Її відразу помічаєш на сіро-зеленому полотні дерев та асфальту. Яскрава будівля, яка стоїть обабіч траси, потрапивши в поле зору підсвідомо приваблює до себе увагу. Над приміщенням розвіваються прапори країн Європи, а на стінах видніється з десяток прапорів підрозділів ЗСУ. По периметру будівлі в жовто-блакитних шинах квітнуть хризантеми. Вибору не залишається – заходиш в гості.
При вході першим тебе зустрічає не офіціант, і навіть не господар закладу, їх випереджає запах гарячого борщу. Попри очевидний формат швидкого перекусу в меню не знайдеш хот-дог чи кока-колу. Та й самого меню тут теж не знайдеш. На столі у чоловіків у формі парує той самий борщ та компот, обабіч чекають своєї черги тарілки з олів’є. Відвідувач має хоча б на хвильку відчути тепло дому, який тільки покинув або ж до якого залишається кілька миль.
У придорожньому кафе «Вірменія» на Кіровоградщині від початку великої війни безплатно годують військових, які проїжджають повз. За відгуками самих захисників, тут навіть дають з собою в дорогу “тормозок”, невідомо як скоро перепаде можливість закинути щось до рота.
Для відвідувачів у пікселі готують традиційні українські страви: борщ, вареники, картоплю з м’ясом. Годувати воїнів допомагають жителі навколишніх сіл та місцеві фермери. Хтось передає в кафе каші, хтось голубці, хтось випічку. Гарячі страви готують на базі закладу 18 волонтерів.
«Бувало й таке, що коли автобус до кафе вночі приїжджав, терміново ставали до плити й готували пиріжки для воїнів. Ще готуємо рогалики з варення, сочники. В день може піти до мішка борошна, з якого виходить 500-600 пиріжків.
З початку війни в будь-який час дня і ночі з дівчатами піднімалися й щось готували хлопцям в дорогу. Частіш за все вони «замовляють» пиріжки, бо дуже їх люблять, а так то вдячні за все, що приносимо. Їх це підтримує»,- каже волонтерка Людмила Прудка, яка постачає до кафе випічку.
“Подяки” від воїнів за теплу зустріч висять і всередині кав’ярні. Її стіни буквально щільним шаром вкриті прапорами та шевронами різних підрозділів ЗСУ. Власниця кафе Сільвія вказує на котрийсь : ось це були одні з перших, зараз їх вже понад півтори тисячі, по них можна простежити, ким служать наші гості.
Сільвія – вірменка. На запитання про те, чому долучилася до підтримки нашого народу, реагує гостро.
Емоційно відкидає кучері з обличчя, спочатку замовкає, а потім вказує пальцем на фото, яке висить на стіні: «Це мій син. Він народився тут, напівукраїнець. Він має військову спеціальність й нині захищає Україну. Чи є в мене внутрішній супротив від цього? Питання чому він має захищати чужу країну? Ні, немає. Ай, скажу чесно, якби Україна напала на когось, я б не допомагала. Це не гідно, не справедливо, це соромно. А так, ця країна прийняла мене, мою сім’ю. В цьому горі я маю її підтримати, бо колись проживала таке ж. Це не перша війна, яка прийшла в моє життя. Мою батьківщину вона зачепила теж».
Починає плакати, але продовжує розмову, пригадує, як на початку великої війни до кафе зайшов хлопець. Звернувся до неї, назвав тьотею й сказав, що дуже голодний і чи не може вона його чимось нагодувати.
«Так боляче тоді стало, я чомусь подумала про свого сина. Я нагодувала його з надією на те, що хтось так само допоможе моїй дитині, якщо вона того потребуватиме. Відтоді ми вдень і вночі годували й по 500, й по 300 хлопців на день. Це цілі автобуси, колони. Тут великий рейвах, коли вони зупиняються,- посміхається власниця кафе. – Може не вистачати місць для всіх, але їжі завжди вдосталь. Іноді вони відмовляються, кажуть, що не голодні, але я такої відповіді не приймаю. Поїсти чогось гарячого мають всі. Навіть коли немає часу сісти й спокійно щось перекусити, мої дівчата щось пакують їм з собою»
Проводить рукою по стіні й зупиняється долонею на ще одному фото. Звертає мою увагу на нього, на груповому фото більше десятка військових. Серед них знайоме з медіа обличчя – воїн, який закуривши сигарету, сказав останні слова в житті – «Слава Україні». На фото він теж з сигаретою.
(6 березня в мережі з’явилося відео, на якому видно, як росіяни розстрілюють беззбройного українського полоненого. Військовий стоїть у лісі та курить в окопі чи виритій ямі, потім каже “Слава Україні”, після чого в нього стріляють. Згодом, Cлужба безпеки підтвердила особу військового, якого розстріляли росіяни після слів “Слава Україні!”. Ним виявився снайпер 163 батальйону 119 окремої бригади ТРО Чернігівської області 42-річний Мацієвський Олександр Ігорович.)
«За кожного дуже переживаєш. Відлягає, коли вони повертаються сюди знову. Коли стають частими гостями, – видихає власниця кафе. – Воно ж як, ми думали, що це все закінчиться відносно швидко, не переросте в те, в що переросло. Але ніхто не зупинився, і ми зі свого боку теж вже не можемо. Разом зі всіма, кому не байдуже, будемо годувати військових доти, доки це буде необхідно».
За час нашої розмови кафе стало порожнім, але не надовго. До нього заходять обвітрені холодним шосейним вітром декілька чоловіків у формі. Сільвія підхоплюється й зникає десь в глибині приміщення. Звідти долинає її «вам кави, хлопчики, гарячого чогось, а ви надовго, поспішаєте чи ні?». Поки вона робить каву й засипає гостей питаннями, волонтерка Таня розливає по тарілках борщ.
Залишаю тепле приміщення, яке захопила метушня, й знову повертаюсь на сіро-зелене полотно шосе. Як добре, що є місце, де ці втомлені військовослужбовці можуть побути цивільними, для когось навіть «хлопчиками». Як добре, що є така Сільвія, такі волонтери, й такий люд, який може ночами стояти на кухні, аби їх нагодувати.
Віта Банташ, Перша електронна газета.
Нагадаємо, квіти від «Грому»: ветеран АТО продає хризантеми, аби допомогти воїнам ЗСУ
Читайте також: місце, де сила набуває форму: в майстерні у Кропивницькому шиють одяг для жінок-захисниць