На вулиці Братиславській ще з ночі гамірно. Ніч із 19 на 20 березня була найстрашнішою в житті тутешніх мешканців. Також масової і прицільної дронової атаки ні вони, ні інші кропивничани ще не бачили й не відчували на собі. Над містом пройшло близько 50 вородих БпЛА, із них 21 атакував інфраструктуру і будинки пересічних людей.
Припаркуватися ніде: тут і спецтехніка, і вантажівки, чимало легковиків, автомобілі з логотипами Червоного Хреста розвантажують будівельні матеріали біля сучасного танхаусу. Але пошкоджень не помітно.
– Це десь тут прилетіло? Щось нічого, крім заторів на дорозі, не видно! – зауважує наш водій.
Дорогою туди-сюди снують комунальники з мітлами, лопатами, сміттєвими мішками і якимись лантухами. Йдемо за ними у двір. Тут відкривається зовсім інша картина: люди витягують з рам зламані пластикові вікна, руками в товстих рукавичках збирають скло, біля будинків стоять понівечені автомобілі, а новенький таунхаус, виявляється, не має задньої стіни. Посеред двору – чотирьохметрова вирва, яку засипають сміттям і цеглинами, що до вчорашньої ночі були огорожею чи стінами будинків.
Трактори згрібають покручений метал, що був колись парканом, побиту цеглу, шматки дерева. Поміж “сміття” видніються ніжки рожевого дитячого столика, обгорілі м’які іграшки. Крізь діри, де ще вночі була стіна, видніються вітальні і спальні, дитячі і гардеробні кімнати з обідраними шпалерами, рваними шторами і вибитими міжкімнатними дверима. Власники квартир забивають діри в стінах листами будматеріалів, які привезли волонтери обласної організації “Червоного Хреста”. Говорити “на камеру” не хочуть.
– Що вам розказувати? Самі не бачите? Добре, що живі, тільки ночувати нема де! – відгукується один з чоловіків і повертається до роботи.
У танхаусі всі мешканці – молоді сім’ї, є з дітками. Такі новобудови, хоч і дорогі, та нині дуже популярні у Кропивницькому.
– Коли купували будинок, не було хвилювання через його розташування біля об”єкту, який міг би належати до критичної інфраструктури? – цікавимося у місцевих.
– А хто тоді про таке думав? Треба ж було десь жити. А це новобудова як не як, – відказує один з чоловіків.
Йдемо в сусідній двір, де розташовані радянські двоповерхівки.
– Ви мене не знімаєте? – питає жіночка в спортивному костюмі, яка нервово курить біля одного з під’їздів.
– Ні, лише вікна.
– Те, що було вікнами… – уточнює вона. – Це моя квартира, – вказує на вікно, з якого двоє чоловіків намагаються дістати покручений склопакет. – Гепнуло так, що всі вікна всередину відкрилися. Навіть ті, які не відкривалися. В сусідів взагалі скляні – все посипалося, все порізало.
У двоповерховову будинку немає жодного вцілілого вікна.
– Тут зранку працювали представники влади, поліція? Описували завдані збитки? – питаємо.
– Так, ходили якісь з папочками, фотографували, записували. Тільки я особливо не чекаю, що якась допомога буде. Дивіться, скільки тут постраждалих. Від того танхаусу взагалі тільки шкабатурка лишилася. Поки я дождуся, що мені три вікна оплатять, швидше сама вставлю.
Десь згори детить шмат пластикового скла. Падає на дах припаркованої поруч машини і зі скрипом сковза додолу. Ніхто й не зважає – Mitsubishi Outlander вигладає так, ніби побував у страшній ДТП. Крила і двері пом’яті, вікон немає, лобове скло вкрите павутиною тріщин, а вся автівка “розписана” глибокими подряпинами.
У будинку навпроти теж кипить робота: одні виносять сміття, яке донедавна було побутовими речами, інші мучаються над тими ж вікнами, треті вже сидять на лавках, натомившись після важкої ночі.
– Як ніч пережили? – питаємо жіночок біля під’їзду.
– Мені пощастило, я була в селі. Зранку приїхала, а тут таке осьо. Квартира без вікон, зате я ціла. Я на похорон їздила. Оце мене і вберегло, – каже одна з місцевих.
– Вікна чимось закрили?
– Та чим? Прибрала і все.
– А ночувати як будете?
– А я не буду тут ночувати. Поїду назад в село. Не можу я тут бути. Хоч я і не пережила того, що сусіди цієї ночі, але в мене тут невістка була, вона дзвонила, розказувала, які тут ужаси творилися. То я приїхала тільки квартиру перевірити і за речами. Не буду тут оставатися. Страшно.
– А ви? – звертаємося до іншої бабусі.
– Я вам можу сказать, що вчора ми були на війні. І не просто на війні, а на нулі! – каже Ніна Микитівна. – Бахкало, горіло, гепало… Як літає не чула. А чула, як ці хлопці збивали і видно з кулемету якогось чи з чого “тра-та-та-та-та!!!” – так голосно! А ми поставили в коридорі дві табуретки і сиділи. Кажу “Вітя, зараз шось буде”. І воно як бахне ото тамо в сусідів – тіки яма лишилася і всю стіну знесло. А в нас вікна в під’їзді так і посипалися. А в нас в квартирі вікна пластикові перекрутилися і не відкриваються, і не закриваються. Приходив хлопець дивився…
– А що за хлопець?
– Та хто тут тільки не ходив?! І з ЖЕКа, і міськрада, і з виконкому, і Червоний Хрест був (оно ше ходять!), і поліція, рятувальники, психологи до всіх підходили, говорили з нами. А це сидим чекаємо дівчина ще має прийти, помогти заяви понаписувати на відшкодування і про це все.
– Оно нам лишили термоси, чай, воду, ящики печива різного, – вказує інша співрозмовниця на столик з водою і смаколиками, за яким сидять двійко дітлахів.
Біля цього ж будинку пані Юлія з сином витягують руками залишки скла з-за металевих грат вікна.
– Ви спали, коли почалася атака? – цікавимося.
– Ми в іншому будинку тоді були. Нам пощастило. Чули все, що відбувається, і як збивають, і вікна там тряслися, але лишилися цілі. А тут… – відповідають.
Поки ми розмовляємо, навколо без спочинку снують жіночки і чоловіки у формі “КП ЖЕО 3”.
– Ви давно тут? – запитуємо.
– Ну да. Ми теж вночі не спали. Хіба ж можна було спати, як таке робилося? Трохи перекимарила і визвали на роботу, треба людям помогти все це вичистити.
– А хто у вас тут старший?
– Івановна. Там далі шукайте.
Іванівну (Безпалу Ніну Іванівну) не помітити було важко. Вона не снувала – літала двором, контролюючи, щоб ніхто не потрапив під трактор, який згрібав і завантажував на вантажівку будівельне сміття.
– Важкий день?
– Не то слово! – вигукує бригадирка. – Працюємо в ЖЕО №3. Вранці дректор нас покликав. Каже, дівчата, треба допомогти, бо таке горе в людей. Я зібрала свою бригаду, приїхали, працювали, робили все, що могли. Все сміття зібрали на купи, тепер це трактор завантажить на вантажівку і вивезуть.
Люди дуже постраждали, і житло зруйноване. Не справедливо нас ображають! Таке життя нам страшне зробили, таку біду зробили наші сусіди. Я теж мама і баба, мене душа болить. Не справедливо все це!
А там така яма утворилася. Собачка упала, ми витягали, врятували. І людям тяжко, і всім. Душа болить… – бідкається жіночка.
Звук роботи техніки перекриває тривожна сирена. З усіх боків лунають вигуки, зітхання, та найбільше – не цензурні вислови у бік російських окупантів.
Неподалік пошкоджених будинків розкинувся парк ім.Крючкова, на території якого – Храм Успіння Пресвятої Богородиці. У храмі після нічної атаки вибиті вікна, пошкоджене оздоблення.
Найбільше руйнації зазнала трапезна, розташована в окремому приміщенні. Один з російських безпілотників упав за кілька метрів від неї, на цьому місці утворилась вирва. Уламки безпілотника забрали на обстеження правоохоронці.
Протягом усього дня люди йдуть сюди, як на екскурсію – заглядають в яму, зазирають у вибиті вікна приміщень довкола церкви.
– Я тут на Канежській живу. Над нами весь час гуло – кружляли, мабуть, чи орієнтира якогось шукали, чи що вони хотіли… А потім їх збивати почали. Я в вікно дивився. Знаю, що не можна, але ж хотів знати, що там. І такі червоні як іскри у небі – одна за одною. А тоді ще звуки як стрілянина і як бахне! І десь чи по даху з металочерепиці, чи по паркану з металопрофіля – як затарабанить!
У людей дерева посікло, вікна потріскали, – розповів кропивничанин Володимир.
Анна мешкає далеко від Братиславської – по провулку Ковалівському. Проте її будинок теж постраждав від нічної атаки.
“Люди похилого віку, яким за сімдесят, а деяким і за вісімдесят, а ще переселенці з маленькими дітками, налякані вибухами ночували без вікон і в холоді…
На ранок, побачивши, що їх горе нікому не цікаве, самотужки почали збирати скло і затуляти коробками “Нової Пошти” свої вікна… Двоє поліцейських, які приїхали зранку, геть не розуміли, чим нам всім допомогти… Потім приїхав ЖЕО і допоміг прибирати. І це все… Ніяких матеріалів або допомоги з вікнами нема і не було.
Дивлюсь новини і мені здається, що я живу в іншому місті, бо про Кропивницький показують, що тут всім приділили увагу і допомогли… Кропивницька міська рада запропонувала оцим всім переляканим стареньким прийти завтра писати заяви у міськвиконкомі. І вони прийдуть, якщо вночі не змерзнуть у своїх квартирах.
Особливо шкода старенького дідуся і сім’ю з Чорнобаївки, які залишились геть без вікон” – розповіла Анна про своїх сусідів.
Прибираючи наслідки російської атаки, жінка знайшла маленькі металеві кульки (імовірно, шрапнель), які й побили їхні вікна. Добре, що всі мешканці залишилися живі.
Тим часом на Балашівці і Новомиколаївці завершили прибирати місця прильотів і падінь ворожих “Гераней”. Місто оговтується від важкої ночі, бо попереду знову ніч. Хочемо вірити, що вона буде спокійною.
Читайте також: Розбиті будинки, поранені люди: наслідки нічної атаки на Кропивницький (ФОТО)
Залишити коментар: