Оксанка була тихою і скромною, боялася виділятися з-поміж людей. Навіть голос мала ледь чутний і невиразний, а сама – невисока, кругленька, з темним коротко стриженим волоссям, яке акуратно збирала в куций хвостик. Дуже любила дітей, а дітлахи її – ще більше. Тому одразу після школи вона пішла працювати нянею в дитсадок. Хоча, на роботу її штовхнуло не лише безмежне бажання помагати, доглядати, няньчити, а й відсутність грошей на вищу освіту.
Заміж вийшла швидко – у 20 вона вже була щасливою дружиною. До РАЦСу її позвав сусідський хлопчина Іван. Точніше – його мама, якій дуже подобалась Оксанчина хазяйновитість і спокійна вдача.
«Така дружина з тебе порошинки здуватиме, ноги митиме і борщі варитиме!», – казала вона синові, вмовляючи побратися саме з Оксанкою.
Той і згодився. Оксана своєму Іванкові і справді нічого не шкодувала – ні ласкавого погляду, ні доброго слова. Жив при ній, як вареник в маслі. Бо Оксанка і наварить, і напече, і прибере, сама город засадить, сама врожай збере. А чоловік тільки на роботу ходив для «годиться», бо зарплата няні була вищою, ніж у молодшого спеціаліста. Чи то Іван тільки казав Оксанці, що мало заробляє… Вона тим не переймалася – лише переживала, щоб Іванко всім був задоволений, і мріяла про маленьких діточок, які бігатимуть колись їхнім подвір’ям.
Роки не йшли – летіли. Оксанка стала кругленькою, мов м’ячик. Не від щастя – від пиріжків, бутербродів і нічних перекусів, якими заїдала своє горе. Вже під 40, а Бог все не посилав їй дітей. Може Бог і хотів її нагородити малюком, та ж Іван був проти. Все казав, що треба встигнути пожити для себе. Так Оксанка і жила – вранці швиденько «котилася» в дитсадок (тут на неї чекали її ріднесенькі вихованці, яких вона лагідно звала «мої курчатка»), а ввечері поволі валанцалася додому, де був завжди голодний і насуплений Іван.
«Іваночку, давай хоч візьмемо дитинку з притулку. Я вже не можу так жити – дарма роки марнуємо в бездітстві!», – якось не витримала і розплакалась Оксанка.
Втупила свої сповнені сліз оченята в чоловіка і з такою надією чекала на його відповідь, що аж серце завмерло і не билося.
«Та ти за столом роки марнуєш! Подивися на себе – на кого ти схожа?! І так, як куля – жерти менше треба! Ти за собою догледіти не можеш, а ще «дитину подавай!». Ходиш круг мене, як та квочка і все квокчеш «дитину, дитину». Не буде в нас з тобою дітей! І життя не буде! Набридла ти мені! Квочка!», – випалив і…. І Оксанка незчулася, як опинилася сама.
Кинув її чоловік. Виявилося, вже давно мав іншу пасію, до якої і відносив свою любов, ласку і зарплатню.
Оксанка плакала і тужила. Здавалося, не буде кінця-краю її риданням. Молила Іванка вернутися. Обіцяла навіки забути про материнство. Ходила до тієї – іншої – жінки, в коліна падала й просила, щоб віддала їй чоловіка. А ті з неї лише насміхалися. Нікому не було діла до Оксанчиного горя. Отака затуркана, знесилена вона ледве проживала кожен новий день і просила Бога лиш про одне – щоб пожалів і вкоротив їй віку. Навіть робота в дитсадку і її дорогенькі «курчатка» вже не приносили радості.
«Квочка, самотня квочка», – все казала про себе Оксанка, дивлячись, як довкола кружляють чужі діти.
«Няньо, можна я хлібчик додому забелу?», – врізався в її роздуми тоненький голосок.
Оксанка глянула на дитину – трирічний Андрійко стояв з простягнутою ручкою і показував їй два шматочка хліба, які давали на обід. Хлопчик був у її групі новеньким. У садок вже два тижні його водив старший братик-школяр.
– Нащо тобі хлібчик? – спитала Оксанка.
– Батько сколо велнеться з лоботи, а в нас хлібчика мало. Тлеба батька годувати, щоб був сильним! – пролепетало дитя.
– А де батько працює?
– У лісі. Длова пиляє.
– А мама де?
– На небі. Вона янголам помагає.
В Оксанки серце обірвалося.
«Бери хлібчик…», – ледве мовила вона, давлячи сльози, що вже підступали до горла.
Оксанка день за днем спостерігала, як хлопчик не їсть виданий йому хліб, а складає в шафку, щоб забрати додому. Врешті, жінка не витримала: якось напекла величезну миску пиріжків, зібрала їх в пакет і віддала Андрійку, коли старший братик забирав його додому.
За кілька день по тому в садочок прийшов Андрійків батько – невисокий худощавий чоловік з виробленими руками і втомленим лицем, мав легку сивину у волоссі і добрі, світлі очі. Оксанка одразу помітила, що жіночої руки в його домі немає, адже, хоч був одягнений охайно і чисто, та речі мав старенькі і не випрасувані. Стояв чоловік перед Оксанкою, якось ніяково обіймаючи сина за плечі, і ніяк не міг слів дібрати для розмови.
– Дякую Вам за гостинці. Діти дуже зраділи, бо я ж з випічкою взагалі не дружу, а варю тільки супи, картоплю й макарони… А як тут мій Андрій? Не завдає Вам клопотів? – таки запитав батько, запинаючись.
– Не завдає. Хороший у Вас хлопчик. А я це… просто люблю готувати… – теж зніяковіла Оксанка.
– Няньо, а плиходь до нас в гості. У нас оттакенна піч є, – розвів руками Андрійко. – Там стільки всього напекти можна!
І Оксанка прийшла. Прийшла і залишилась назавжди. А за кілька років у їхній сім’ї з’явилося ще одне маленьке курчатко.
«Квочечка ти моя мила», – лагідно звав Оксанку чоловік, щодня цілуючи її руки.
Читайте також: Кохання з першого танцю. Історія довжиною в життя
Залишити коментар: