Театр корифеїв, що виник у другій половині XIX століття, став не лише першим професійним українським театром, але й потужним поштовхом для розвитку національного мистецтва загалом, зокрема й кінематографа, передавши йому свої традиції, естетику та глибокий драматизм.
Про це Перша електронна газета говорила з головою творчого об’єднання “Кропива”, попереднім директором обласного Театру корифеїв В’ячеславом Вандрашеком та актором театру і членом “Кропиви” Євгеном Скрипником.
На розмову зібралися з нагоди 185-річчя Марка Лукича Кропивницького, який народився 22 травня 1840 року у селі Кропивницьке (в ті часи – Бежбайраки) Новоукраїнського району. Він не просто один з наших відомих земляків, а основоположник українського професійного театру в Наддніпрянській Україні, який посприяв розвитку реалістичної драматургії і її переходу зі сцени на кіноплівку.
“Театр корифеїв став першим професійним театром. Будучи корифеями, самі театрали цього не знали, творячи історію театру. Це ми вже з роками дали їм таке визначення.
У той час, як зароджувався театр, вони були новаторами і створювали щось нове. Водночас розуміли важливість своєї діяльності в збереженні та примноженні культурного надбання”, – пояснює В’ячеслав Вандрашек.
“Тривалий час театр в Україні не міг проявлятися. Послаблення в ХІХ столітті дало змогу діячам працювати над розвитком нашого театру.
Це велике складне завдання стояло перед корифеями – Марком Кропивницьким, родиною Тобілевичів та іншими. Вони мали створювати принципово новий репертуар, наповнюючи його власною драматургією.
Ці митці не лише заклали фундамент української сцени, а й зумовили стиль та художню мову майбутніх кінострічок. Будучи новаторами свого часу, театрали-корифеї закладали основи мистецтва, яке відображало українську ідентичність. Вони створювали вистави, що містили побутові сцени, яскраво показуючи українську самобутність. Саме це прагнення до реалізму і глибини образів пізніше перейшло в кінематограф”, – зазначає Євген Скрипник.
“Попит на їхню діяльність був зумовлений тим, що в тогочасних умовах заборон з’явилося щось українське, яке показувало глядачу історію. Багато було побутових сцен та інших аспектів, які відображали нашу унікальність та самобутність як українців. Також виокремлювалася така особливість, як велика кількість гумору, і це показано в багатьох тогочасних виставах. Тому саме в цих театралів була така важлива місія – підтверджувати українцям, що вони українці, – наголошує Вандрашек і додає:
У всій театральній творчості корифеїв червоною ниткою проходила думка: ми — українці, і це головне. Вони розвивали театр, зберігали традиції. Намагалися через вистави показати наші особливості, десь їх висміявши, але з основною метою пропагування українського, свого”.
“Наші митці показували театр емоцій, почуттів, і більшою мірою він був психологічним, чого раніше не було. Вони були новаторами, тому що пропонували інакшу модель театру і представлення.
Заньковецька, приміром, захоплювала всіх, тому що була максимально живою, справжньою та зрозумілою для глядача. Їй хотілося співпереживати, а не милуватися”, – пояснює Скрипник.
Роль Заньковецької у становленні нового жіночого образу в театрі та пізніше в кінематографі є не просто вагомою, а неоціненною. Адже її гра захоплювала глядачів відображенням життєвості та наповненим драматизмом.
Однією з перших постановок Театру корифеїв, що вплинула на кінематограф, була прем’єра «Наталки Полтавки» у 1882 році в Єлисаветграді. Це стало знаковою подією для української культури та подальшого кіномистецтва. Коли з’явилося кіно, воно природно перейняло досвід театру. І першими українськими фільмами стали екранізації тих же театральних постановок – “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, “Наймичка”.
У створенні цих фільмів брали участь корифеї театру Марія Заньковецька, Микола Садовський (сценічний псевдонім Миколи Тобілевича), Михайло Старицький. Так, у 1911 році в Катеринославі місцевий кінооператор Дмитро Сахненко зняв на плівку постановки “Наймички” і “Наталки Полтавки”, відобразивши театральний реалізм на кіноплівці. Запис відбувався з самого ранку без глядачів у залі. Цікаво, що для цього використовували як фон намальовані на полотні декорації.
Того ж року згадані кінострічки були випущені кінопрокатною організацією «Художество» І. Спектора у Катеринославі.
Також в 1911 р. було поставлено кінокомедію-водевіль “Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка” за водевілем М. Старицького. Автор кінопостановки Олександр Олексієнко, який певний час перебував у складі театру Марка Кропивницького.
За екранізацію популярних п’єс взялися і в Києві. До групи першопрохідців входили артисти театру Садовського, зокрема Ф. Левицький, П. Колесникова, Є. Доля, М. Колесник та бандурист Д. Гамалій. Першою була знята комедія С. Зіновича «Пан Штукаревич» у скляному павільйоні на В.-Васильківській вулиці, де створили сільську хату з театральних декорацій. Наступною екранізацією стала оперета К. Ванченка «Запорозький скарб» із Ганною Борисоглібською в ролі циганки – видатною акторкою театру і в подальшому німого кіно.
Фільм знімали на природі поблизу Києва, що надало йому реалістичності. Актори прагнули передати правду життя, наслідуючи ідеї Заньковецької, Садовського і Саксаганського та інших митців, які служили народному театру.
“Роль Театру корифеїв у становленні кінематографа важко переоцінити. Вони не лише передали свою гру на кіноплівку, а й сформували специфічну українську кіномову, де реалістичність, емоційність і національна тематика залишаються ключовими елементами.
Також саме за їхньої участі відбулася велика кількість екранізацій театральних вистав”, – переконані спадкоємці корифеїв – актори “Кропиви”.
Каріна Монастирьова для Першої електронної газети
Фото Першої електронної газети, ілюстрації з відкритих архівів.
Читайте також:
Залишити коментар: