Майже двісті кілометрів довелося здолати команді «Баби Єльки» для того, щоб потрапили у квітучі села далекої Голованівської громади. Це була 104-та експедиція, яка дала нам більше, ніж ми сподівалися, і поповнила не лише нашу скарбничку «архівів спогадів», збірку рецептів, фонди Етнолабораторії, а й відкрила мудрі життєві уроки.
СПІВОЧА РОДИНА З НОВОСІЛКИ
На застеленому смарагдовим споришем подвір’ї бавляться смугасті кошенята. Одне з них зловило мишу і тікає від решти хвостатих. «Кошенят вам не треба?» – одразу цікавляться господарі Галина Сигида (1942 р.н.) і Володимир Бомба (1939 р.н.). На запитання про те, хто в сімʼї головний, чоловік миттєво вказує пальцем вбік жінки й додає, що дуже її кохає. Вони разом вже 54 роки.
Пан Володимир – колишній військовий, моряк, на що досі ефектно вказує його кремезна статура і гострий погляд – до розмов неохочий. «Зате як співає!» – підказує дочка. Пісні будуть попереду, а доти розпитуємо пані Галину про життя в селі.
Народилася Галина Іванівна під звуки канонад Другої світової. В дитинстві у неї на шиї виник нарив, і вона страшенно кричала від болю, плакала. Її мама Юля Шарган (1923 р.н.) за порадою німецького солдата звернулася до польового лікаря. Занесла йому курку і яйця, а той вилікував дитину.Пригадує пані Галина, і в які ігри гралася, коли була мала:
«Не було в нас тих тіліфонів, комп’ютерів, шо зараз. Ми весь час на вулиці були. Якщо не робили, то грали в довгого батога (кого достане), в пятнишко (доганяли один одного), в камушки (треба було так підкидати камінчик і, поки він летить, схватити другий)».
Після війни люди в Новосілці, як і скрізь по Кіровоградщині, пережили неврожайне літо і голод 1947-го.
«Бур`ян їли, гнилу картошку. Ляпацики з лободи мама ліпила, тоді запікала, і ми таке їли, – пригадує пані Галина, – Було в селі три колгоспи: імені Сталіна, імені Комінтерна і Кагановича. Коли їх обʼєднали в один «Колгосп Червоної армії», то стало трохи легше жить. Почали щось потрошки давати на трудодень – якоїсь пшениці, ячменю, жита жменю. Отак виживали люди».
Також Галина Іванівна поділилася спогадами про свого діда, який був змушений віддати в колгосп усе майно, нажите важкою працею, бо відмова грозила «виселками»:
«Забрали все в колгосп. Скотину (коней, корови), реманент, який був (плуги, борони – все!). В діда не залишилося нічого! – каже жінка і додає про власний колгоспний досвід. – Була облікова книжка, і оце там писали, що сьогодні ти заробила 1 трудодень, 0,5 трудодня. А на нього ж – нічого. Ось оформлялася на пенсію, то мені ті роки не ввійшли. Там нема що рахувати, вони ж пусті!».
А на підтвердження рівня життя колгоспників розказує народного віршика:
«Спина гола, срака гостра,
Так і видно, Що з колгоспу!»
Та попри складне життя, пані Галина і її родина зберегли гарне почуття гумору і життєвий оптимізм. Вони з чоловіком наспівали приспівку, за яку в радянські часи можна було «загриміти» десь в Сибір, на Колиму, але вона яскраво відображає реальне життя в часи сталінізму:
«Ой ти Сталін-сталіночку, дай полотна на сорочку!
А ти, Гітлер, дай нам мила, бо вже воші мають крила!».
Окрім цього, звучали ще глибокі, змістовні і милозвучні народні пісні. Співали у чотири голоси – батьки і дві дочки, – витягуючи один за одним слова і куплети, які передаються в цій родині з покоління в покоління.
