Олександр Пастухов три роки тому закінчив факультет історії та права КДПУ ім. В. Винниченка. Відразу після навчання молодий історик пішов виконувати свій обов’язок перед державою – відслужив в армії у механізованих військах. Щойно почались події в Криму, молодший сержант не задумуючись, записався добровольцем, щоб стати на захист своєї держави. Воював у складі 79-ї аеромобільної бригади. Повернувся додому герой 8 серпня.
«Через три тижні після того, як я записався до добровольчого батальйону, мені зателефонували і сказали приходити з речами. Ми довго тренувались, проходили підготовку перед тим, як нас відправили на Схід. Тому не все так погано, як розповідають. Немає такого, що прийшов до військкомату, раз-два, і все – в АТО», – розповідає доброволець.
Тренуватись добровольці почали ще до активізації воєнних дій на Сході. Їм навіть давали можливість змінити своє рішення і повернутись додому. Третина хлопців, оцінивши ситуацію, скористалась цієї можливістю. А в зону АТО поїхали тільки справжні відчайдухи – патріоти своєї держави.
«Ми близько тижня не отримували жодних наказів і завдань. Ми стояли живими мішенями»
Як розповів Олександр, спілкуватись із близькими солдатам не забороняли, проте був час, коли по кілька днів не було мобільного зв’язку. «Звичайно, нас було легко відстежити тоді, коли ми телефонували або виходили в Інтернет. Це нам часто шкодило, але батьки хвилюються і їм треба хоча би сказати, що ми живі», – пояснює Сашко.
Більше нічого рідним Олександр не розповідав: ні про оточення, ні про нестачу харчів та питної води: «Від цього тут нічого не змінилося б, а рідні хвилювалися б ще більше за мене, а я за них».
Усі півтора місяці бригада, у якій служив Сашко знаходилася у повному оточенні і під постійними обстрілами: «Територія, на яку ми приїхали, повністю контролювалась бойовиками. У нас стріляли – нам же було заборонено відкривати вогонь у відповідь. Нас атакували з «Градів», а ми ж просто ховались в окопи і чекали поки обстріл закінчиться».
Їм довгий час не підвозили ні продуктів, ні боєприпасів. Одного разу хлопці близько тижня виживали, розділяючи щодня один «сухпай» на сімох солдатів. Згодом їм вдалося купити картоплі в мешканців одного з навколишніх сіл. Хлопці з інших відділень розповідали Сашкові, що у них ситуація з провізією була ще гірша – вони навіть збирали і варили пшеницю, щоб просто вижити.
Доброволець говорить: справа не в тому, що їм не хотіли надсилати їжу чи умисно знущалися. Насправді ж бригада знаходилась в оточенні – дістатися до них було просто неможливо і їм залишалося тільки чекати. Чекати і вірити, що виживуть: «Ми близько тижня не отримували жодних наказів і завдань. Ми стояли живими мішенями».
Молодший сержант допускає певні об’єктивні причини «мовчання» керівництва, проте зазначає, що солдати зіштовхнулись з недбальством військової верхівки: «Звісно, були ситуації, коли керуючі не могли нічого зробити. Але і прорахунки вищого офіцерства є скрізь. Генеральство не брало участь у жодних операціях, у них немає потрібного бойового досвіду».
Активної війни не буде, але і спокою нам не дадуть
Кого в зоні АТО більше – добровольців чи професійних бійців (про що часто кричать ЗМІ) – Олександр стверджувати не взявся, натомість запевнив, що усі, хто за власним бажанням пішоф на фронт, до останнього подиху захищатимуть Україну.
На питання чи вистоїть Україна, якщо Росія перейде «з етапу розгойдування» у відкриту війну, доброволець відповідає: «У сусідніх, із зоною АТО, областях, зараз дислокується дуже багато артилерійських, танкістських підрозділів. Я не розумію чому їх досі не залучили. Можливо, тримають для резерву на випадок погіршення ситуації. Але питання зараз стоїть не в тому, що окупантів не можна пускати до Києва, їх потрібно вигнати із нашої території».
Україна має резерви, які дозволять протистояти армії окупантів. Олександр припускає: російське командування не віддає наказів відкритої війни тому, що розуміє – ця війна може бути програна.
Перевагою українців учасник АТО вважає те, що нам допомагає жага до волі і суверенності: «Ми зараз воюємо за рідну землю, віримо в те, що переможемо. Але одним бойовим духом війну не виграти. Наш батальйон був повністю забезпечений зброєю, на відміну від деяких підрозділів. До того ж потрібне спільне керівництво для прикордонників, ЗСУ та МВС. Адже часто накази головнокомандування розділяються, а буває, що й заважають один одному».
Під синьо-жовтим українці працюють і виживають, пропаще покоління тепер зветься ополченцями
Історії про мирне населення, яке не хоче захищатись і чекає на прихід росіян, у очах Олександра викликають сумнів: «У селах люди спілкуються українською мовою. Ті люди, які заробляють на життя своєю працею – за Україну. Вони нам допомагали продуктами, речами першої необхідності. Патріотично налаштовані також і ті, хто бачив ці ДРНри-ЛНРри. Люди побачили, що насправді мають на меті ці «організації» і хто за ними стоїть. Хто ж не бачив війни (таких, багато, але не більшість), «перехрещуються» у російські трьохколори. Загалом, східні області – досить песимістичні. Там багато безробітних, наркоманів. Саме вони і утворюють блоки ополченців. Щоправда, зараз їх стало менше».
Багато українців, які «прописані» в зоні АТО все ж на стороні України, але боротись за свою незалежність не поспішають. Зерно сумніву у їх патріотичний настрій, певно, сіють і російські ЗМІ. Переважна більшість місцевих жителів Донеччини та Луганщини сьогодні – пенсіонери. А кому їм вірити, як не телевізору. А цей «ящик правди» показує їм не те як наші герої ризикують своїм життя заради мирного неба, а те, як бандерівці їдять дітей і ґвалтують жінок.
У героїв АТО віра в незалежність живе до останнього подиху
Герой АТО, людина, яка бачила війну, запевняє, що не все так погано як здається: «У нас є українська армія, є багато патріотично налаштованих воїнів, які несуть службу в різних підрозділах не тільки в ЗСУ, а й добровольчих батальйонах, прикордонних військах. Техніка яка не є, але ж вона є. Ми проводимо багато блискучих операцій. Зокрема, кіровоградський полк брав участь у захисті Донецького аеропорту. Якщо я не помиляюсь, 40 наших бійців за підтримки авіації знищили близько 300 бойовиків. Російські служби навіть вивчають цю операцію як зразкову. Через знайомих я дізнався, що російське керівництво було здивоване роботою наших спецпідрозділів і артилерії. Поразки є і втрати у нас серйозні, але треба робити з цього висновки. Та щоб не сталося, треба вірити в перемогу АТО. До останнього подиху».
Молодший сержант, солдат добровольчого батальйону АТО Олександр Пастухов вірить, що перемога буде за нами: «Хоч і з втратами, але ми вистоїмо за свою незалежність!».
Ольга Ткаченко, Перша електронна газета.