Миколу Івка знає чимало жителів Новоукраїнки, та й не лише тут, адже наразі воїн-захисник із позивним «Джин» продовжує вже інший бій – бій, у якому разом із побратимами веде війну в цивільному житті, здобуваючи вже інші перемоги.
Свій позивний «Джин» Микола отримав завдяки тому, що будь-яке спеціальне завдання в снайперській справі, отримане ним від командування, виконував на «відмінно». Сьогодні в розмові з ним, ветераном та чемпіоном з адаптивних видів спорту, Перша електронна газета розповідає про шлях Героя-захисника до свого нового періоду в житті та мотивацію до Перемоги.
ВІД СЛУЖБИ ДО СПОРТУ: ШЛЯХ ВЕТЕРАНА
Історія Миколи Івка – це шлях від бойових операцій до спортивних рекордів, від тяжкого захворювання, отриманого внаслідок множинних контузій та баротравм, реабілітації – і до перемог на міжнародній арені. Війна не лише загартувала його, а й забрала здоров’я, але він не здався. Сьогодні ветеран, який пройшов крізь пекло бойових дій, знаходить новий сенс у спорті, доводячи собі й іншим, що можливості людини не мають меж.
Він розпочав службу у 2015 році в 10-му окремому мотопіхотному батальйоні, а вже в 2022 році командував взводом розвідки у 36-й бригаді морської піхоти. Восени минулого року він і завершив службу, повернувшись додому без жодної втрати серед свого взводу. Це досягнення, яким він пишається найбільше…
«Найцінніше – це збереження життя своїх людей. Я повернувся з чистим сумлінням», – говорить він.
Щодо військових нагород, то, за словами Миколи, вони не мають абсолютно жодного значення.
«Усе те залізяччя несе велику кров на собі. Вони є, але хай там собі лежать. Так, добре, звичайно, що держава про тебе не забувала в якийсь період…»
Після отриманих на війні множинних контузій, баротравм та невиліковного захворювання лікарі прогнозували інвалідний візок, але він не збирався миритися з таким майбутнім. Його порятунком став спорт. Хоча й займатися ним йому було не в новинку. Адже навіть в умовах війни Микола знаходив будь-яку можливість, щоб приділити час спорту, – це і був його особистий антидепресант та енергетик.
НОВИЙ СЕНС – У СПОРТІ…
…Адаптація до цивільного життя була нелегкою, особливо знаючи про свій діагноз. Єдиним, що не дозволило йому здатися, був син. Він узяв на себе роль батька й наставника, усвідомлюючи, що має показати дитині приклад сили й витривалості. І стати для нього не лише батьком, а й другом, наставником.
Одного дня, переглядаючи разом із сином Ютуб, випадково натрапив на оголошення про змагання «Сильні України», що відбувалися у Кропивницькому в травні 2024 року. Без підготовки подав заявку та вже наступного дня змагався в чотирьох дисциплінах, здобувши дві бронзові медалі. Це стало початком його спортивної кар’єри.
«Після першого разу я зрозумів, що можу більше, і відтоді не пропустив жодного змагання, – згадує ветеран. – Та найголовніше – це середовище, де ми відчуваємо підтримку й розуміння. Адже тут можемо поділитися своїми емоціями тільки з такими людьми, як ми самі. Бо ти ж не сядеш і не почнеш розповідати цивільному, що ти пережив, як ти вилазив із палаючого танка, як ти вбивав ворога, щоб уберегти своїх побратимів. Багато цивільних просто не розуміють, що таке війна…
А багато з тих, хто повернувся, зациклений на пережитому, але ніколи не варто опускати рук. Дехто приходить звідти й починає: ось сім’я розпалася, я нікому не потрібний. Ми завжди підтримаємо – і на змаганнях, і в повсякденному житті. А ще я зустрів тут справжніх друзів-побратимів – Михайла Дроботенка та Андрія Казаріна. Звичайно, ми могли перетинатися на ротаціях, але раніше не було можливості зустрітися віч-на-віч. А тепер ми знаємо одне про одного все. Хто де був… Але якраз фізичних вад один в одного ми й не бачимо… Зараз у нас не минає і дня без спілкування. Це моя друга спортивна сім’я. Ми знайшли себе у спорті, спортивних змаганнях. Представляємо на змаганнях Кіровоградську область – як на регіональних, так і міжнародних. Із Кіровоградської області нас усього троє. У кожного різні ступені поранення. В Андрія Казаріна, котрий служив у десантно-штурмових військах, дуже тяжкі опіки – більше 60% тіла. Спецпризначенець Михайло Дроботенко має подвійну ампутацію ніг. Я з морської піхоти, і хоча ходжу на двох ногах, та є хвороби, які руйнують нас зсередини. Але це буде колись. Треба жити сьогодні й зараз…»
АДАПТИВНІ ВИДИ СПОРТУ – НЕОБХІДНІСТЬ ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ
«Змагання об’єднують ветеранів, які повернулися з війни, шукаючи новий сенс у житті. Для багатьох це не просто спорт, а спосіб подолати посттравматичний стресовий розлад, знайти підтримку й довести, що вони нічим не гірші за інших – зауважує Микола. – Щоб повернути ветеранів до життя, їх треба буквально брати за руку й вести у спорт. Після першого змагання багато хто залишається. Це відчуття родини, де тебе розуміють без слів… Головне – не складати рук. Лікарі кажуть одне, а я відчуваю інше: коли тренуюся – я живий, коли зупиняюся – хвороба бере гору».
Війна колись закінчиться, і кожен має почати нове життя – почнеться воно з нового шляху…
«Спорт, будь-яка активність – усе це спосіб дати собі новий виклик. Найгірше – залишитися в ізоляції, у власних думках. Потрібно рухатися вперед, навіть коли здається, що сил немає», – каже він.
Тож спорт дав Миколі можливість не тільки займатися фізичною реабілітацією, а й знайти нову родину серед таких самих ветеранів.
«Треба брати й пробувати. Ми всіх намагаємося залучити. На кожному форумі закликаємо всіх ветеранів, ми відкриті до спілкування…» – говорить ветеран.
У жовтні 2024 року він пройшов відбірковий тур у Буковелі, потрапив до збірної України і згодом у Мадриді здобув 2 золоті та 2 бронзові медалі. Представляючи нашу країну у складі Національної збірної України на міжнародних змаганнях STRONG SPIRIT’S GAMES у Мадриді, Михайло Дроботенко, Андрій Казарін та Микола Івко на команду здобули 10 золотих, 1 срібну та 2 бронзові медалі. Змагались хлопці з представниками з Естонії, Нідерландів, США, Іспанії та Ірландії.
Цьогоріч Микола знову планує брати участь у змаганнях і хоче взяти з собою сина, аби той побачив, що справжня сила – в українському характері, у прагненні до перемоги, у незламності духу.
ВИКЛИКИ, ПРОБЛЕМИ, МАЙБУТНЄ. І… ШВИДКЕ ВОДІННЯ АВТО
Незважаючи на спортивні досягнення, підтримка ветеранів із боку держави залишається мінімальною. Він і його побратими змушені фінансувати поїздки на змагання власним коштом або за допомогою меценатів.
«Є ті ж 1 500 гривень допомоги на 3 місяці, але чи врахував хтось, скільки коштує тренування? Один похід у зал – 120-150 гривень. Але не в кожному населеному пункті є такі зали. 500 гривень на місяць для тренування в ліцензійному залі! А скільки тобі обійдеться, щоб дістатися до нього, а придбати все необхідне для тренувань? Рішення, що стосуються ветеранів, не можуть прийматися без думки самих ветеранів, потрібно враховувати і їхній досвід, і нагальні потреби», – розмірковує ветеран.
Варто зазначити, що Микола тренується в спортивному залі Рачика Осипяна в Новоукраїнці, де відвідування для учасників бойових дій є безкоштовним, проте їздить до Кропивницького, бо там є більш складні спортивні снаряди.
Він переконаний, що ветеранам потрібна комплексна підтримка – не тільки фінансова, а й моральна. Потрібно створювати умови для занять спортом, будувати доступні тренувальні бази та популяризувати адаптивний спорт серед військових, які повертаються з фронту.
… Попереду – новий сезон змагань. Уже 22 лютого Микола Івко вирушає до Одеси на регіональні старти, а потім – знову відбір у збірну України та міжнародні змагання в Іспанії.
«Головне – наскільки вистачить здоров’я, але я йду вперед», – говорить ветеран.
Окрім спорту, він знаходить ще один спосіб розрядки – швидку їзду на авто. Адреналін, контроль над ситуацією, швидкість – усе це ніби допомагає йому боротися зі своїми внутрішніми демонами.
«Коли тиснеш на газ і відчуваєш потік повітря, це нагадує про відчуття свободи. Той момент, коли ти можеш відволіктися від усього», – зізнається Микола.
Проте він розуміє, що ризик – це частина гри, і намагається тримати баланс між швидкістю і безпекою. Його друзі жартують, що він відчуває дорогу краще, ніж більшість водіїв. А сам ветеран вважає, що це ще один спосіб не втрачати контроль над собою і своїм життям.
ПЕРЕМОГИ, ЩО МАЮТЬ ГЛИБШИЙ СЕНС
За кожною здобутою спортивною медаллю — купа емоцій, зусиль і перемог над собою. Це символ не лише фізичної сили, а й незламності духу. Кожен вихід на поміст — доказ того, що обмежень не існує, якщо є воля боротися.
Поїздки на міжнародні змагання оплачує Федерація странгменів України, і вони стають не лише можливістю перевірити свої сили, а й зустріччю з ветеранами з різних країн. Це інший рівень, який захоплює та мотивує. І хоча представники команд з інших країн часом здаються більш підготовленими та й тренуються в кращих умовах, але навіть вони дивуються українським ветеранам.
«Вони бачили нас і запитували: «Чим ви берете? Адже дехто з вас виглядає слабшим, ніж ми. Ви щось вживаєте?» Ми сміялися й говорили: так, сало! …Але потім, коли виходили на поміст, вони розуміли: сила – не тільки в м’язах, а в характері. Дух, бажання – це те, що робить нас переможцями», – ділиться Микола.
Розповідаючи про тих, хто надихає на нові звершення й перемоги над самим собою, Микола Івко наводить приклад Сергія Стратійчука. Ветеран морської піхоти, який пройшов полон, катування і вийшов майже зі зламаною психікою, не просто не здався. Він зміг не лише повернутися до нормального життя, а й стати рекордсменом України та чемпіоном. Тепер він тренує інших, допомагаючи ветеранам знайти новий сенс у спорті.
«Якщо він зміг – значить, може кожен. Головне – бажання, і не опускати рук», – упевнений ветеран.
… Миколі ніколи не буде соромно перед сином, адже за свою Україну, як і його побратими, він віддав частинку себе. А тепер у нього попереду – участь у міжнародних змаганнях, популяризація адаптивного спорту серед ветеранів.
«Я хочу, щоб кожен ветеран знав: ти не один. Є люди, які зрозуміють, підтримають і допоможуть знайти новий сенс у житті», – ділиться він.
Його історія – це не просто розповідь про перемогу над собою. Це приклад для сотень інших ветеранів, які ще шукають свій шлях після війни. Він доводить: справжня сила – не у м’язах, а в незламності духу.
Олена КОМІСАРЕНКО
Нагадаємо,
Читайте також: