Максим сидів у своєму улюбленому кріслі біля вікна. Розглядав укрите сніжком подвір’я, чорні стовбури дерев, що тягли догори свої голі віти, горобців, які весело стрибали по натягнутих між стовпами проводах. Його бездумний погляд повільно блукав, мов щось старанно шукав, але все не знаходив.
Роза мовчки спостерігала за чоловіком. Вона, за звичкою, притулилася спиною до теплої груби й накрила ноги пледом. Не промовивши жодного слова, поглядала то на телевізор, то на Максима. Чекала, коли він сам заговорить. На її слова він рідко реагував.
«А пам’ятаєш, як ми познайомилися?» – раптом заговорив чоловік.
Роза, хоч і чекала, що він «прокинеться» від споглядання вікна, та все ж здригнулася. «Знову…, – подумки зітхнула, а вголос мовила, – Пам’ятаю».
«Я прийшов на танці. Як же я любив танцювати! І гарно ж витанцьовував! Жодного вечора не пропускав! – заходився жваво розповідати Максим, все так же дивлячись у вікно. – Скільки дівчат крутилося навколо, а я тебе як побачив… Ти стояла в компанії з іншими, а мені вже було все одно чи ти сама, чи з кимось. Пам’ятаєш?» – він нарешті перевів погляд на Розу.
«Пам’ятаю».
«Я підійшов і взяв тебе за руку, а ти аж зойкнула! Така струнка, тендітна, як стеблиночка! А як ми танцювали! Я ж тебе по всій залі крутив туди-сюди! А в тебе так плаття розвівалося! Всі на тебе дивилися, а я вже тоді знав, що ти моєю дружиною будеш. З першого погляду… Ні, з першого танцю знав!»
«Пам’ятаю», – самими вустами всміхнулася Роза, а очі були такими ж сумними.
«Я тебе тоді додому провів і залишився з тобою назавжди. Ви тоді жили в такій малесенькій хатинці на тій стороні. Он ті пагорби, за річкою, – він знову глянув у вікно. – Твоя мама зразу мене прийняла, хоч я і не тутешній був…»
Максим раптово змовк, ніби хтось поставив його на паузу. Роза зітхнула і прикрила очі. Вона вже знала, що буде далі і подумки готувалася до цього, хоч кожного разу було все важче. Її роздуми перервав гучний тупіт знадвору. Ніби кілька пар ніг товклися на порозі, оббиваючи сніг з підошов.
Рипнули вхідні двері. Почулися голоси.
«Є хто вдома?!» – веселий чоловічий голос.
«А де ж ми дінемося? – відказала Роза. – Заходьте! Ми тут!».
Двері в кімнату прочинилися, несучи знадвору зимову прохолоду і голосний щебет дітей і дорослих.
«Привіт, бабуню, дідуню!», – високий дужий чоловік ледь заповнив собою майже весь простір маленької кімнатки і кинувся обіймати господарів. За ним, скинувши пальто, влетіла молода жінка і двійко галасливих дітей з червоними від морозу щічками.
«Ой, Божечко! – заплакала Роза, радіючи раптовим гостям. – Сашуня! Світланка! І діток привезли! Як вони виросли! Як же ви доїхали! Такий світ далекий! Такий сніг! Все замело!» – примовляла старенька, обіймаючи внуків і правнуків.
«Хіба ж ми могли не приїхати на свято!? З Днем народження, дідусю! – відказала невістка. – Це ж треба було на День закоханих народитися!»
«Коли він народився, ніякого Дня закоханих і в помині не було! Це вже новомодні свята…», – засміялася бабуся Роза.
Правнучата обіймали діда, навперебій вручали йому свої малюнки, вітали. Максим ніяково всміхався, відповідав на теплі обійми гостей, приймав подаруночки від малечі своїми тремтячими руками і жадно вдивлявся у їхні обличчя.
«Ой, спасибі… – відказав дідусь. – Це мені? Дякую вам, дякую, як гарно і ви такі гарні. А хто ж ви такі?».
Всі змовкли. Де й дівся той веселий гомін, що ще хвилину тому наповнював кімнату. Молодий чоловік глянув на бабусю з питанням в очах. Та мочки кивнула.
«Це я – ваш внук Саша», – схилився чоловік до дідуся. Той кілька хвилин роздивлявся молоде обличчя, міцно стиснуті від хвилювання губи, зеленуваті очі, наповнені теплом. І враз його власний погляд прояснів, ніби скинув з себе пелену туману.
«Сашуня? Це ти?» – ніяково спитав Максим, ніби не вірив сам собі.
«Я, дідуню» – кивнув той.
«Сашуня!» – і зморшкуватим обличчям потекли гарячі сльозинки старечого щастя. Максим притягнув до себе внука і той, піддавшись, схилився над ним, знову міцно обіймаючи діда.
«Це я, дідуню», – у саме вухо повторив чоловік, а голос його тремтів так же само, як натруджені руки Максима.
«А це що твоя дружина?» – вказав дідусь на молоду жінку, відпускаючи внука з обіймів.
«Так. А це наші дітки, ваші правнуки».
«Які дорослі! Вже школярі?» – допитувався дід, втираючи сльози, що ніяк не спинялися.
Діти навперебій заходилися розказувати Максиму про школу і друзів, про те, як гралися з татом у сніжки, а мама сварила за холодні руки, про знайдене на дорозі кошеня, яке принесли додому і про все-все-все. А дід з бабою слухали дитяче щебетання і лише всміхалися.
«А знаєте, як я познайомився з вашою бабою?», – раптом спитав Максим.
«Знаємо! – хором відказали малі. – На танцях!»
«Як же я любив танцювати! І гарно ж танцював! Жодного вечора не пропускав! І скільки дівчат крутилося біля мене, а я як побачив ваші бабку і все – зразу зрозумів, що моєю дружиною буде! Як ми танцювали! Я по всій залі її крутив туди-сюди! А в неї так плаття розвівалося…»
«Максиме, годі вже! Щодня, по сто разів на день одне й те саме!» – сплакнула Роза.
«Бабко, він же любить вас! Так сильно любить, що для нього це найцінніші спогади за життя! – намагалася заспокоїти стареньку невістка. – Кого ще так кохають? Ви ж для нього…» – недоказала.
«Роза, а хто це до нас прийшов?» – перебив її дід.
«Це внук наш Саша! А це його жінка і діти!» – утирала сльози бабка Роза.
«Сашуня? Це ти?» – з невірою спитав Максим.
«Я, дідуню. Приїхали привітати Вас з Днем народження», – присів навпочіпки молодик, взявши тремтячі дідові руки в свої.
«Сашуня… Ти одружився нарешті. І діти такі вже великі… Ти, мабуть, давно не приїжджав, що вони так виросли?» – силився зрозуміти дідусь.
«Мабуть…» – не знав, що відповісти онук.
«Правнуки! – з гордістю в голосі мовив Максим, розглядаючи гостей. – А ви знаєте, як я зустрів вашу бабу? На танцях! Як же я любив танцювати! І її полюбив з першого танцю!».
П.С.
Максим і Роза прожили у шлюбі 67 років, народили шестеро дітей, виховали п’ятнадцять внуків, дочекалися 12 правнуків. Історію їхнього знайомства і кохання знає все село.