять погано, однак чоловік постраждав, бо знаходився в збудженому стані, та своєю поведінкою він міг нанести шкоду ще й дітям, які в день трагедії купалися поблизу переправи».
«Пором дуже зручний і простий у використанні. Щодня він задовольняє потреби багатьох наших односельців, — розповідають вихованці Войнівського дитбудинку 19-річний Віталій Коробкін та 20-річний Іван Проноза (на фото), які також у день нашого візиту на Войнівку прямували поромом до знайомих у Приютівку. — Це найдешевший і найкомфортніший спосіб дістатися в сусіднє село. Одночасно ним може переправитись до 30 осіб. Вранці тут навіть черги створюються. Достатньо бажаючих дістатися на інший бік і протягом дня. Переправа, як ви бачите, без діла не стоїть та й користь людям приносить».
Новообраний сільський голова Войнівської громади Михайло Ручйов, який спільно з нашим кореспондентом спостерігав за роботою переправи, певен, що 95–97% жителів Войнівки підтвердять, що жодної небезпеки для них пором не створює, та й чому через необачність однієї людини, страждати мають всі інші?
Чи буде встановлено винуватців трагедії? Чи все ж ціна питання – людський фактор? У будь-якому разі трапляються у житті різні ситуації, як ті, що були заплановані самою людиною, так і непередбачувані, як у випадку покійного Віталія Сухомлина. Проте, у кожній ситуації треба брати відповідальність за свої вчинки, поведінку, дії і навіть бездіяльність. Бо за все в житті доводиться платити, інколи навіть ціною власного життя.
Натяля Луценко для Першої електронної газети