Кожен з українських воїнів, які захищають нашу країну — це приклад мужності та відваги. Але є серед них особливі хлопці, про яких складають легенди. Про таких, як Ян Лапшін, вже сьогодні потрібно писати книги та знімати фільми.
Не взяли до війська
Ян народився 6 листопада 1993 року в селі Деребчин Жмеринського району Вінницької області. Дитинство видалось нелегким, доводилося змалечку працювати по господарству та на тваринницькій фермі. Після закінчення школи навчався в училищі, здобув професію електромонтера.
Як тільки виповнилося хлопцю 18 років — поїхав за кордон. Працював переважно водієм: розвозив товари в магазини, згодом став далекобійником.
Коли почалося повномасштабне вторгнення — повернувся до України і пішов у військкомат. З першого разу його не взяли до війська, з другого теж. Тільки за третім разом 26 грудня 2022 року його зарахували спочатку в піхоту, потім відправили навчатися на танкіста.
Після навчання потрапив до 118 Окремої механізованої танкової бригади і весь час воював на Запорізькому напрямку.
“Він заповнював собою увесь простір”
“Знайомство з Яном у мене відбулося після контрнаступу, у якому я брав участь, — розповідає побратим Іван Кравцов. — Ян з’явився в нашому підрозділі трохи пізніше. На перший погляд здавався мені занадто енергійним та емоційним. Він просто заповнював собою, своїми емоціями увесь простір у підрозділі, тому я інстинктивно намагався уникати його компанії. Після останніх втрат під час штурму у мене був пригнічений настрій, я почувався емоційно придавленим. А тут з’явилась нова людина в підрозділі — дуже веселий і життєрадісний хлопець. Я не міг в ті хвилини розділити його радість.
Пізніше Яна поставили в екіпаж танка, з яким він пробув до самого кінця. Почалися наші спільні виконання завдань. Під час першого виїзду я сильно хвилювався за його екіпаж. Надто несерйозним мені здавався Ян. Гадав, що він не здатний зосередитися на виконанні завдання. Мені важко було уявити його в бою.
Але після першого виїзду всі мої сумніви стали розсіюватися. Почав приглядатися до людини. Більше спілкувалися та поступово зближувалися. Адже тепер нам разом потрібно виконувати накази, тому мали розуміти один одного з пів слова і з одного погляду”.
Іван Кравцов каже, що Ян добре розумівся на техніці, швидко розібрався з танком, був просто зразковим механіком, допомагав порадами й справою. Він їздив на усьому, що має двигун і може рухатися.
Ян був дуже витривалим та працьовитим хлопцем. В будь-якому стані, за будь-якої погоди, втомився чи хворий — він залюбки допомагав побратимам, ніколи не відмовляв. Техніка для нього — це його світ.
“Пізніше мій екіпаж став працювати здалеку. А їхній чомусь відправляли в саме пекло. Але ніколи я не чув, щоб у них виникли якісь сумніви, виїжджати чи ні.
Якось під час виїзду у них виникли проблеми з технікою, тому командування дало розпорядження взяти мій танк (мій екіпаж був у відпустці). Ян швидко пересів і погнав танком в район очікування. Я тоді так сильно хвилювався, мені навіть наснився дуже неприємний сон. Наснилось, що екіпаж Яна повернувся, а інший — ні. Шкода, що той сон став пророчим.
Ми опісля довго розмовляли між собою відносно того, що і як робити в різних ситуаціях. В підсумку дійшли однієї думки, що для механіка головне — це привезти своїх людей назад.
І Ян завжди привозив своїх хлопців назад”.
“Примарний гонщик”
Командир і хлопці з екіпажа Яна Лапшіна розповідали, що як тільки лунає команда “відкат” (повернення – ред.), він казав: “Хлопці, тримайтеся!”. І триматися потрібно було сильно, бо Ян вижимав із танка максимум.
З останнього бою Ян зумів вивезти палаючий танк. Хлопці гасили вогонь на ходу. Так він врятував бойову машину і її екіпаж.
Ось як про це випадок розповідає побратим:
”З ними була така ситуація, коли на чергуванні засікли місце розташування їхньої техніки і почався обстріл. Туди летіло все, що могло літати. В результаті танк загорівся, хлопці намагалися його загасити. Але обстріл продовжувався.
Тоді Ян говорить, мовляв, я спробую завести, і ми звідси їдемо. Командуванню вже передали, що танк втрачено. Ну а наш Ян спробував і таки завів! І як у фільмі “Примарний гонщик”, на охопленому вогнем танку пролетів через місто і вивіз екіпаж. Ще те було видовище!
Це був хлопець хоробрий і добрий.”
Остання розмова
Олена Лапшіна (дружина) розповідає про своє знайомство з Яном:
“Розмовляла по відеозв’язку зі своїм другом, який був на війні. І раптом поруч з ним вигулькнуло обличчя його побратима. Далі продовжили розмовляти втрьох, Ян захотів зі мною познайомитися. Попросив мій номер.
Якийсь час ми з ним спілкувалися телефоном, а потім він приїхав у відпустку до мене в село Новогригорівка Перша. Далі почали жити разом, і він запропонував одружитися.
Ми познайомилися під час телефонної розмови і загинув він теж під час розмови зі мною. Це такий жах почути вибух, після якого в слухавці лише мовчання”.
Побратими розповіли Олені, що тоді почався обстріл їхнього розташування “градами”, і перший же снаряд вбив Яна. Він би навіть не встиг зреагувати. Сталося це поблизу Оріхова, Запорізької області.
За свою сміливість та відчайдушність при виконанні бойових завдань Ян Лапшін отримав:
- орден “За мужність” ІІІ ступеня,
- відзнаку “Ветеран війни”,
- нагрудний знак “Відзнака командира танкового батальйону 118 окремої механізованої бригади”.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Фото надала Олена Лапшіна
Читайте також: “Немає рушниці. Буду воювати з ножем” – як “Дід” з Кіровоградщини захищав Донбас
Залишити коментар: