Мала сцена. Глядачів від акторів відділяє лише якийсь метр-півтора. Тут тобі ні декорацій, ні костюмів, ні оркестру, ні пафосу. Зала вщент заповнена людьми, але довкола так тихо, що можна почути дихання сусіда. То поруч, то десь подалі зриваються здавлені схлипування, хтось шмигає носом, глибоко зітхає, відверто плаче… Сьогодні глядачі не лише дивляться, вони відчувають і переживають все те, що відбувається на сцені. Так хочеться озирнутися в залу і глянути на їхні обличчя, але стримуєш себе, щоб не пропустити жодного руху, жодної фрази акторів. Бо цього разу на сцені Театру корифеїв –незвичайна вистава. Тут показують реальне життя.
«Лишатися (не) можна». П’єсу під такою назвою привезли кропивничанам актори-переселенці з Херсонського театру імені Кулішау співпраці з актрисою кіно і театру Риммою Зюбіною.
Люди, які на собі відчули всі прояви рускава міра, які жили в окупації і не йшли на співпрацю з ворогом, які з синьо-жовтими прапорами наступали на російські військові колони, які крокували вперед, незважаючи на автоматні черги, які добряче тріпали нерви окупантам масовими проукраїнськими мітингами. Люди, які не здалися. Це все про херсонців, які таки довели світові, що Херсон – це Україна!
Свій часом болючий, часом страшний, але безумовно героїчний досвід, вони перенесли на сцену. Адже сценарій п’єси написаний на основі особистих спогадів, свідчень акторів. І під час вистави вони розкривають глядачам свої душі, розповідаючи власні історії боротьби і порятунку.
«Ми ледве вирвалися. А потім дізналися, що наступну колону розстріляли», – діляться актори.
«Мій батько записував стріми з мітингів. Всі окупанти знали його в обличчя. Ми не могли до нього додзвонитися і шукали по всіх друзях і знайомих, доки нам не сказали, що його забрали…»
«Ми йшли на площу, коли почули, що стріляють. Кричу: «Швидше біжімо! По людях стріляють, а ми ще не там!» – і сміх, і сльози.
«Ми спали, коли у наш дім ввірвалося зо тридцять озброєних руских. Тикали автоматами. Вигортали все, що бачили. Розбудили нашого молодшого синочка, допитували. Доказували, що наш старший син – нацист і вимагали видати його «для амністії».
А потім зарвалася ще одна група. Вони щось там не поділили з попередньою, і все почалося спочатку – обшук, допит, звинувачення».
«Ми разів п’ять намагалися виїхати, шукали водіїв, оплачували місця в машині, проходили блокпости, перевірки, і нас розвертали назад. А потім знову, і знову, і знову…».
«На блокпосту під час обшуку у моєму телефоні знайшли фото з мітингу. «Все, ви вже приїхали, виходьте з машини». А в нас дитина… Ми попросили дозволу попрощатися з сином і благали водія забрати малого до себе чи відвезти до наших батьків, якщо ми… якщо нас… Ми тоді вперше почули, як наша дитина матюкається».
Свої монологи актори говорили без заминки. Слова лунали, мов кулеметні черги. На обличчя намагалися натягнути беземоційні маски (вони ж все-таки професіонали і зараз грають на сцені!), але справжні емоції видавали мокрі очі і отой нерв, що так невчасно починає сіпатися десь під оком.
Розумієш, що вони дійсно пережили страшне. І всі оті скарги на п’ятиденну відсутність води чи відключення електроенергії, на збої графіків громадського транспорту, на дорогу гречку і черги на заправках – то такий дріб’язок, що навіть соромно! Бо є війна, є замордований Маріуполь, розстріляний Ізюм, зґвалтована Буча, спалена Олександрівка… і є люди, які чудом вижили або не вижили взагалі…
Після двогодинної сповіді, коли актори нарешті видихають зі словами «Херсон – це Україна!», зал ще довго тримає затамований подих і до болю в долонях аплодує – не якісній грі, а мужності, відвазі, людяності і незламності херсонців.
«З кожною виставою не стає легше, бо все знову і знову пропускаємо крізь себе.Показати самих себе важче, ніж просто зіграти чиюсь роль,– зізнаються актори вже після спектаклю. –Єрізні зали, різні аудиторії, різні реакції. В Одесі, наприклад, ми вийшли на сцену іпочули голос із залу «Херсон – це Україна!», і зірвався шквал оплесків.Ми зрозуміли, що тут є свої. Тут МИ свої», – розповідають херсонці.
«Але відігравши десяток вистав, такої кількості заплаканих облич, як у Кропивницькому, ще не бачили»,– додає Римма Зюбіна.
Актори радіють, що попри війну український театр розвивається, а на творчу передову виходять п’єси військової тематики і не написані сценаристами під копірку і за вказівкою, а справжні, які нагадують людям про ціну життя і те, що тисячі українців досі тліють в окупації.
«Я не за бездумний театр, який ставить лише якісь безглузді комедії. Я за театр, який не дає тобі спокою ще три ночі і тебе лихоманить від глибокої думки, від ідеї, – натхненно говорить Римма Зюбіна. – Зараз комусь треба розказувати про те, що відбувається на окупованих і звільнених територіях, бо люди цього взагалі не знають і не уявляють. Іншим (звільненим від окупації) треба щось таке, що втримувало б і давало надію. Люди потребують підтримки, зокрема і з боку мистецтва».
За словами режисера Євгенія Резніченка,цю виставу херсонці створили, щоб розвіяти російський фейк про те, що вони зрадники і колаборанти. Бо саме так окупанти намагалися зламати їхній патріотизм, коли зрозуміли, що по-іншому цих людей не скорити.
«Ми не могли мовчати», – каже чоловік і додає, що дуже хоче додому, але від їхнього рідного театру залишилася лише порожня будівля.
«Наш театр дуже важливий для міста. Люди до нас постійно йшли, ми давали по сорок вистав щомісяця! І зараз на нас чекають», – розповідає директор херсонського театру Олександр Книга.
За підтримки волонтерів театрали планують вже в грудні відновити покази й облаштувати приймальню Святого Миколая для діток, а поки що знову пакують валізи, щоб і далі надихати українців історіями нескореного Херсона.
Нагадаємо, у Театрі корифеїв нарешті призначили директора. Ним став театрал з Херсона.
Читайте також: Римма Зюбіна: Ми розкажемо зі сцени, що Херсон – це Україна, незламна і вірна.