90-ті роки… Молода Україна тільки-но здобула незалежність і ще не твердо стояла на ногах, але вже сама народжувала героїв, перших мужніх своїх синів-патріотів, про яких в ті часи зовсім не писали, але про яких люди повинні знати, бо це перші воїни ЗСУ, які показали всьому світові свій український, козацький, незламний, мужній характер.
Я, Хлусович Андрій, штаб-сержант у відставці, учасник бойових дій, від імені бійців першої роти хочу розповісти про нашого командира. Командира з великої букви – полковника Крючкова Володимира Миколайовича. Він закінчив Київське загальновійськове училище в 1983 році і тоді служив в 9-й бригаді спецназу в Кропивницькому (тоді Кіровоград).
Ми познайомилися в Миколаєві в учбовому центрі з підготовки до виконання миротворчої місії в Югославії. Тоді ще майора Крючкова призначили командиром нашої роти. В роті практично всі були контрактниками з різних куточків України. Майже три місяці йшла важка та інтенсивна робота з бойової підготовки роти. Наш командир завжди був поруч. Якщо під час ранкової зарядки при будь-якій погоді інші командири рот навіть не з’являлися, то Крючков біг з нами – попереду підрозділу. Якщо на полігон інші командири їхали на авто, то наш – разом з нами робив марш-кидок з повною викладкою. Він завжди був поруч та особистим прикладом для нас.
Звісно, що багато бійців не витримували такої підготовки і були незадоволені, але завдяки цьому в команді залишалися найкращі. Було важко, але пізніше та зараз, на війні, ми дякуємо за підготовку і науку командиру роти полковнику Крючкову. Його навчання не тільки знадобилося, а й врятувало не одне життя.
Але тоді, у далеких 90-х, головне випробування для нас було ще попереду – колишня Югославія.
Більше всього завдань було на нашій 1-й спеціальній роті. Ми виконували антиснайперську місію на вулицях Сараєво, конвойні місії по супроводжуванню вантажів в анклави, охороняли пункти здачі зброї воюючими сторонами, охороняли пункт постійної дислокації 240 окремого спеціального батальйону в місті Сараєво.
Рота успішно виконувала завдання у складній напруженій обстановці та займалася бойовою підготовкою.
За зразкове виконання своїх обов’язків та виконання завдань ротою у складних бойових умовах нашому командиру у квітні 1995 року було достроково присвоєне звання підполковника. Йому тоді було 32 роки.
У травні того ж року у відповідь на дії армії боснійських сербів поблизу Сараєво літаки НАТО, до яких миротворці зверталися за авіапідтримкою, розбомбили кілька складів озброєнь армії боснійських сербів. Відповіддю сербських ватажків Радована Караджича (перший президент Республіки Сербської) та Ратка Младича (воєнний злочинець, колишній сербський генерал, начальник штабу війська Республіки Сербської) став геноцид боснійських мусульман та масове захоплення в заручники миротворців, з яких робили «живий щит», щоб підставити під авіаудари НАТО і таким чином захистити свої військові об’єкти.
Але ми про це дізналися лише згодом одного травневого дня.
Один чек-пойнт (контрольно-пропускний пункт) оточено сербами, комбат починає доповіді в штаб ООН, в Київ та чекає вказівок, а час йде! Під загрозою оточення другий та третій чек-пойнти. Командир роти виїхав в цей район. Сараєво заблоковане, стягуються сербські війська.
Основні події розгорнулися на чек-пойнті Іліджа на сербській території – поруч зі штабом ворожої механізованої роти. Тобто серби були і зовні, і зсередини. А наш батальйон знаходився на мусульманській території. Мабуть, при організації цього чек-пойнту передбачалося, що мирні домовленості ніхто не порушуватиме і проти миротворців ніхто не воюватиме. Але ці правила були не для сербів. Вони отримали накази від Караджича та Младича вбивати мирних людей і робили це.
Нам же (миротворцям) сербське командування повідомило, що війська НАТО бомблять сербські військові бази, тому ми маємо без стрілянини здати зброю, а вони нібито відвезуть нас у безпечне місце. Командир роти Володимир Крючков доповів комбату та далі вів перемовини з сербами. А ті лише вимагали негайно здати зброю і не чинити опір.
І хоча серби значно переважали нас за чисельністю та озброєнням, наше рішення було – не здаватися. Перемовини відбувалися очі в очі. І коли наш командир віддав наказ не здавати зброю, серби цього не очікували. Вони кинулися до Крючкова, намагалися його скрутити і заткнути рота, але навіть вчотирьох не змогли його здолати. Тоді в хід пішла зброя.