Летіла зозуля
Та й стала кувати,
Десь мого милого
В цей день не видати. (2)*Десь мого милого
В цей день не видати,
Повів до Дунаю
Коня напувати. (2)*Повів до Дунаю
Коня напувати,
На жовтім пісочку
Два слідочки знати. (2)*А перший слідочок
Коня вороного,
А другий слідочок
Миленького мого. (2)*Піду я в садочок
Та й зірву листочок,
Прикрию, пристелю
Милого слідочок. (2)*Щоб вітер не звіяв,
Пташки не збродили,
Щоб мого милого
Другі не злюбили. (2)*А вітер ізвіяв,
Пташки ізбродили,
А мого милого
Другі полюбили. (2)*(Останні два рядки кожного куплету повторюються двічі.)
Господарі кажуть, що раніше часто співали – і родиною збиралися, і з сусідами вечорами. А замолоду обоє ще й на танці ходили. Танцювали польку на сім пілок, польку на два боки, карапет і вальс-бостон (в інших громадах наші респонденти не згадували про вальс). А зараз якось не до пісень і танців. Не лише через поважний вік. Перемоги хочеться. І миру.
Згадуючи молодість, Галина Іванівна дістає сімейні альбоми. Тут і її батьки, і односельці, і вони з чоловіком ще молоді і завзяті.
– Це хто? – питаємо, переглядаючи фото молодиці в красивій вовняній хустці з пишними квітами.
– Та я ж! – відказує пані Галина.
– Яка у вас гарна хустка була!
– Чого це була? Вона і зараз є. У мене багато хусток було. Любила це діло, – сміється. – Спекулянти колись їздили по селах, продавали всяке, то я хусток купила.
Дочка виносить з хати мамині хустки – чорну, в якій сфотографувалася замолоду, і білу – святкову. Галина Іванівна пропонує приміряти і показує нам, як раніше жінки зав’язувалися. Хустки свої вона береже – колись передасть дочкам, а поки лежать акуратно в «шифанері».
Наостанок пані Галина пригостила нас пухкими рогаликами з домашнім сиром і поділилася рецептом, який вже перекочував на інтернет-сторінки «Смачної Кропивниччини».
Ми вже прощалися, коли жінка раптом спитала: «А хочете побачити хату баби Варки?». Як тут відмовитися?! Охайна вибілена хатка притулилася на подвір’ячку позаду будинку Сигиди. Між цими двома обійстями навіть паркану нема, бо ж родичі тут жили.
Баба Варка – Варвара Аданюк – прожила 92 роки. Вона ще встигла побачити своїх внуків і розказати їм про власну молодість. Дочка Галини Сигиди – Катерина Бомба (1972 р.н.) пригадує:
«Я мала була. Баба Варка розказувала, що ходила на панщину, пан платив по 5 копійок в день і музику наймав. «Було так весело», – казала баба. А нам же у школі розказували, що пани так експлуатірували людей! Думаю, Боже, як це баба пам’ятає ту панщину і так легко розказує про панів, і що їм було весело!? Мені було це дивно!»
І нам дивно, як радянська влада десятиліттями переписувала нашу історію, створюючи вигідний їй паралельний всесвіт у головах українців.
ВЕСІЛЬНІ СКАРБИ
Село Молдовка не стояло у графіку експедиції «Баби Єльки». Проте напередодні поїздки виявилося, що у цій мальовничій місцині стоїть батьківська хата Віти Тернавської – консультантки Голованівського центру професійного розвитку педагогічних працівників. А в тій хаті – старовинні фотографії, рушники і весільний вінок.
Акуратна хатинка з витонченими жерстяними водостоками по кутках притулилася між крислатими горіхами і рясними вишнями. Віта Тернавська каже, що провела тут щасливе і світле дитинство, бо мала чудових бабусь і дідусів. Вказує рукою на батьківський будинок і зазначає, що її дід по татовій лінії Іван Карпович Рябов був жестянщиком і всю цю красу своїми руками зробив.
Його дружина Надія Карлівна за національністю була чешкою. На жаль, пані Віта не зафіксувала історію її еміграції в Молдовку, однак знає, що це сталося приблизно на початку 20 століття. Жінка показує нам рушники баби Надії, дбайливо збережені до нашого часу. На них «квітнуть» яскраві квіти у вазонах і «голубляться» пташки. Здається, ось зараз вони махнуть своїми блакитними крилами і зірвуться з полотна ген у далечінь. Так, Надія Карлівна була вправною вишивальницею! А ще вона тримала овець, сама сукала вовну і в’язала внукам теплі шкарпетки.
З теплотою пригадує пані Віта і пращурів по маминій лінії. Її дідусь Василь Рудик народився в сімʼї священника і мав 11 братів та сестер. Його поважали в селі, бо ж він був освіченою людиною – вмів читати, писати й рахувати.
«В нього була сама крайня хата в селі, а біля хати був дуже великий вишневий сад. Він завжди сидів на пеньочку, в картатій сорочці, сивий. В нього завжди було по 10 копійок. Коли ми приходили з братом, він завжди давав нам на цукерки. Це дуже великі гроші були. Дитинство було світле, тому що ми були оточені любовʼю не тільки батьків, а й наших дідусів і бабусь», – пригадує Віта Володимирівна, гортаючи сімейний альбом.
Серед родинних фотографій – весілля її батьків Володимира та Олени, які одружилися у 1964 році, а також тітки Галини Рябової й Олександра Рудика, які побралися у 1955-му. Пані Віта зберегла не лише світлини, а й обидва весільних вінки, які, не вагаючись, передала на збереження та реставрацію в Етнолабораторію «Баби Єльки».
Один з них (Олени Василівни Рябової, в дівоцтві Рудик, 1944 р.н.) вже перебуває на реставрації. Як охарактеризувала його майстриня Олена Мітюріна – це яскравий елемент культури Східного Поділля, куди етнографічно належить Голованівщина.
ЖМЕНЬКА ЗЕМЛІ
Дорогою з Молдовки Віта Тернавська запропонувала поїхати повз сільське кладовище, де показала команді «Баби Єльки» незвичайний пам’ятник, встановлений на честь жителів Голованівщини – братів Тарковських.
У Матвія Тарковського було шестеро синів – Семен, Кіндрат, Михайло, Борис, Юліан й Іван. А під час Голодомору він взяв на виховання ще й сусідську дівчинку, чиї батьки померли. Радянська влада зробила з нього куркуля, бо мав добру хату на 5 вікон і господарство. Його дім перетворили на контору, а Матвій з синами збудували новий. Усім синам дав освіту й гідне виховання. А коли почалася Друга світова, то всі брати Тарковські пішли на фронт.
Коли Семен Матвійович повернувся додому (у 1946 році після радянсько-японської війни), він дізнався, що четверо його братів загинули. Семен узяв під опіку їхні осиротілі родини і… вигадав власний спосіб вшанувати пам’ять загиблих.
Він знайшов місця поховання своїх братів (Кіндрата – на Одещині, Михайла – в Криму, Бориса – в Тульській області, Юліана – в Угорщині), зібрав по жмені землі з їхніх могил і зсипав до однієї капсули. У рідній Молдовці чоловік поставив пам’ятник братам Тарковським, у який і вмурував цю капсулу. Він і донині височіє у першому ряду на кладовищі в Молдовці. Поряд поховані їхні батьки – Матвій і Марія. А коли серце Семена Матвійовича зупинилося, він також знайшов спочинок біля своєї родини.
Сьогодні цей пам’ятник нагадує не лише про ціну війни і перемоги. Він нагадує про те, скільки втратила Україна і українці, будучи заручниками російсько-радянської окупаційної системи, коли хохлів не вважали за повносправних людей, не поважали, не цінували, знищували і власними, і чужими руками.
Це життєві уроки, які ми не вивчили вчасно.
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Фото Олександра МАЙОРОВА