Відбулася друга експедиція “Баби Єльки” в Устинівську громаду в рамках проєкту «Стань агентом «Баби Єльки». Агентом у своєму рідному селі Криничне та сусідньому селі Садки Устинівської громади стала Катя Коваленко – студентка факультету філології, іноземних мов та соціальних комунікацій Центральноукраїнського державного університету ім. В. Винниченка. Їй допомагали звідувачка клубу Світлана Гаріпова та староста Криничного старостинського округу Ірина Михайлевич.
Цікаво, що дослідники їхали фіксувати автентичну традицію Устинівської громади, а виявилося, що майже всі старожили, з якими вони спілкувалися, мають коріння з… Волині та Львівщини. Анна Швець та Анастасія Колодич із Криничного та жительки села Садки Ганна Шуляр і Ольга Бєльська приїхали на Кіровоградщину наприкінці 50-х – початку 60-х років, повіривши в обіцянку «легкого» хліба. Тут, 18-річні, вони починали своє життя з нуля, берегли і переймали традиції, виходили заміж, народжували дітей, які вже ставали корінними жителями Устинівщини. Попри те, що після переїзду минуло більше як пів століття ми все ж таки записали чимало цікавої інформації і що найголовніше – пісень!
Глибоке Криничне
Вулиця Молодіжна, дві модрини по обидва боки воріт. Заливається птаство, бігає білочка, а ми, городські, ніяк не зайдемо до двору – все роздивляємося на Криничне. Тут немає старих занедбаних хат, навпаки – господарі ніби змагаються, в кого буде охайніший і доглянутіший двір. У центрі села стоїть нова церква (щоправда, і досі не ПЦУ), доглянуті клумби, пам’ятники вдовам загиблих у Другій світовій та жертвам Голодомору. Поряд – клуб і дитячий садочок.
85-річна Ганна Швець гріється на сонечку в очікуванні “Баби Єльки”. Народилася у с.Папоротно Львівської області. Батько загинув на війні, тож мати залишилася з дітьми одна.
– Яким було ваше дитинство?
– Голодним, холодним, бідним…, – каже вона. – Робила мати, як ішак. Вона така робоча була, як ота бджілка, щоб ми не пропали. Жили бідно, хліба не було, мати робила в людей, старалася, щоб десь хтось якогось зерна дав.
Закінчивши сім класів, Ганна не змогла йти вчитися далі – не дали дозволу в колгоспі.
«Такий був проклятий председатель колгоспу, що не дав справки. Мені було 14 років, я пішла в колгосп робить. Робила коло буряка, важко було, бо все вручну. І сапали, і копали, все-все вручну. Колгосп нічого не платив, ото що на полі там. А поля в нас було мало, бо сім’я в діда була велика. Мама кози держала, то було легше. Помню, ранньої весни торби мама нам через плечі і пішли ми собирать мерзлу картошку. Мерзлу в одну торбу, а яка з крохмалом – в другу. Принесли додому і мати нам пекла щось із тої картошки. Отак ми жили», – згадує вона.
У Криничне Анна Швець потрапила завдяки вербовщику, який агітував жителів Заходу України переїжджати на Кіровоградщину на роботу.
«Мене мати канешно не пускала, плакала… А тут знайшовся чоловік мій… Де він взявся на мене?..», – з гіркотою каже бабуся.
Подружнє життя пані Анни не було щасливим, та на схилі літ вона зазнала спокійного життя разом із дітьми. Її невістка виносить нам подарунки з минулого життя – бабуся вирішує віддати вишиту «наволічку», привезену з її батьківщини, до Етнолабораторії.
Наступною жителькою села Криничне, яку ми відвідали в пошуках пісні, стала Анастасія Колодич.
Ми разів із п’ять повторили «Добрий день», щоразу додаючи гучності. Баба Настя лежала на ліжку і дивилася телевізор, аж поки не побачила наші голови, що виглядали з-за квітчастої шторки в кімнату. Вона майже не чує, але співає. Вона майже нічого не пам’ятає, але дещо таки пригадала…
Пригадала свою Волинь (а точніше – рідне село Пісочне), як батько покинув голих і босих, як їхала в «багатий край» 19-річною. Роздивляючись старі альбоми, ми записали від Анастасії Степанівни інформацію про традицію, пов’язану з перестріванням молодих під час весілля. У с.Криничне Устинівської громади було прийнято перепиняти молодих із хлібиною. Це могли робити сусіди чи знайомі з одного кутка. Щоб пройти таку «загородку», слід було виставити могорич. А ще ми отримали відповідь на запитання «чому з клубів зникла автентична пісня?».
«У нас був хормейстер, який любив совремьонне. Він требував із нас іменно по нотах, а ми тих нот не понімали», – пояснила Анастасія Колодич. Отак у сільських клубах з’являлися «нотні» пісні, розквітав колгоспний фольклор, а «меланки» і веснянки забувалися.
Ганна Шуляр і пісня з Волині
84-річна Ганна Василівна бігла по вулиці, на ходу знімаючи піджачок. Під ним – вишита гладдю сорочка, яку вона привезла з собою у 1959 році. Побачивши «Бабу Єльку», бабуся зраділа: нечасто випадає нагода виговоритися, а тим паче виспіватися. Вони з нині покійним чоловіком – волиняни, приїхали на Кіровоградщину із села Бронетовка у пошуках роботи, та й лишилися. Колись їй нагадала циганка, що вона житиме в казьонному домі і матиме троє дітей. Так і сталося – і діти, і казьонний дім збулися.
Від Ганни Василівни ми записали з десяток автентичних народних пісень, які можна вважати скарбом нашої колекції. Одна з них – «Ой сяду я край стола», яку у своєму репертуарі вже має кропивницький гурт «YELKA» (проте пані Ганна заспівала нам повнішу версію, ніж ми вже фіксували!). А ще від неї ми почули розповідь про обряди запивин (сватання) та колодок. Раніше про колодія ми лише чули від етнографів, а тут – живий свідок цього обряду. Колодки на Волині чіпляли у період, який на Кіровоградщині називають Масляною. За її словами, «як заходило» на піст, люди сходилися в гості до її мами. Мама накривала стіл і компанія обідала, але якщо в родині в когось був нежонатий парубок чи незаміжня дівчина, то їм до руки прив’язували дерев’яну колодку і водили по селу, таким чином ніби соромлячи, що не встиг до посту оженитися.
Сестри Сахарчуки
Вони стояли посеред двору у білих кофтинках і білих шкарпеточках, навколо прибраний двір, ідеальні клумби і ідеальний порядок. «Сестри Сахарчуки» – представляються жінки. «Усі чотири?» – «Усі чотири». Ніна, Любов, Тетяна та Ольга – частина їхньої крові – з Кіровоградщини, частина – Волині. Саме звідти приїхала їхня бабуся Марія Семенівна Сахарчук. Від неї вони перейняли манеру співу, традиційні волинські страви і бережливе ставлення до історії свого роду.
Під час розмови жінки показали нам реліквії, які перейшли у спадок від бабусі її онучкам – чоловічу та жіночу сорочки та хустку, привезені Марією з Волині у скрині під час переселення на Кіровоградщину.
«Це була її празнична сорочка. А коли ми подорослішали, почали танцювать, співать, то вона з дорогою душею давала нам її на виступи. Другу сорочку вона вишила для діда, але ми не знаємо, чи він одягав її, чи може вона вишила його тоді, коли чекала з війни…. Але ткала це полотно вона сама. Казала, що як умре, тоді вже можна цю дідову сорочку забрати».
Дід Івана Сахарчука називали у селі Мудрилом. «Був крепкий такий, що міг лантух картоплі взяти на плече і понести», – переказують перекази його онучки, що вже самі мають онуків…
Як це часто буває, розмова про бабусю перейшла до розмови про смаки. Нам пощастило не лише записати, а й спробувати страви, які готувала їхня бабуся Марія, зокрема це кислий борщ і токмачі. Токмачі – це традиційна різдвяна страва кількох родин у с. Садки та с.Криничне Устинівської громади. Це пироги з хлібного тіста з товченою картоплею та квасолею. Дуже ситні і «грунтовні»!
Крім розмов і навіть майстер-класу з приготування куліша, крім пісень, від яких шибки у вікнах деренчать, ми того разу навіть записали традиційні танці, зокрема польку на два боки. Ви спитаєте, чи доцільно танцювати й співати під час війни? Доцільно, скаже нам пані Тетяна, син якої воює зараз на Донеччині. «Бо це – наш культурний спадок, ми маємо його зберегти», – пояснює жінка.
Сестри Сахарчуки стали для нас символом Садків. «Цементом» цього села, його міццю, щедрістю, силою.
Наостанок публікуємо пісню, яку сестри перейняли від своєї мами, яка родом із с.Бабанка. Волинь – Волинню, та знайшли в Устинівській громаді і своє, автентичне:
Ой в нашого да Омеляна
-Ой в нашого да Омеляна
Головка кудрява,
Ой кудрі в’ються да колєсами,
Ой горе ж мені з вами (2)
Через ті кудрі да колєсами
Плачу гіркими сльозами.
Ой ходила ж я, ой бродила ж я,
Мати не спиняла,
Ой зупинила лиха година,
Ой малая дитина.
Ой ходить голуб да по кімнаті,
Голубка по хаті,
Ой питається та син матері:
«Ой яку жінку брати?» 92)
-Ой чуже дитя ой треба взяти,
Ой треба шанувать (2)
Ой зима люта, а хліба мало,
Ой треба годувати.
Ой зима люта , а хліба мало,
Щоб не бідувати,
Ой краще, сину, в тяжку годину
Жінку з дитям не брать!
Фото Олександра Майорова
Читайте також: Тисяча голосів «Баби Єльки»: інтервʼю з кропивницькою етновиконавицею Світланою Булановою