Цього літа команда «Баби Єльки» двічі побувала на Голованівщині – віддаленому від обласного центру краю, куди ведуть або дуже довгі, або дуже діряві дороги. Можливо, саме через важку логістику тут досі гарно збереглася культура східного Поділля з його піснями, вишивками, рецептами і забобонами. Цікавим пунктом у маршруті нашої команди стало село Свірневе, де вдалося поспілкуватися одразу з чотирма місцевими старожилами і записати від них вражаючі родинні історії.
Сирітське дитинство баби Марії
На одній з вулиць села стоїть традиційна для Голованівщини хатинка – біла з блакитними віконницями і кутами. Ззовні уквітчана кахлями з ромашками, а зсередини – барвистою вишивкою, яку вишивала господиня – бабуся Марія.
Марії Валько (1936 р.н.) було шість місяців, коли померла її мама Ірина. Батько Василь невдовзі привів молоду мачуху. Коли почалася Друга світова, чоловіка забрали на фронт. Його життя обірвалося у 1942-му, а мачуха зовсім не любила чужу дитину, з якою зосталася, ображала її, била, морила голодом.
Одного разу взимку (під час окупації) мачуха зачинила малу Марію в хаті, а сама пішла до своїх батьків у сусіднє село.
«Я три дні в тій хаті замерзала. Всі вікна замерзли, а я вилізла на нього, хукаю в шибку і кричу. Через дорогу німці жили. Один побачив мене, біжить і викрикує «Кіндер, кіндер замєрзаєт!» – так і вижила Марія.
Німці знайшли її бабусю і віддали дитину. Згодом чоловік, який її врятував, запропонували поїхати в Німеччину до його родини і стати йому за сестру. Та Марія не змогла покинути єдину рідну людину – бабусю і залишилася в селі. Тут вона вийшла заміж, народила трьох дітей, працювала кухаркою, співала на сцені в місцевому клубі.
«Стільки пісень знала – ужас! А зараз вже нічьо не помню», – каже бабуся.
Проте все ж наспівала нам кілька своїх улюблених, а ще розказала рецепт страви, якою завжди частувала гостей – бігусу з нашинкованої капусти, тушкованої з м’ясом.
Про людоїдів і сільських відьом
Через двір від Марії Валько мешкає Броніслава Бобровська (1941 р.н). Вона живе у хаті, яку будували її батьки. «Їй вже 82 роки!» – з гордістю каже жінка і додає, що колись люди жили дружно і не сварилися через дрібниці. Їх, приміром, було восьмеро під одним дахом, і всі мирно вживалися.
Її батько Франц Кайданович – один з тих, хто стелив бруківку, що веде з траси до села. А мама, як і всі сільські жінки, гарувала у колгоспі.
Пані Броніслава з сестрою теж пішли в колгосп ще дітьми, а потім перейшли в радгосп, що був за 2 км від села (таке воно «щасливе радянське дитинство»). Каже, що мама жаліла їх, не пускала, а вони раненько вставали і тікали з дому. Доїли стільки корів, що руки пухли від молока.
Жінка має за плечами лише 5 класів освіти, але життя дало їй чимало цінних і гірких уроків. Пам’ятає вона і Другу світову, коли німці забрали корову Голубку, а та втекла, перейшла річку і повернулася додому. І голод 1947-го, коли тато з іншими чоловіками погнав худобу на Херсонщину (тут не було чим годувати), а звідти приніс сухарів, на яких протрималася родина. Розказала і про те, як її сестра ледь не потрапила до людоїдів: понесла глечик молока одній родині, що голодувала, та не достукалася до них – поставила на порозі й повернулася додому. А коли мама дізналася, куди дочка ходила, то насварила її, бо «вони людей їдять». За словами пані Броні, після смерті тих «сусідів» у їхньому підвалі знайшли невпізнані людські кістки.
Зберігають в селі і розповіді про місцевих відьом і знахарок.
«Тут в селі жіночка жила одна. У сина була бешиха коло губи, то ми пішли до неї. Їй вже було 90 років, дочка її тоже стара була. Прийшли ми, питаємо, де бабка, а дочка каже: «Кричати до неї бесполєзно. Почекайте, десь вона явиться». І вона злазе з горища, набрала зодва мішка пшениці і скидає униз. Злізла, взяла ножа, шось тим ножом водила-водила, шось шептала. Прийшли ми додому, і як нічого й не було!» – пригадує Броніслава Францівна.
Як совєти в сиріт землю забрали
Опалюк Марія (1944 р.н.) зустріла нас біля хвіртки. За п’ять хвилин знайомства вона відклала свою паличку і показала кілька танцювальних па зі своїх молодих років, і розказала, як на вечорницях танцювали краков’як, падеспанець і вальс, а місцеві музики віртуозно грали на гармошці й мандоліні. А ще заспівала кілька пісень.
Мала мати дочку,
Одним одиночку
Та й відала дочку,
Одним одиночку,
На чужую стороночку.А як віддавала
Та й наказувала:
«Щоб ти, моя дочка,
Одним одиночка,
Сім літ дома не бувала!»Дочка не стерпіла,
За рік прилетіла.
Сіла у садочку
На тій черешенці,
Де з миленьким розмовляла.Вийшла мати з хати,
Та й стала гукати:
«Як ти моя дочка,
То іди до хати!
А коли не дочка,
То лети в другий садок кувати!»
Та життя пані Марії було далеко не веселим, як і у всіх «дітей війни». Пам’ятає, як в голодний 47-й плакала і просила їсти, а тато дав макухи – все, що тоді було їстівного. Дитиною пані Марія мріяла про школу, але не пішла вчасно, бо не мала ні одягу, ні взуття – доношувала мамині речі, які були їй дуже на виріст. Та врешті їй вдалося провчитися сім класів, а потім почалися трудові будні. Спочатку в сільраді посильною, де за трудодні давали продукти. Потім сапала колгоспні поля, у 17 років стала дояркою («це каторжний труд», – каже Марія Федорівна). Врешті влаштувалася на пошту і дослужилася до керівних посад.
Із сімейного альбому бабуся дістала купу цікавих фотографій, серед яких зображення її діда по татовій лінії – Панченко Омельян Вакулович. Він сам виховував п’ятьох дітей, доки життя не сколихнула Перша світова війна. У 1916-му він одружився зі значно молодшою жінкою, на яку й залишив своїх синів. Та ж не дочекалася на його повернення з фронту і покинула пасинків напризволяще.
«Дід був хазяїн! Лишив дітям землю і до землі. А в 30-ті роки совєти все забрали», – розказує Марія Федорівна, додаючи, що її пращури ледве вижили у ті часи.
Ленінські обіцянки-цяцянки
На столі у Марії Ніколайчик (1937 р.н.) розгорнута політична мапа України. Щодня бабуся слухає звіти командування ЗСУ про перебіг бойових дій і відслідковує зміни по своїй мапі. Вона добре пам’ятає Другу світову, коли загинув її батько Григорій Лисонь (у 1943 році на Луганщині), а нині молиться за життя своїх племінників, які боронять Україну.
«За батька (загибель – ред.) нам дали 7 рублів пенсії, а карандаш коштував 5 рублів!» – розповідає бабуся про радянську «щедрість».
Марія Григорівна згадує, що її дід по мамі Казимир Лукович користувався повагою в селі, працював при поміщиках у селі Липовеньке і сам мав гарне господарство, а ще воював у царській армії під час Першої світової війни. Саме там він вперше побачив Леніна і почув його переконливі й багатообіцяючі слова про світле майбутнє, свободу від самодержавства і соціалізм, коли всі матимуть все. І так ленінські обіцянки запали в душу Казимиру, що він добровільно віддав у колгосп своє майно – землю, реманент і худобу. Зокрема, пару улюблених коней, на яких потім їздив сам голова колгоспу.
Слова Леніна, які обіцяли все й одразу, не справдилися. Замість світлого майбутнього прийшли голодні 20-ті, 30-ті, 40-ві. Пані Марія пригадує, як мама готувала дітям «пляцики з либоди», як разом ходили в інше село на річку, де ловили скойки і жаб, як міняли одяг загиблого батька на хоч якусь їжу, а ще їли «якусь сою пресовану і макуху», яку іноді виділяли родинам колгоспників.
Поділившись родинними історіями, Марія Григорівна подарувала в Етнолабораторію «Баби Єльки» фотографії своїх пращурів та розкуркулених родичів, щоб зберегти пам’ять про них для майбутніх поколінь українців.
Читайте також: Життя і його уроки. Експедиція “Баби Єльки” на Голованівщину
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Фото Олександра МАЙОРОВА