Один із сербських військових приставив підполковнику Крючкову до скроні пістолет. Ще секунда і командира було би вбито. Але один із українських військових, хоробрий старшина В’ячеслав Дворовий кинувся на допомогу і вибив пістолет із рук серба. Між учасниками переговорів зав’язалася бійка. Побачивши це, серби відкрили по них вогонь чергами.
Крючкова та Дворового зв’язали і відправили до сербської в’язниці. За старшого залишився командир батальйону по радіозв’язку, який категорично наказав не чинити опір, щоб не було жертв.
Наступного ранку нас вивезли до міста Баня Лука в якісь колишні казарми, перебудовані під тюрму. Серби повідомили, що ми військовополонені та маємо виконувати їхні накази. Забрали особисті речі і наказали розділитися на групи по три чоловіки.
Командир роти Крючков був з нами. Він мав травму руки після “переговорів”. Крючков наказав не виконувати вимог сербів, бо вони порушили всі правила ООН і пішли зі зброєю на мирних і цивільних. Тож ми замість поділу на групи почали навпаки гуртуватися. Знову між українцями та сербами відбулася бійка. Останні почали стріляли автоматними чергами над головами та цькувати нас собаками. А біля скроні командира знову з’явився сербський пістолет.
Попри погрози смертю, Крючков не злякався. Він поводився хоробро і стійко, як справжній офіцер і чоловік. Гордо сказав, що ми його підлеглі і тільки він може віддавати накази. Мить і командира було би вбито… Але сербів здивувала мужність та незламність нашого командира. Мабуть, це нас усіх і врятувало.
На деякий час нас залишили в спокої. Цього вистачило, щоб В.Крючков разом зі старшиною В.Федосєєвим влаштували втечу з полону. Ми мали дати хоч якусь інформацію про себе командуванню в Київ, у Міністерство оборони. І це вдалося завдяки хоробрості нашого командира. Вночі Крючков і Федосєєв вибралися з тюрми, дійшли до якогось сербського хутора, знайшли телефон, змогли додзвонитися в Київ і швидко пояснити ситуацію – скільки нас і де знаходимось. А потім вони тим же шляхом повернулися назад в тюрму – до нас, своїх підлеглих, щоб в смертельній небезпеці бути поруч. Серби ж на той час вже підняли тривогу та почали шукати зниклих, а вони знову тут як тут, повернулися. Сербський офіцер стояв як паралізований і не міг повірити своїм очам!
Після цього інциденту сербське командування засудило Володимира Крючкова до розстрілу.
Цю мужню людину не раз виводили на розстріл, але так і не наважилися вбити! Він всі удари брав на себе, аби не чіпали його підлеглих. Тільки завдяки йому і були збережені 28 життів – хлопців нашої роби, які велінням долі потрапили у сербську тюрму.
Перед розстрілом один серб сказав йому: «Ти створюєш нам багато проблем і нам краще тебе розстріляти».
А командир відповів: «Я український офіцер. І помру заради миру. А як помрете ви? Подумайте! Ви помрете, як вбивці свого народу – з ганьбою!».
За гідну і віддану службу Володимир Крючков отримав подяки від командуючого сухопутних військ генерал-полковника Василя Собкова, заступника начальника генштабу ЗСУ генерал-лейтенанта Георгія Панкратова, від командуючого сектором «Північ» полковника Мокринеця, заступника командуючого сектора «Сараєво» полковника Верхогляда, Героя України, від засновника української розвідки генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського. А головна подяка – від нас всіх – його підлеглих!
Володимир Крючков нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня, «Знаком пошани», іншими нагородами та медалями ООН та України. А в 2014 році отримав звання полковника.
Із початку вторгнення 2022 року, незважаючи на вік та травму ноги, полковник Крючков декілька разів був в ТЦК міста Кропивницького, в районних ТЦК. Він хотів захищати свою країну, але йому казали: «У вас гарний досвід та знання, але стан здоров’я… Почекайте!». Та він не чекав – вступив до добровольчого формування територіальної громади міста Кропивницький. Він написав Програму бойової підготовки добровольчого підрозділу та проводив з воїнами заняття по вогневій підготовці, тактиці, топографії, засобах безпеки та інше. Він віддає весь свій досвід та знання для перемоги, а також робив і робить свій внесок в розвиток ветеранського руху та патріотичного виховання молоді.
Полковник Крючков Володимир Миколайович – зразок мужності, стійкості та незламності для всього контингенту миротворчих сил ООН та України. Підлеглі з його роти і зараз в перших рядах захищають Україну від російської агресії, і кожен каже йому слова подяки за навчання, яке знадобилося в цей важкий для нашої країни час.
Від імені миротворців 240 ОСБ штаб-сержант у відставці,
учасник бойових дій, ветеран русько-української війни, інвалід III групи Андрій Хлусович
Залишити коментар: