4 лютого в Туристично-інформаційному центрі Кропивницького відбулася лекція-дискусія історика, доктора історичних наук Юрія Митрофаненка, присвячена постаті Володимира Ястребова – викладача Єлисаветградського земського реального училища, етнографа, чиє ім’я з 1993 року носить обласна краєзнавча премія. Модерував розмову ще один публічний інтелектуал – кандидат географічних наук Андрій Домаранський.
Про це повідомляє Перше електронна газета.
Розмова вийшла далеко за межі біографічного огляду та аналізу наукового спадку вченого, скоріше це був аналіз епістолярної спадщини Володимира Ястребова, в якій яскраво простежується його російська ідентичність та риси колоніального мислення.
«Я тут чужий»
Відповідь на запитання «ким був Володимир Ястребов», за словами Юрія Митрофаненка, криється не в його публічних наукових працях, а в особистому листуванні Ястребова, зокрема у листах до видавця «Київської старини» професора Феофана Лебединцева, науковця Хведора Вовка та інших. У них Ястребов прямо артикулює свою ідентичність: «По своему рождению и воспитанию чужд Юго-Западному краю и особенно простонародью. По книгам только знаю его язык».
В іншому листі він називає себе «кацапом» і підкреслює, що не вважає себе «туземцем» («туземцями» називав місцеве населення, тобто українців). Народжений у Самарській губернії, Ястребов чітко дистанціює себе від населення Єлисаветградщини, де прожив і пропрацював понад два десятиліття.
До слова, Юрій Митрофаненко згадує ще один яскравий епізод (і не лише згадує, а й демонтрує джерело). Мова йде про прохання Феофана Лебединцева до Ястребова, викладача Єлисаветградського земського реального училища, долучитися до створення книги для української школи. Відповідь була категоричною:
«Считаю для себя затруднительным писать доступно для народа, особенно для малоросов… Нужно быть тонким знатоком языка, чтобы сделать понятную статью на великоросском языке для малоросов. Нет, я не могу тут решительно ничего сделать», – відповідає він у листі.
Фактично це була відмова брати участь у проєкті для українського населення через власну російську ідентичність, про яку він раз-по-раз наголошує у різних своїх текстах.
«Не надо давать глохнуть русскому самосознанию»
Юрій Митрофаненко припускає, що поява Ястребова в Єлисаветграді була невипадковою. Його запросив професор Віктор Григорович – людина, яка сприймала місцеве населення як «невігласів» і навіть не розуміла, якою мовою тут говорять. У листі, написаному в 1887 році, Ястребов так формулює власну місію:
«Служить я могу местному историческому журналу. Я всегда буду рад и очень доволен бить посильним представителем нашей Новороссии. Хоча не могу считать себя туземцем, ибо родился не ближе, ни дальше, как в Самарской губернии”.
В його уявленні територія України була «наполовину жидовская и польская», а українці взагалі не виокремлювалися як окремий народ, лише як частина «русского». Головне ж завдання педагога, який, до речі, 11 років працював у земському училищі, він формулює так: «Не надо давать глохнуть русскому самосознанию». А учні при цьому мали пам’ятати, що «Новороссия – исконно русское наследство».
На думку Андрія Домаранського, Володимир Ястребов — не просто «конкістадор», а радше сноб, що зневажав селянство як соціальний стан, а українців сприймав винятково як «сільське населення».
«Для себе я бачу більше, ніж конкістадора. Я бачу сноба, який зневажає сільське населення. Людина чітко оприявнює свій світогляд, він показує, що належить до якоїсь іншої касти, що є селяни і є вищі на щабель люди. Я бачу душок шовінізма…
У листах згадуються малороси-туземці, це явні ознаки імперської риторики того часу. Це далеко не темні часи, але часи, коли люди робили свій вибір. Це людина імперії, це людина, яка їде за покликом імперії цивілізувати “туземців”. Він чітко розуміє, що з цим населенням він має щось зробити», – уточнює свою думку Андрій Домаранський.
Але чи існувала альтернатива такій риториці у тих контекстах?
«Друга половина ХІХ століття — це час Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Дмитра Яворницького, Миколи Аркаса. Це формування української історіографії, романтичної за духом і національної за змістом. У 1892 році у Львові відкривається кафедра історії України. Вибір був можливий. Ястребов свій вибір зробив — і залишився в імперському таборі. Це підтверджують і його листи, і публічні промови, і навіть прохання до Федора Вовка писати ім’я та по батькові «для сношений между русскими людьми и на русском языке», – каже Юрій Митрофаненко.
Чиє ім’я має носити премія?
Фінальна частина лекції торкнулася болючого сучасного питання – премії імені Володимира Ястребова. Чи доречно зберігати це ім’я, зважаючи на відкриті й публічно доступні джерела?
У контексті російсько-української війни, постійного намагання ворога відродити ідею так званої «Новоросії» та історичних паралелей з 1919 роком, коли Єлисаветград білогвардійці включали до Новоросійської області, ця розмова звучала особливо гостро.
Як підсумував Юрій Митрофаненко, Володимир Ястребов – це не постать «на віки», а випадкове ім’я в нашому символічному просторі, яке опинилося там без належної критичної оцінки.
Присутні зійшлися на тому, що уважне читання джерел і чесна розмова про минуле допомагають зрозуміти, кого і за що ми вшановуємо. А дискусія на тему «Ястребов – конкістадор імперії» має стати поштовхом для влади переглянути назву краєзнавчої премії.
Читайте також:
Залишити коментар: