«Крутяк! В мене коні по спині бігають! Я сюди пішки з Кропивницького прийшла б за таким матеріалом», – так Світлана Буланова, етновиконавиця і керівниця пісенного напрямку проєкту «Баба Єлька», емоційно реагувала на почуте і побачене в селі Новий Стародуб Петрівської громади, куди наша команда приїхала у пошуках «скарбів».
Петрівщина знов вразила нас своїми неймовірними, талановитими, гостинними людьми, цікавими, повчальними історіями і чаруючими краєвидами місцевого ландшафту. Проте все по порядку…
Овнянка, Аврамівка, Новий Стародуб
Цього разу нашими агентами і гідами стали працівник сільської ради Віктор Карпенко та його дружина Наталя Карпенко, котра нині виконує обов’язки директора місцевої музичної школи. Вони й провели невеличкий екскурс в історію рідного села. За словами пана Віктора, село засноване як козацьке поселення у 1755 році. Розташоване на обох берегах річок Інгулець і Бешка та лівому березі річки Овнянка, звідси і перша назва села –Овнянка, пізніше називалося Аврамівка, на честь сотника Михайла Авраменка, який побудував на правому березі Інгульця свій маєток з гарним панським будиночком та різними побутовими й господарськими приміщеннями. Деякі історичні будівлі залишилися і по сьогодні. 1821 року сюди на дислокацію прибув Стародубський кінно-артилерійський полк з міста Стародуб Чернігівської губернії. З того часу село стало називатися Новий Стародуб. Це неймовірне мальовниче село, що має багату історію і традиції, подорож сюди збагатила наш світогляд і подарувала неймовірні емоції.
Колишніх вчителів не буває
Першою нашу команду приймала людина, яку в селі знають майже всі, адже виховала не одне покоління стародубців. Ольга Григорівна Шаповал (у дівоцтві Найко)1942 року народження майже все життя пропрацювала у школі.
Незважаючи на те, що нині вже на пенсії, веде активний спосіб життя, має багато друзів, захоплюється вишивкою, пише вірші. Вишиті рушники, підзорники, картини прикрашають кімнату, де розташувалась наша команда. Ольга Григорівна демонструє не лише свої роботи, а й неймовірні вишивки своєї мами і свекрухи, які вона турботливо зберігає. Стає зрозуміло, в кого перейняла талант наша співрозмовниця.
Та, що дивом вижила
Саме так говорить про свою маму Параску Найко (в дівоцтві Барабаш) 1916 року народження Ольга Григорівна, адже у Голодомор 1933-34 роках в неї вимерла майже вся родина.
«19 січня 33 року прийшли до нас забрали корову, зерно, картоплю, буряки, одяг, все, що було, навіть квасолю бабуся приховала і ту забрали. А ми ж не були куркулями. Мамин брат Микита робив у колгоспі бухгалтером, і йому сказали, пішли разом з нами (розкуркулювати – Ред.), а він відмовився, сказав я не хочу людей оббирать. За те прийшли в нас все забрали. Не було що їсти, чим вкритися, і це взимку. Першим помер Микита, геть ноги попухли, проте це не завадило активістам стягти з нього ботінки. Потім померли Соломія, його дружина, донька Галя 10 років, 5-річний син Василько. Бабуся Мавра дожила до нового врожаю, проте була занадто слабка і померла від дизентерії. Навіть фото її не залишилося. Так мама в 16 років залишилася сама», – розповідає про страшні часи пані Ольга.
Вижити в голодовку – це не всі випробування, які приготувала доля для Параски, вона із покоління українців, у яких все життя – суцільний іспит на виживання. Під час війни у 1942 році вона побралася з Семеном Найко 1923 року народження. Однією з причин цього шлюбу стало небажання молодих людей їхати до Німеччини, куди німці вивозили неодружену молодь гарувати на загарбників. Мабуть, тому їхнє сімейне життя було таким коротким. Проте воно подарувала Парасці донечку, яка стала для неї справжньою розрадою.
«Під час війни жили в погребі, бо обстріли були постійні. На тій стороні Інгульця були наші, а тут німці. Батько надумав темної ночі перейти річку, до наших піти. Зима, холодно. Вони з дядьком Платоном перейшли річку і пішли до наших. Їх поставили в обоз. Це і врятувало їм життя, бо коли наші пішли в наступ, то забрали всіх чоловіків, що були на цій стороні, вигнали їх в степ без зброї і змусили прийняти бій. Позаду радянські солдати стріляють, спереду – німці. 300 чоловік односельчан, що були на правобережній стороні річки, загинули. Звозили їх потім родичі хто чим міг, а декого в посадці і поховали. Знаю про це з розповідей. А батько пішов воювати і більше в родину не повернувся. Мені було рік, як він пішов від нас. Одружився десь у Вінниччині, а мама заміж більше не вийшла», – згадує роки війни Ольга Григорівна.
Нелегко довелося родині, злидні страшні. Дівчинка фактично виросла в степу, де мама важко працювала, щоб прогодувати родину.
«Хата в нас повністю згоріла, німці спалили все наше село. Скатертина і платочок красненький в цвіточок – все, що залишилося в нас. Досі наче бачу його, мама обмотала мене, та й пішла. То у сестри тиждень поживемо, то тиждень у свекра в землянці. Поки до весни. Потім мама накрила невеличку хатиночку якимось сояшником і так жили, а далі поступово вже хату відремонтувала», – розповідає про своє дитинство пані Ольга.
За 47 рік пані Ольга дуже добре пам’ятає, говорить, що був неврожай, сильна засуха, картоплю, каже, зібрали як горох. Неймовірні злидні, а держава ще й податками обклала населення, взагалі останнє забирала.
«Мамина сестра дала нам теличечку, вона привела теля, а треба за м’ясо платити, яйця, за все треба платити. Змушені були продати теля, корову здали на м’ясо і все одно залишились должні. Приїхала із Петрового голота і забирають останню козу за недоплату м’яса, а я біжу за тою козою і кричу: «Дядєньки, отдайте, дядєньки, отдайде!». А він батогом як стебне з усією сили, я й відстала. Мама позичила десь ті гроші і понесла до них, а вони сидять вечеряють, бутилка в них на столі. Кажуть, нема, ми вже її продали. Виявляється, за літру самогону продали останню нашу годувальницю», – гірко згадує Ольга Григорівна.
Любов перша і остання
Зі своїм чоловіком Олександром Шаповалим пані Ольга познайомилася ще у школі, навчалися в одному класі.
«Потрапив до нас у клас і відразу дуже сподобався мені, це моя перша і остання любов. Проте в нього була дівчина. В 9 класі кілька раз провів мене додому, проте я знала, що в нього є дівчина. Кохала мовчки. В армію теж його дівчина проводжала. Він тишком в моєї подружки взяв мою адресу, почав писати мені листи. Я не хотіла бути третьою зайвою. 6 років кохала його мочки, лише в думках сподіваючись на взаємини. Були хлопці, яким я подобалась, але серце належало Сашкові. Ніхто не до душі», – відверто розповідає Ольга Григорівна.
Після служби в армії хлопець зробив свій вибір, знайшов свою Ольгу аж в Херсонській області, де дівчина проходила практику.
«Собака гавкає, а я думаю, пошта прийшла, коли дивлюся, Сашко стоїть біля калітки. Я аж побіліла, не ожидала геть. Плачу й кажу, чого ти приїхав, я між вами третьою не буду. Ти зустрічаєшся з нею, у вас любов. А він: «Я приїхав, ми поженимся». І так ми там же і поженилися. А пізніше повернулися в рідне село. Я пішла працювати у школу вчителем фізики. Чоловік теж вивчився на вчителя праці. Потім викладав у школі, відмінник народної освіти, найкраща майстерня у районі у нього була, діти любили його», – згадує свого коханого пані Ольга.
З чоловіком разом прожили 37 років, мають сина і доньку. За словами нашої співрозмовниці, у шлюбі була дуже щаслива, проте невблаганна смерть завчасно забрала в неї її єдине кохання – у 1999 році Олександр Олександрович помер, залишивши по собі тільки найкращі спомини. Слухаючи розповідь Ольги Григорівни, сповнену щирими, чистими почуттями, розумієш, що це і є справжнє кохання, над яким час не має сили.
Про бабусю цілительку
Наступною нашою респонденткою стала Раїса Михайлівна Шавкун (дівоче прізвище Олійник) 1940 року народження. Уродженка Нового Стародуба, вона все життя прожила і пропрацювала у рідному селі.
Пані Раїса дуже добре пам’ятає свою бабусю Мотрю, яка була знаною на селі цілителькою. До неї завжди зверталися люди зі своїми проблемами і отримували допомогу. А лікувала вона молитвами.
«Бабуся Мотря, здорова така була, брава, ходила у Лавру у Київ пішки.
Разом з іншими жінками збиралися і йшли. Була дуже набожна.
Вона була цілителька, відробляла хвороби молитвою», – згадує Раїса Михайлівна.
На жаль, нікому свої знання бабуся не передала, бо не знайшла достойних. В ті часи, за словами пані Раїси, вже люди не вірили особливо в Бога, в церкву не ходили. В хаті цілительки було багато ікон, знизу і аж до стелі, проте мамі подарувала лише одну, бо каже, Михайло (батько нашої співрозмовниці 1912 р.н.) позакурює. Більшість образів потім повіддавали у місцеву церкву.
«Пам’ятаю ярмарок, а бабуся ходила на нього, бо робила ряжанку і продавала. Йшла вона додому з Олександрівки. Мужики якісь волами їхали, а воли полягали і не встають. Вони їх і стьобають, і штурляють, а ніяк. Баба йде та каже: хлопці, що сталося, а вони і бідкаються, не йдуть воли і всьо. А баба каже одному, знімай шапку, щас воли підуть. Щось на ту шапку пошептала, воли встали і пішли», – розповідає про надзвичайні здібності своєї бабусі пані Раїса.
А ще бабуся любила розповідати дітям різні історії і казки. Одну таку оповідку Раїса Михайлівна розказала і нам. Було це давно. В переддень Великодня родина готувалася до свята, традиційно понаварювали, понапікали, проте їсти все це можна лише на свято, адже дотримуватися посту – одне з церковних правил. Однак донька не втрималася і з’їла шматочок ковбаски і тут же впала замертво. Виявилося, цей шматок застряг у неї в горлі. Ось так родина замість свята справляла похорони. Молода дівчина мала нареченого, який напередодні подарував їй коштовну обручку, з якою її і поховали. Хлопець, мабуть, з меркантильних міркувань вирішив цю обручку забрати, пішов на кладовище, відкопав гроб, відкрив його, смикнув за палець мертву дівчину, а та й очі розплющила… Ну а далі, як заведено, вже замість поминок всі святкували весілля. От така чи то історія, чи то легенда, але пані Раїса впевнена, що це бувальщина, яка сталася в Новому Стародубі.
Родинні традиції
Мама Раїси Михайлівни Ірина Олійник (Антоненко) 1910 року народження була освіченою, інтелігентною жінкою, закінчила два класи церковно-приходської школи, що на ті часи було дуже рідко. Проте життя її не балувало. Маючи шестеро дітей, мусила важко працювати. Як згадує пані Раїса, мама сама і полотно ткала, сама і обшивала всю родину.
«Сіяла коноплі, обробляла, ткала полотно і шила на нас одяг. Мені пошила плаття, а покрасила в бузині, тоді не було краски, то в основному фарбували в бузині. Спочатку коноплі вимочували, сушили, а тоді на бительню носили бить. Костриця відлітає, а прядиво остається. Був раніше станок, на жаль, не залишився. Полотно, щоб було мягше, тягали все літо коло берега. Намочили у воду, виклали на каміння, поб’єм його праником, а тоді вистеляємо на траві сохнути. На жаль, одяг не зберігся, все зносилося», – бідкається пані Раїса.
А ще Раїса Михайлівна розповіла в деталях про весільні традиції тих часів, які пісні співали, танці танцювали, як молодь гуляла. І не лише розповіла, а й заспівала нашій команді пісень, яких ми не чули ще в жодній експедиції за роки роботи. Наші емоції і захват важко передати словами. А пані Раїса все співала і співала, і кожна пісня – це шедевр автентики, саме те, заради чого був створений проєкт «Баба Єлька».
Зійшов місяць ясний
З двома зірочками,
Прийшла дівчинонька
З двома дружечками.
Прийшла дівчинонька
Та й стала в порозі:
«Прийми, прийми ж, ненько,
За рідную дочку!»
-Своїх я не маю,
Чужих не приймаю,
І я ж свого сина
З тобой не звінчаю!
Ой дам тобі, доню,
Коня ще й сідельце,
Відчепись від сина ж,
Болить моє серце!
-А я ж того коня
Та й продам за гроші,
Люблю ж твого сина,
Бо син твій хороший.
Продам я за гроші
Та й куплю хатину,
Прийди, прийди ж, ненько,
До нас на гостину!
Прийшла, прийшла ненька
Та й стала в порозі,
Поли, полилися ж в неньки
Дрібненькії сльози. (2)*
*- останні два рядки повторюються двічі
А ще донька Раїси Михайлівни Тетяна Шоколова подарувала в Етнолабораторію весільну сорочку від своєї родички, в якій та свого часу виходила заміж. Цій сорочці – 100 років, і тепер вона безцінний експонат нашого музею старожитностей.
Текст: Олена Цюцюра.
Фото: Олександра Майорова.
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Нагадаємо, вражаючі історії Голованівщини. “Баба Єлька” побувала у Свірневому
Читайте також: “Баба Єлька” і магнетизм Петрівщини: те, що закарбувалося в пам`яті