Володимир Калашніков пішов захищати свій дім, свою родину, свою землю. Не маючи вогнепальної зброї, у перші дні повномасштабного вторгнення вступив до добровольчої територіальної оборони громади… з ножем. Просто не міг спокійно сидіти вдома, коли ворог знаходився в кількох десятках кілометрів від Долинської. Розповідав рідним, як було страшно від усвідомлення того, що Україною просувається до зубів озброєна орда. Та попри страх, не відступив. Його називали просто “Дід” і поважали за те, що боровся на рівні з молоддю.
Одна на все життя
Народився Володимир Калашніков 7 квітня 1963 року в селі Оситняжка Новомиргородського району (нині Кропивницького), що на межі Кіровоградської та Черкаської областей.
Звичайна селянська родина. В ті часи дитячі іграшки не завжди можна було знайти в магазині, та й не всім вони були по кишені. Але дідусь Володі з дерева вирізав для онуків ведмедиків, каченят, пістолети та інші забавлянки. А хлопчик із захопленням спостерігав, як із дерев’яної заготовки народжуються звірятка, а згодом і сам намагався перейняти дідову майстерність.
“Батько гарно навчався в школі, багато читав, особливо історичної літератури, — ділиться спогадами син Віталій Калашніков, — і часто допомагав нам, своїм дітям, із навчанням. Він добре розумів математику, алгебру, креслення, історію.
Після школи навчався в Запорізькій політехніці на факультеті машинобудування. Все умів робити руками – будь-яка техніка йому піддавалася. Батько самостійно навчився і розібрався з електрообладнанням автомобілів та сільськогосподарської техніки. Ремонтував легкові і вантажні машини, автобуси, комбайни”.
Була в його житті і служба в армії. Володимир потрапив до ракетних військ, обслуговував RT-21 Temp 2S. Це була мобільна міжконтинентальна балістична ракета, розроблена Радянським Союзом під час холодної війни.
“Тато говорив, що йому пощастило, бо він не потрапив на війну в Афганістан — демобілізувався за кілька днів до того, як їх могли туди відправити”, — розповідає син.
Після служби в армії Володимир зустрів дівчину Надію, яка стала його коханням та підтримкою на все життя. Познайомилися на весіллі родичів і згодом самі одружилися. Разом виростили двох синів – Віталія та Юрія.
У той час Володимир працював на новозбудованому Криворізькому гірничо-збагачувальному комбінаті окислених руд. Молода родина отримала від комбінату квартиру. Але бетонні стіли були для них затісні, тож Калашнікові придбали будиночок в селі Степове, поруч з Долинською, де минали їхні щасливі роки.
“Діду, йшов би ти додому…”
Коли почалася повномасштабне вторгнення, Володимиру Калашнікову було 58 років.24 лютого 2022 року з самого ранку він пішов до військкомату, але йому відмовили:
“Діду, йшов би ти додому, тут справимося і без тебе”.
Хотів записатися в ТРО, але й там уже не було місця. Йому запропонували вступити в Добровольчі формування територіальних громад. Туди пішли мисливці, які з власними рушницями чергували на блокпостах за містом. У разі просування ворога вони перші мали його зафіксувати і затримати. У Володимира зі зброї був тільки ніж. Але він разом з іншими добровольцями став на захист громади і країни.
“Батько сильно переймався, коли ворог підійшов до Баштанки, — розповідає Віталій. — Ворог майже на порозі, а він нічого не може зробити, щоб захистити свій дім. Якби росіянам вдалося захопити Баштанку — то вже за кілька годин були б і в Долинській.
Усі тоді відчували безсилля, ніхто нічого не міг вдіяти, було дуже страшно. Але завдяки баштанківській ТРО та ЗСУ колону ворога знищили і змусили відступити”.
Немає нічого гіршого за зраду
Як тільки з’явилася можливість, Володимир відразу перевівся до ТРО, а потім пішов добровольцем до лав ЗСУ та склав присягу народові України. Пройшов таку-сяку підготовку. Хоча підготовкою це назвати важко. Ніхто з досвідчених військових з добровольцями не займався, навіть не навчали стріляти з автоматів. Кожен солдат мав тренуватися сам. Старші чоловіки згадували, чого їх навчили в молоді роки під час строкової служби в армії, і намагалися “підтягнути” молодь.
Після такої «підготовки» їх направили до бригади, де, як виявилося пізніше, командир став зрадником і продавав позиції ворогу.
Першим призначенням бійців стало налагодити оборону села Устинівка Луганської області, до якого вже наближався ворог і треба було хоч кимось “закрити діру”. Підрозділ налічував більше сотні бійців, але більшість відмовилися від завдання. Залишилося лише 33 чоловіки, серед них і Володимир Калашніков.
Висадили солдат у чистому полі й наказали рити окопи. Тоді вони не знали, що їхнє місце дислокації вже продали ворогу.
Кожен з них мав автомат, три магазини з патронами, кілька гранат, шолом та бронежилет.
“Батько розповідав, що рив окоп ножем лежачи, — ділиться спогадами син.
Так, саме ножем, бо ворог почав навалювати з усього, що мав. І навіть на коліна не можна було піднятися.
Вибухи, вибухи, вибухи, майже безперервно. Загиблі, поранені, кров та біль — і так 24 години”.
Добре, що в цієї маленької групи був адекватний командир, який самостійно прийняв рішення про відступ. По рації передали, що ворог застосовує фосфорні бомби. Бійцям вдалося дивом врятуватися.
Хто вижив, той дизертир!
Вони йшли пішки понад 20 кілометрів до безпечної зони. Бронежилети, каски та інші речі вимушені були скинути дорогою — вони видавалися надто важкими й відбирали сили. Залишили тільки автомат, патрони, документи та телефон.
Але навіть при відступі ворог переслідував їх дронами. Щойно бійці сідали відпочити — прилітала граната з дрона чи міна. І знову з’явилися загиблі та поранені. Дехто вже не міг йти і просив залишити його, аби не бути тягарем для інших. Ці кілометри стали важкими від втрат та небезпеки, що підстерігала бійців на кожному кроці. Вони знесилювалися фізично і психологічно, бо не було розуміння, скільки ще потрібно пройти.
І коли воїни зрештою дісталися до безпечної зони, приїхало вище командування та оголосило, що тепер вони дезертири й зрадники. І все це тільки тому, що їм вдалося залишитися живими.
Бійців охопила зневіра. Важко описати, як ці слова і звинувачення зачепили кожного з них. Це сильно позначилося на здоров’ї Володимира Калашнікова, на його вірі в справедливість. Але адвокати зуміли відстояти солдат та добилися справедливості: розслідування викрило зрадників у вищому командуванні, які продавали позиції.
Виявилося, що в цій бригаді вже стався подібний випадок, коли із сотні молодих бійців, найстаршому з яких було лише 27 років, вижили лише кілька чоловік, бо їх теж «продали». Хлопців вивезли в поле й наказали рити окопи під суцільним вогнем. На тих, хто врятувався, теж навісили ярмо зрадників тільки за те, що вижили.
Немає гіршого ворога, ніж зрадники серед своїх. “Залишки” бригади розформували. Тих, хто вижив, командирували до інших підрозділів.
Дорога в Бахмут
Так Володимир потрапив до знаменитої 93-ї бригади “Холодний Яр”.
“93-я бригада стала для батька другим домом, – продовжує Віталій. — У її складі він боронив Соледар, Бахмут та інші міста Донбасу. Вік давав про себе знати, він не міг швидко бігти, коли це було потрібно. Швидше від інших втомлювався. Нили кістки та спина від втоми, від тривалого перебування в окопах.
Але він прагнув залишатися, бути корисним для фронту, для своїх побратимів. Тому його перевели у водії. Розвозив снаряди, патрони, боєприпаси, їжу та воду. Побратими називали його просто “Дід””.
По єдиній дорозі в Бахмут, яку на той час ще не перекрив ворог, Володимир возив вантажі оборонцям міста. Та й самим містом їздити було дуже страшно й складно. Дороги розбиті, в кожному будинку могла сидіти ворожа ДРГ. Але на нього чекали. Чекали на їжу, воду та боєприпаси.
“Дід” пишався тим, що, попри складнощі, зміг доставити “Стінгери” хлопцям. І вони наступного дня підбили ворожий літак, який кілька тижнів тероризував позиції ЗСУ.
“Батько якось розповідав, що на виїзді з Бахмута зустрів хлопця з пробитим колесом. Молодий і недосвідчений водій не міг самостійно відкрутити гайки. В такій ситуації це смерть за 15 хвилин — обов’язково прилетить дрон або міна. Не роздумуючи, батько зупинився. Маючи 40-річний стаж ремонту авто, замінив колесо максимально швидко. І тільки вони від’їхали, як за спиною прогриміли вибухи. Встигли вчасно.
Він завжди говорив: “Допомагай людям у дорозі. Можливо, від тебе залежить чиєсь життя”.
Та найстрашніше було возити снаряди на танкові позиції — на самий «нуль».
Все відбувалося майже на ходу. Танк ховався у лісосмузі між полями і звідти безперервно гатив по ворогах. Вибухи, гуркіт техніки — поле бою гуло. Танк постійно змінював позиції і при цьому не переставав стріляти. Володимир вловив момент, щоб під’їхати до лісосмуги і дати хлопцям можливість розвантажити снаряди. Адреналін у крові був такий, що волосся ставало дибки. Все відбувалося швидко й відчуття небезпеки не полишало. Якби по танку щось прилетіло — ніхто б не вижив, навіть частин не знайшли б. Але того разу все обійшлося.
Вбила не хвороба. Вбила війна
Харчування у фронтових умовах дуже далеке від здорового. Не завжди є можливість приготувати гарячу їжу чи хоч якусь… На цьому фоні у бійців часто розвиваються хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту. Так сталося і з Володимиром. Він все частіше скаржився на болі в животі, щоб їх усунути — жменями ковтав знеболювальні ліки та спазмолітики.
“Влітку 2023 року батько демобілізувався за віком, йому вже виповнилося 60 років, — розповідає Віталій. — Він продовжував скаржитися на болі в животі. Поїхав до лікарні в Кропивницький, там призначили курс лікування, але йому не стало легше.
Ми наполягли на більш глибокому огляді і дослідженні його стану. Лікарі виявили онкозахворювання підшлункової залози, хвороба вже була запущена, в стадії, яку лікувати запізно. Помер тато 31 січня 2024 року.
Життя його забрала війна, бо в мирний час усе було б інакше.
Армія не помітила втрати одного бійця. Але для нашої родини — це цілий світ. Ми дуже любимо й безмежно сумуємо за ним. Як і він любив нас: своїх дітей, маленьку онуку, дружину, родину. Любив життя навіть серед війни. І пішов із нього так само, як і жив, — гідно, мужньо, по-людськи”.
Володимир Калашніков за мужність в боях з російськими окупантами нагороджений відзнакою “За оборону Соледара”. Похований на кладовищі міста Долинська поруч із іншими захисниками, які загинули, виборюючи для України свободу та незалежність.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Читайте також:
Залишити коментар: