Павлу Холодовичу – 35 років. Народився він у селі Воронівці Новоукраїнського району, у сім ї сільських інтелігентів. Мама Наталка – учителька, батько – фельдшер ФАПу. На війну з родини пішов і він, і молодший брат.
Найбільше від війни дісталося їхній мамі, розповів Павло Першій електронній газеті.
Їй – найважче, переконаний захисник. Адже на кожну їхню військову потребу мама миттєво реагувала, намагаючись допомогти сама й оголошуючи терміновий збір серед знайомих, односельців, колег та небайдужих. Рації, дрони, автомобілі… А що вже казати про те, як рвалося її серденько, коли вона дізналася про синове поранення, і як нестерпно боляче їй було, коли вона уявляла, як йому тяжко. Адже скільки б сину не було років, і навіть якщо в нього самого вже третя дитина, для мами він усе одно лишається її маленьким хлопчиком.
Коли Наталка їздила на передову до хлопців, побратими Павла захоплювалися її сміливістю, адже багато хто з командирів боявся їздити до них, бо там весь час прилітало. Хлопці мов курчата ходили за Наталкою, теж називаючи її мамою, а тепер більшості з них уже немає серед живих.
Павло, можна сказати, двічі ветеран: воював під час АТО, а потім і з початку повномасштабного вторгнення. Хоча й називатися ветераном у сьогоднішній умовах йому досить складно, адже він продовжує нести військову службу по захисту країни, але вже не на передовій, а в роті охороні.
Шлях повернення з війни для нього проліг через тяжке поранення, неймовірні ускладнення зі здоров’ям, важке усвідомлення непоправних втрат – загибелі бойових побратимів, коли з 30 живими лишається шестеро. Хоч ти повернувся з війни, та війна продовжує жити всередині тебе.
Поки що старший солдат Павло Володимирович Холодович несе службу в роті охорони, куди він перевівся з Херсонського напрямку після отримання тяжкого поранення. Відтак життя на знеболюючих стало звичним щоденним ритуалом.
Тоді, після поранення, навіть у лікарні Мєчнікова не давали успішних прогнозів щодо того, чи він колись зіпнеться на ноги. Але сила воля робить неймовірні речі!
Поранення він отримав у 2022-му в Зеленодольську. Лікування було болісним – мав розтрощені тазові кістки, зламані ребра, які не зрослися й понині. Але вже на початку 2023 року на милицях повернувся в бойовий підрозділ, бо після тривалого лікування та реабілітації Павла визнали придатним до військової служби й відправили на милицях назад у бойову частину. Це якраз той випадок, коли лікарська безвідповідальність переважила цінність людського життя.
Навіть важко уявити, як складно було на передовій на милицях Павлові і як від болю за сина розривалося материнське серце.
Товариші по службі розуміли, наскільки хлопцю складно й боляче і майже два місяці не брали з собою на бойові завдання.
А потім одного дня, коли пливли на Кринки, командир таки відправив Павла із позицій на повторне обстеження. Лише цього року (через два роки після поранення і через рік “служби” на милицях!) в Одесі медична комісія визнала його обмежено придатним.
Менший брат Павла – Роман – воює на Лиманському напрямку. Нещодавно він побував у короткотривалій відпустці. Радості не було меж. Адже вони не бачилися півтора року, лише слали і отримували короткі повідомлення про те, що після чергового прильоту лишилися живими.
На війні це і є щастям – просто лишитися живим.
Захисник пригадує, при звільненні окупованих територій найбільше вражало те, що росія залишає по собі суцільні руїни. І при цьому не всі, виявляється, так уже й ненавиділи руський мір, який зруйнував їхнє життя.
Наприклад, у Червоному Роздолі Херсонської області хтось з місцевих здав їхнє місцерозташування. був прильот, який знищив усе, що з такими потугами допомагали збирати волонтери й мама. І “Старлінк”, і тепловізор, й інші речі – загалом на 1,5 мільйона військової амуніції та обладнання. Але хіба щось вартує більше, ніж людське життя?
Говорячи про волонтерську підтримку на фронті, Павло наголошує на важливості такої допомоги.
«Там важливе все, – каже захисник, – і зв’язані з любов’ю шкарпетки, і домашні смаколики, і те обладнання, яке рятує тобі життя, хоча виходить із ладу».
До речі, у той час, як дехто думає, що військові багато заробляють, хочеться сказати про інше. Про те, що здебільшого військові самі зі своїх заробітних плат купують необхідні їм речі. А збори починають лише тоді, коли самим уже не «витягнути» ті потреби.
так, наприклад, авто «Міцубісі», яке, виконавши свою бойову задачу, повернулося разом із Павлом із передової з численними пошкодженнями внаслідок обстрілу, захисник ремонтує за власний кошт, щоб підтримати бойових побратимів.
“Люди скрізь різні – як тут, так і там, на прифронтових зонах. Пам’ятаю бабусю одну. У 2015-му, коли ми звільняли Донеччину, побачив її. Нашу колону зустрічали місцеві. Хтось дивився з ненавистю, хтось відвертався, а старенька бабця стояла на колінах і молилася, дякувала за звільнення” – пригадав воїн.
Розповів і про свого товариша Олександра Щура, який колись працював дільничним. Він закрив собою іншого хлопця, урятував його, віддавши своє життя. За побратимами Павло дуже жалкує, багатьох уже немає… Пам’ятає всіх. Нині вживих з усього взводу лишилося шестеро.
На запитання, чим займатиметься після війни, Павло відповідає, що життя покаже. Так, воно покаже хто є хто і хто чого вартий. та вже зараз життя вчить нас, що часом просто вистояти – це теж перемога.
Олена Комісаренко для Першої електронної газети.