Світлана Скупнєвська з Новоукраїнки говорить зі своїм сином Богданом щоранку. Підходить до його портрета на стіні, кладе долоню на рамку і каже:
“Ну що, сину, сьогодні ми ще на один день ближчі до зустрічі один з одним… А на вихідні ми поїдемо боротися за тебе”.
Разом з іншими рідними військовополонених вона регулярно їздить на мітинги до Кропивницького. Там, у центрі міста, вони стоять з портретами своїх синів, чоловіків і братів, тримають плакати й вимагають якнайшвидшого повернення полонених додому.
“Кажу йому вранці: “Ну що, синку, сьогодні ти лишаєшся вдома, а я — на роботу…”. І йду. А думками — знову з ним”.
Її сина Богдана Скупнєвського, морпіха 36-ї окремої бригади імені контрадмірала Михайла Білинського, росіяни взяли в полон 12 квітня 2022 року під час спроби прориву з заводу Ілліча в оточеному Маріуполі. Йому тоді було 21. Ще трохи — і він мав би звільнятися зі служби. Контракт, підписаний у вісімнадцять років після строкової, вже закінчувався.
Останнє, що сказала йому мама по телефону: “Бережи себе”.
У відповідь — тихий голос: “Мам, тут пекло. Пробач за все. Може, ще побачимось…”
А потім — тиша…
Кілька місяців він вважався безвісти зниклим. Лише згодом військкомат видав довідку: ймовірно, перебуває в полоні.
Світлана пригадує, як у 2019 році її хлопчик приймав присягу в Миколаєві. Як отримував подяки, грамоти від командування, як пильнував за технікою в підрозділі — чистив, лагодив, зберігав у зразковому стані.
“Його по телебаченню показували, навіть Головнокомандувач обіцяв, якщо й надалі автопарк в такому ж зразковому стані підтримуватиме, то по завершенні служби машину подарують”, — посміхається крізь сльози згорювана мати.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона вже знала — син у Маріуполі. Там з кожним днем ставало все важче. Їжі, води, боєприпасів не було, медикаментів — теж.
“Він тоді сказав, що вони дуже голодні, кілька днів не їли. Ніколи не думав, що почуття голоду може бути таким сильним. А ще пізніше я дізналася, що своїм побратимам він казав, якщо з ним щось станеться, мені не повідомляти. Отакий у мене… Завжди дбав більше про мене, ніж про себе”, — стиха каже Світлана.
Мама вперше побачила його на відео — в колоні полонених, що виходили з Ілліча. Впізнала свою кровинку. Серце завмерло.
Звідти їх вивезли до Оленівки — колонії поблизу Маріуполя. Потім — по тюрмах і СІЗО по всій Росії. Жінка досі не знає, де саме її син.
“Один звільнений казав, що чув прізвище Скупнєвський у сусідній камері в російській тюрмі. Коли його виводили на обмін, він чув, як до сина (якщо це він, хоча з таким прізвищем можуть бути й помилки, бо серед полонених багато зі схожими прізвищами) приходили лікарі і питали, чи немає температури. Сказав, що Богдан не виходив ані на прогулянки, ані на допити, ані в бібліотеку. Що він був лежачий, щось із ногами. Ще він співав і декламував вірші. Казав, що багато малює… А він і справді гарно малював. І грав — вчився на баяні в музичній школі. Якось ще з Маріуполя він передав відео — сидить серед руїн і грає…”
Світлана постійно пише у координаційний штаб. Дзвонить після кожного обміну. Їй відповідають коротко: “Знову ваша тридцять шоста? Ви нас уже замучили”.
“А що мені лишається? У нас є чат усіх мам тридцять шостої бригади. Ми всіх питаємо, хто що чув, бачив, знає… Кожного обміненого розпитуємо до найменших деталей”.
Світлана не просто чекає. Вона бореться. Їздить на мітинги. Іноді сама, а іноді з братом та сестрою Богдана — своїми молодшими дітьми. Пише звернення до всіх можливих інстанцій.
“Я не здаюся. Кожного дня я на роботі — бо тільки там не плачу. Я хочу, щоб це все нарешті скінчилося. І невідомість… вона не відпускає… Щовечора пишу йому СМС, що люблю, що чекаю, що він у мене найкращий. І що він обов’язково повернеться… “.
І, хоча кожен день здається важчим за попередній, вона тримається за надію і любов до сина.
Нагадаємо, 10 воїнів з Кіровоградщини повернулися під час обміну полоненими (СПИСОК).
Олена Комісаренко для Першої електронної газети
Фото надала Світлана Скупнєвська
Залишити коментар: