Є люди, знайомство з якими схоже на ковток свіжого повітря. Зустрічаєш таку людину – і ніби береш у руки цікаву книгу, гортання сторінок якої відкриває перед тобою людські постаті, дивовижні історії, теплі спогади.
Так сталося і після знайомства з Анатолієм Михайловичем Мікрутом з Новоукраїнської громади. З цим чоловіком ми хотіли познайомитися давно. У стрічках соцмереж раз по раз з’являлися пости вдячності від волонтерів: то від Світлани Ратушної — за пічку, то від Наталії Бубнової — за таганок, то від Олександра Бакуна. А ще його прізвище не раз згадувала Наталія Кобцева. Та насправді допомагає він не волонтерам, а насамперед нашим захисникам.
І допомога ця має особливу мотивацію: щоб не гинули більше українські воїни. Адже війна вже забрала у нього найдорожче — сина Ярослава, який був для батька всім.
Хлопець був щирою людиною, завжди готовою прийти на допомогу іншим. Але й сам Анатолій — такий же. Він і пічник, і столяр, і коваль.
“Як прийде бабуся й скаже, що пічка не горить, — я розберу, зроблю. Я ніколи не брав з людини гроші. Якщо людина прийшла по допомогу — я маю допомогти, а не заробити, — розповідає Анатолій Мікрут.
— Так я і сина вчив. Він теж завжди допомагав людям, чесним був. Пам’ятаю, на 16-річчя подарували йому годинник, а він додому повернувся вже без нього. Зізнався, що розбив, коли за друга заступився. Я не сварив, потис руку: “Правильно, сину, зробив””.
Батько не стримує сліз, згадуючи загиблого сина. Сусіди також Ярослава поважали: взимку бувало, що він рано-вранці, поки всі сплять, відкидав сніг не лише біля своїх воріт, а й біля сусідських хвірток. А для дружини, яка йшла на роботу, — прокидав стежку до центральної дороги, майже кілометр завдовжки.
Разом із дружиною Вірою Анатолій, крім Ярослава, виховали ще й двох доньок. Та ось почалася війна… Ярослав пішов добровольцем на фронт — тоді ще в зону АТО. Два роки воював. Не боявся ворога, не ховався за чужі спини. Високий, майже під два метри, сильний, спортсмен — з юності займався легкою атлетикою.
Служив у 30-й бригаді. Брав участь у боях під Савур-Могилою, у Широкиному, під Волновахою. У Широкиному підбив два танки. Коли під час бою загинув навідник, Ярослав став за приціл протитанкової гармати «Рапіра» і знищив ворожу техніку.
У мирному житті він також був героєм. У 2022 році врятував сусідського хлопця, котрий провалився під кригу.
Але війна знову покликала його добровольцем.
“19 жовтня було три роки, як він загинув, — говорить, ледве стримуючи сльози, пан Анатолій. — Я щодня плачу. Часто сниться: то ми з ним садимо картоплю, то клепаємо щось разом…
Кажуть, треба відпустити. Але не кажіть мені так, якщо в моїх чоботах не ходили”
З 2014 року він постійно на зв’язку з волонтерами. Каже, що йому соромно зайти до них, якщо не може допомогти: «З якими очима тоді дивитися буду?»
Сьогодні Анатолій підтримує захисників через різні збори. Свого часу долучився і до допомоги для 121-ї бригади, де служив син після вторгнення, а далі став допомагати й через інших волонтерів. Має подяки від багатьох, зокрема від Зареми Калініченко, БФ «Генічеський промінь надії».
“Я допомагаю, і це мене тримає”, — зізнається батько загиблого захисника.
…Життя триває. У загиблого сина Ярослава залишилося двоє дітей. А в Анатолія Михайловича й Віри, окрім двох доньок, серце радують ще семеро онуків і правнучка.
Останнім часом пан Анатолій збирає супутникові антени, які потім переобладнують для потреб військових. Їх йому надсилають навіть із-за кордону — за його ж кошти. І він звертається до всіх, у кого є можливість передати старі «тарілки», аби вони ще послужили нашим воїнам.
Телефон для зв’язку з Анатолієм Михайловичем 098 852 80 28.
Олена Комісаренко для Першої електронної газети
Читайте також:
Залишити коментар: